— Ні, ну ти скажи мені, ти бачив коли-небудь, аби якийсь, ну, найдурнуватіший дядько хліб під дощем збирав? Це ж нісенітниця!

— Нісенітниця? — перепитав Борисов і раптом погодився. — Можливо. Я сам із селян і незгірш від тебе знаю, що збирати мокрим хліб та пропустити його через молотарку — означає згубити урожай. Так?

— Так, — кивнув Голубєв.

— А часи важкі, і нам урожай цей ось як потрібен. Так?

— Так.

— Але нам набагато потрібніше, аби кожна людина на своєму місці виконувала будь-які партійні вказівки беззастережно і точно, не ухиляючись ні праворуч, — Борисов грюкнув ребром долоні по столу, — ні ліворуч, — ще раз грюкнув. — І, домагаючись цього, ми не будемо рахуватись ні з якими втратами. Ось піди, в тебе до завтра ще є час. Поміркуй.

Голова нічого не сказав і вийшов. Він був дуже засмучений і, залізши у бричку, злісно потягнув коня батогом. Не звиклий до такого ставлення кінь на мить завмер і аж наче присів, а потім рвонув і поніс, ледь не перекинувши бричку.

— Но-о! — крикнув голова і ще раз з відтяжкою уперіщив коня. — Самі барани ще й інших хочете баранами поробити? Но-о! — І знову вдарив коня.

Він так розхвилювався, що вперше, мабуть, у житті промчав повз чайну. Голова отямився вже на виїзді з Долгова, заспокоївся і, розвернувши коня, до чайної під’їхав кроком.

— Ну, ну! — прив’язуючи коня до паркану, він поплескав його по морді, ніби вибачаючись. — Ну, ну!

Важко ступаючи, піднявся на ґанок і відчинив двері. У ніс ударило духом прокислого пива і брудних онучів. Хмари диму і пари плавали, наче медузи з обшарпаними краями, і світло лампочки під стелею було розпливчастим.

Стоячи посеред чайної, Голубєв крутив носом і мружився.

— Гей, Іване! — покликали його з кутка.

Голубєв примружився ще більше і крізь туман розгледів прокурора Євпраксеїна, який заклично махав руками. Іван Тимофійович рушив у напрямку до прокурора.

Підлога була встелена товстим шаром тирси. За столиками розгойдувалися силуети відвідувачів, їхні голоси лунали глухо і нерозбірливо, мов у лазні.

Повсюди чулися уривки тих особливих розмов, що їх ведуть між собою російські люди напідпитку — теми найрізноманітніші і частіше за все піднесені. І про таємниці Всесвіту, і про нечисту силу, і про способи наукового прогнозування землетрусів, і про те, як потрібно, скажімо, жити з куркою. В таких розмовах поспіль висловлюються вельми оригінальні і глибокі думки, а коли хтось і змеле очевидну дурницю, то і його вислухають з повагою, розуміючи, що й дурневі іноді потрібно висловитися.

Іван Тимофійович пробирався поміж столиками, де велися всі оті розмови: хтось бив себе в груди і щось доводив, хтось пробував співати, а якийсь невдаха-артист, ставши в позу, читав з почуттям поему Маяковського «Хорошо!».

Десь на півдорозі його зупинили, взяли під ліктик: «Обережніше, тут товариш лежить, не наступіть». Він глянув під ноги і побачив товариша, очевидно, приїжджого. Той лежав на спині і мирно спав, прикривши лице сірим зім’ятим капелюхом. Ввічливо переступивши через сплячого, Голубєв наблизився до прокурора.

— Сідай, Іване, — запросив Павло Трохимович, ногою висуваючи з-під столу стільця. — Питимеш?

— Та нібито для цього й прийшов, — зізнався Голубєв.

— Ну, ото й сідай. Анюто! — прокурор клацнув пальцями, і з туману виникла Анюта. — Принеси-но нам ще пляшечку для затравки.

— А може, вам досить, га, Павле Трохимовичу? — виявила турботу Анюта.

