Ведена за руку своїм чоловіком, Зінаїда повернулася додому. До вечора її кинуло в жар, вона лежала на печі, цокотіла зубами і на всі звернення до неї торочила одне: нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю. Привели спочатку фельдшерицю зі Старо-Клюквина, далі — бабу Дуню з травами і намовами — нічого не допомагало. Дійшло до того, що баба Дуня запропонувала призвати попа. Виявилося, однак, що в усій околиці жодного попа не лишилося — антирелігійна робота була тут поставлена добре. А втім, може, й краще, що не знайшли, була б зайва трата грошей, тим паче що через деякий час Зінаїда все ж очуняла.

Розбирали привезену пошту. Дванадцять жінок у розстебнутих куфайках і плюшках, в збитих на плечі хустках сиділи, розімлівши, на підлозі перед залізною грубкою. Тринадцятим був чоловік з дальнього колгоспу Дементій, не забраний на фронт, бо припадочний.

Дверцята грубки були відчинені. Тріщали дрова, і відблиски рудого полум’я грали на обвітрених обличчях.

Ліза Губанова з усмішкою розповідала про недавню подію. Дві жінки з їхнього села пішли до лісу по гриби. Одійшли зовсім недалечко, коли чують — щось тріщить на дереві. Одна з них, Шурка, голову підвела та як закричить: «Ой мамочко, нечиста сила!» — і брик непритомна в траву. Ну, а інша, Тонька, та сміливіша. Теж на дерево зиркнула і каже: «Не бійся, Шурко, це не сатана, це макак».

— А одягнутий як? — запитав Дементій.

— У тому-то й річ, що ніяк, а весь вовною покритий, все одно що цап. Ну, Шурка також отямилася і почала в макака палицею жбурляти. «Злазь, — каже, — а то заб’ю». А той відповідає: «Не злізу».

— По-російському говорить? — здивувалася Маруся Зибіна.

— А то ж по-якому?

— А ось німці, — сказав Дементій, — балакають по-німецькому.

— Корчать із себе багацько, ото й балакають, — зауважила Ліза. — Ну, й далі. Стали вони обидві в нього палицями жбурляти, а він на гілці гойдається і сміється: «Не надривайтеся, мовляв, молодиці, все одно не докинете. Ви краще скажіть, чи більшовицька влада ще не скінчилася?» Тонька, значить: «Зараз, — каже, — сходимо в село, дізнаємось, скінчилася чи ні, а ти пожди». І пішли в село, народ зібрали, привели. Хто з вилами, хто з рушницями, а макака вже нема. Теж не дурний, щоб дожидатись. А наступного дня дільничний приїздив. Тоньку й Шурку в правління водив, там лякав: «Ніякого, — каже, — макака в наших лісах бути не може, а коли, — говорить, — ще такі відсталі балачки почую, із вас самих макаків понаробляю».

Під час розмови увійшла Нюра, трохи припізнившись.

Обличчя її було заплаканим. Привіталася і зібралась примоститися на підлозі поруч з Дементієм. Але її зупинила Маруся Зибіна:

— Нюро, тебе навіщось Любов Михайлівна кличе.

Здивована, але не дуже й стривожена, увійшла Нюра до маленького, не більшого за вагонний тамбур, кабінету завідуючої.

Любов Михайлівна, дорідна, років сорока, блондинка з шестимісячною завивкою, сиділа, ледве втиснувшись у простір поміж стіною і маленьким однотумбовим столиком. Біля вікна стояла телеграфістка Катря. Вона тримала в руках товсту книгу і вичитувала з неї якісь цифри, а Любов Михайлівна цокала кісточками рахівниці. На пальцях правої руки синіло татуювання «Люба», а на зап’ястку лівої — годинник з ремінцем (стрілки показували о пів на десяту).

— Драстуйте, — сказала Нюра.

Обидві жінки припинили рахувати і мовчки дивилися на Нюру.

— Ви мене кликали? — запитала Нюра.

— А, так, так, — сказала Любов Михайлівна і чомусь зніяковіла. Вона спробувала висунути шухляду стола, але, оскільки висувати її було нікуди, одразу й засунула назад. — Я ось хотіла запитати, Нюро, що з тобою сталося? Тільки, будь ласка, не кажи, що з тобою нічого не сталося. Я все знаю.

Нюра мовчки дивилася на завідуючу, а та дивилася на стіну повз Нюру.

