На цьому текст уривався.

А між тим в той самий час, коли лейтенант Філіпов мучився, складаючи постанову, запит Романа Гавриловича Лужина стосовно особи Чонкіна досяг тієї самої місцевості, де проживав наш герой до призову на військову службу.

Працівник місцевих органів, симпатичний молодик, схожий на лейтенанта Філіпова, завів казенного мотоциклета і поїхав у те село, де народився і виріс Чонкін. (До речі, село звалося Чонкіно, і в ньому була Чонкінська сільрада.)

Голова сільради, угледівши пред’явлену йому червону книжечку, був говірким і без вагань виявив готовність сприяти прибулому в усьому. Однак труднощі цієї справи полягали в тому, що, як висловився голова:

— У нас цих Чонкіних, як собак. Ціле село всуціль, ви не повірите, всуціль Чонкіни. Між іншим, я й сам також Чонкін, — сказав голова і простяг прибулому своє депутатське посвідчення.

— Так, — сказав прибулий, і не глянувши, — але того Іваном звати.

— У нас і Іванів повнісінько. Мене, приміром, також Іваном зовуть, — мовив голова і ніяково посміхнувся.

— Але я гадаю, — наполягав симпатичний молодик, — що Іванів Васильовичів не так уже й багато.

— Та я б не сказав, що й мало, — відповів голова, все більше ніяковіючи. — Я ось якраз і Іван, і, даруйте, Васильович.

Молодик уже намірився повернутись до свого мотоциклета (він не збирався через якогось невідомого йому і невідомо кому потрібного Чонкіна надриватись на роботі), аж тут з’явилася секретар сільради Ксенія, також, до речі, Чонкіна.

— А чого там шукати? — сказала Ксенія. — Іван Васильович? Червоноармієць? Дак це ж Ванько. Ну, той, що конем гівна возив. Не пригадуєш? Та Князь же.

— Точно, Князь! — зрадів голова відкриттю. — Він самий і є. І як це мені одразу на думку не спало, що то ж Князь.

— Князь? — звів брови прибулий.

— Ну, прозивали його так, — недбало кинув голова. — У нас, знаєте, в селі язики без кісток, кому що в голову зайде, те й мелють.

— Чого це мелють, — заперечила Ксенія. — Хоча й село, а також народ живе, не дурніший за інших. Дарма говорити не будуть. Я ж Мар’янку добре знала, ми з нею сусідками були і по людях змалку працювали, я пам’ятаю, як цей князь, Голіцин його хвамилія, квартирував у неї. Молоденький такий, волоссям кучерявий, чорний, мов сажа, а лице біле.

— Молоденький, кучерявий, — передражнив голова. — Ти зі свічкою не стояла і не знаєш, спав із нею молоденький кучерявий чи ні…

— Спав, — упевнено сказала Ксенія, не навівши, втім, жодних доказів. Просто ця версія на тлі повсякденного нудного життя видалася їй заманливішою від інших. Їй хотілося показати прибулому, що хоча село їхнє здається невиразним, звичайнісіньким, але і в ньому траплялися історії незвичайні.

Версія ця цілком влаштовувала і прибулого. Як-не-як, недарма трудився, тратив час і казенний бензин. Він не думав, як вплинуть добуті ним дані на чиюсь долю. Він не знав, ні хто такий Чонкін, ні що він скоїв, ні в чому його звинувачують, він не бажав Чонкіну ні зла, ні добра, але версія, запропонована секретарем сільради, видалася йому цікавішою від можливих інших, і, повернувшись до своєї контори, він із задоволенням відбив шифровку: «Проведеною на ваш запит перевіркою встановлено, що Чонкін Іван Васильович, 1919 року народження, мешканець села Чонкіно, походить з князів Голіциних».

Підполковник Лужин не належав до тих людей, котрі не вміють володіти собою, та коли йому на стіл поклали це повідомлення в розшифрованому вигляді, він сказав: «Ого!» — і засовався в кріслі. Потім бігав по кабінету, потирав руки, клацав зубами і бурмотів: «Жахливо поталанило!» — і знову бігав по кабінету, відчуваючи здивування, радість, захоплення, тобто почуття, які міг би відчути рибалка, що закинув вудку на пічкура, а впіймав щуку.