— На жаль, Нюро, нам з тобою доведеться розпрощатися.

Нюра мовчала, не розуміючи почутих слів.

Любов Михайлівна звела очі на Нюру, але одразу ж відвела їх убік.

— Ти сама розумієш, мені неприємно казати це тобі, ти хороша людина і скромна трудівниця, але…

Любов Михайлівна зупинилася подумати, скрутила самокрутку і запалила.

— Але ти добре розумієш, Нюро, що зараз ми мусимо виявляти особливу пильність…

Нюра кивнула. Вона була жінкою темною, але стосовно пильності усвідомлювала — потрібно.

— Ти зрозумій, Нюро, я до тебе ставлюся так само. Але твій чоловік виявився дуже поганою людиною. Я, Нюро, також жінка і можу все зрозуміти, але й жінки бувають різні. Я про одну в газеті читала, що вона до такого дійшла — з німцем спала. І це зараз, коли німці вбивають наших чоловіків, наших батьків і братів, женуть у неволю наших сестер, матерів, дочок, зараз лягати з німцем у ліжко, це треба втратити всілякий сором, це треба не знаю до чого дійти.

— Михайлівно, га, Михайлівно, — втрутилась раптом Катря, яка досі мовчала, — дак цей же Ванько її, він же не німець, він росіянин.

Любов Михайлівна розгубилася. Вона себе вже так розпекла, що й сама повірила, начебто Нюра спала саме з німцем.

— А я не з тобою говорю, — розсердилася вона на Катрю. І знову звернулася до Нюри: — Отже, так, Нюро. Як жінка, я тобі співчуваю, але, як комуніст, я такого терпіти не можу. В нас робота відповідальна. Через нас проходять різні дані, і нашу роботу ми не кожному можемо довірити.

Любов Михайлівна замовкла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Очікуючи, поки Нюра піде, вона поклала руку на рахівницю, водила по ній розчепіреними пальцями, і слово «Л-ю-б-а» роз’їхалося віялом.

— Михайлівно, га, Михайлівно, — знову втрутилася Катря. — Таж мужик Нюрчин, він і не чоловік зовсім, вона ж з ним без розпису жила.

— Без розпису? — перепитала Любов Михайлівна, не знаючи, що відповісти на нові заперечення. — А ти, — розсердилась вона, — не лізь, куди не просять, не лізь, не лізь. Теж мені захисниця знайшлася. Без розпису. А без розпису, так ще гірше. По любові, значить, жила.

Кажуть, того дня Нюра Бєляшова, повернувшись із Долгова раніше звичайного, бігала по селу, як божевільна. До кого додому зайшла, кого на дорозі зустріла, всім показувала трудову книжку і хвалилася:

— Звільнили. За Чонкіна. За Івана. По любові, кажуть, жила.

Не варто думати, що лейтенант Філіпов був злою, кровожерливою людиною і неодмінно хотів запроторити Чонкіна до тюрми чи підвести під розстріл. Він просто виконував вказівки начальства і свої обов’язки, як він їх розумів. Досі він вважав, що власного зізнання обвинуваченого достатньо для завершення справи, і він те зізнання отримав. Наказали йому провести додаткове розслідування, він і проводив. І хоча свідки виявилися в більшості своїй лякливі, з їх плутаних і суперечливих свідчень лейтенант зробив висновок, що Чонкін, по суті, ні в чому не винен. Його поставили на пост, він стояв. На нього напали, він захищався, проявивши при цьому кмітливість, холоднокровність і героїзм. А те, що напали на нього свої, він у цьому розбиратися не був зобов’язаний. За статутом своїми для нього вважалися тільки начальник варти, помічник начальника варти і розводящий.

Кажуть (хоча в це важко повірити), що лейтенант Філіпов навіть збирався писати постанову про припинення слідства і про звільнення Чонкіна через відсутність складу злочину і навіть кілька разів починав складати такий документ, але щось йому заважало, щось перебивало. Якось воно було незвично. Він просто не міг собі уявити, як це звільнити людину, котра сама себе визнала винною. Кажуть, Філіпов кілька днів переживав муки творчості, зіпсував стос паперу, шматував аркуші й жбурляв їх до кошика. Зі всіх його зусиль опісля лишився тільки один аркуш (він залетів під шафу і там пролежав довго), на якому було написано:

«Я, лейтенант Філіпов, розглянувши матеріали слідства у справі Чонкіна І. В. і допитавши свідків…»