— Жахливо поталанило! — повторяв він. — Жахливо поталанило! І знайти таке на рівному місці!

А втім, чи ж на рівному? Ні, він працював, він думав, він міг і не посилати ніякого запиту, а ось послав, отже, відчував, що в справі Чонкіна бракує якоїсь ланки, можливо, найважливішої. Отже, інтуїція щось йому підказала, раз він сам зайнявся тим, що міг зробити слідчий, котрий веде цю справу, тобто Філіпов. І не тільки міг, але й повинен був зробити Філіпов. А чому ж не зробив? Молодість? Недосвідченість? Але ж тут ніякої премудрості немає, це ази слідчої справи, що, з’ясовуючи особу злочинця, в будь-якому випадку слід надіслати запит за попереднім місцем проживання. Ні, що не кажи, міркував Лужин, дивно себе поводить Філіпов, жахливо дивно. Спочатку дозволяє одній людині полонити цілу групу, потім керує слідством украй погано і непрофесійно, не провівши елементарних слідчих дій, що дозволяє злочинцеві вдати із себе простого дезертира, в той час коли насправді він хоч і дезертир, але не такий уже й простий.

І знову інтуїція щось підказала Лужину, і він вслухався у її нечітке бурмотіння, коли принесли й поклали йому на стіл нову депешу:

Підполковнику Лужину

Вельми терміново, цілком таємно.

Учора вночі в районі Долгова службою радіоперехоплення зафіксований вихід в ефір нерозпізнаного передавача, що працював на частоті 4750 кілогерц. Початок передачі пропущений, решту вдалося записати і дешифрувати, наводжу повний текст, одержаний в результаті дешифровки: «…Двічі пройшли ешелони з військовою технікою у чохлах. Судячи з контурів, танки й гармати середнього калібру. Силуети чотирьох одиниць, здається, відповідають одержаному мною від полковника Піккенброка опису російської надсекретної зброї, так званих «катюш».

У районі йдуть затяжні дощі, і це, за моїми спостереженнями, вкрай турбує місцевих партійних керівників, оскільки зрив планових строків збирання врожаю загрожує їм неприємностями по службі, аж до відправки на фронт.

Погодні умови можуть виявитися несприятливими і для нас, оскільки тутешні дороги, що не мають твердого покриття, можуть стати труднопрохідними для наших мотомеханізованих частин.

Росіяни через якогось японця з Токіо натрапили на мій слід, але їх дані про мене поки що надто розпливчасті. Гадаю, що підстав для особливої тривоги ще немає, місцеві органи безпеки розбещені роботою на вигаданому матеріалі і виявляють крайню безпорадність та некомпетентність при розслідуванні реальних справ. Наші служби працюють набагато ефективніше. І все ж намагатимуся діяти з граничною обережністю.

Курт

Лужин дивився на депешу, перечитував текст і сам не міг повірити своєму щастю. Трапляється, звичайно, що людині таланить. Але щоб удачі одна за одною, та ще й такі…

«Жахливий дурень, — думав Лужин про Курта. — Росіяни виявляють «крайню безпорадність і некомпетентність»… Сам ти некомпетентний, ідіотисько! Ну хто ж так розкривається з самісінького початку? Адже про повідомлення японця з Токіо знала в Долгові лише одна особа, і вирахувати її нескладно навіть для такої некомпетентної людини, як я».

Викликавши до себе начальника слідчого відділу, Лужин наказав встановити за гаданим Куртом цілодобове стеження.

Потім відправив до Москви шифрограму: «Вказаного Рамзаєм агента виявлено і буде заарештовано найближчим часом».

І у відповідь отримав телеграму відкритим текстом: «Молодець».

За доповідною Чмихалова проти голови Голубєва було порушено персональну партійну справу. Голубєва звинувачували у зриві збирання зернових, недооцінці керівної ролі партії та застосуванні насильницьких дій до одного з її представників.

За день до оголошеного засідання бюро райкому Голубєв заїхав у Долгов і пробився до Борисова.

— А навіщо ж ти нас баранами обзивав? — поцікавився Борисов.

— Та хто ж ви є, як не барани? — гарячкував Голубєв.

— Ну, ось бачиш, — Борисов розвів руками, демонструючи образу.