— Що? — загримів прокурор. — Опір владі? Посаджу! Розстріляю! Іменем федеративносистичної…

Він, звісно, жартував, і Анюта розуміла, що він жартує, але розуміла й те, що з прокурором жартувати можна лише до певної межі.

На столі з’явилася пляшка, друга склянка, дві гальби пива, макарони по-флотськи б/м, себто без м’яса, зате з огірком, щоправда, настільки зім’ятим, начебто до цього його клали під поїзд.

Випили. Голубєв швидко розім’як, зачервонівся і почав виповідати прокуророві своє лихо та нарікати на свій дурнуватий, за його висловом, характер.

— Ет, дурень! — казав голова і бив себе кулаком по лобі.

— Отож-бо, що дурень, — погоджувався прокурор. — Ніколи не шкодуй за тим, що вчинив. Це буде розумно.

— Та я б і не шкодував, — зітхнув Голубєв, — але ж покарають.

— Покарають, — підтвердив прокурор. — Без цього в нас аніяк. Неодмінно навіть покарають. А як же без цього? Тільки ж ти думаєш, що тебе покарають за те, що хліб мокрий збирати відмовився чи баранами когось назвав. Ні, брате, зовсім не за те. Просто ти досяг того становища, при якому рано чи пізно все одно виявишся винним. У чому? Провина знайдеться. Війна, посуха, падіж худоби та інше загострення суперечностей, почнуть шукати винного, ти саме під рукою і трапишся. Чи, припустімо, я. Неминуче. Але це й добре. У неминучості наша сила.

— Сила? — здивувався голова.

— Сила! — підтвердив прокурор. — Що нам понад усе заважає жити по-людськи? Надія. Вона, сволота, заважає нам жити. Сподіваючись уникнути покарання, ми викручуємося, ми падлючимо, намагаємось вчепитися в горлянку іншому, зображуємо із себе вірних псів. І хоча б отримували від цього задоволення. Так ні ж бо. Ми все ж таки люди, а не собаки, і ми страждаємо, спиваємось, втрачаємо розум, ми вмираємо зо страху, що когось іще недогризли і що нас за це покарають. А потім тебе все одно волочать на розправу і ти волаєш — за що? Я ж був вірним псом! Ото не будь. Будь людиною. Людиною, я тобі кажу, а не собакою. Надію облиш, вона все одно обдурить, і живи, як заманеться. Хочеш зробити добре діло — зроби. Хочеш заїхати комусь в пику — заїдь. Хочеш сказати якесь слово — не відмовляй собі, скажи. Втіш себе. Справді, завтра тебе покарають, так чи інакше покарають, але сьогодні ти знатимеш, що жив людиною.

Голубєв слухав. Йому подобалося те, що говорив Євпраксеїн. Він і сам підходив до цієї думки, хоч вона йому часом здавалася божевільною через свою очевидність. Більшість знайомих йому людей думали інакше, це його гнітило, зараз він був радий, що зустрів однодумця.

Випили, погризли огірка, запалили.

— Ти поглянь, Іване, — хилився до Голубєва Євпраксеїн, — до чого ми дійшли. Зовсім уже подуріли зі страху. Візьми хоча б мене. Начальства боюсь, підлеглих боюсь, а совісті своєї не боюсь. Аякже, ми ж матеріалісти, а совість — це що? Її не помацаєш, значить, її немає. А що ж мене тоді гризе? Га? Мені кажуть: ніякої совісті нема, її вигадали буржуазні ідеалісти, світ матеріальний, а ось тобі й матерія: кабінет, крісло, кнопки, телефони, ось тобі квартира, ось тобі пайок, жери його, будеш жирним, жир — це також матерія, а совість — це ніщо. А яка ж тоді сука мене гризе, га, Іване?

— Вип’ємо, — сказав Іван.

Випили і знову огірка пожували. І знову схилився прокурор до голови.

— Приходить до мене жінка клопотатись за свого чоловіка. Ну, гаразд, не можу я їй ділом допомогти, але можу хоча б поспівчувати. А я ні, я дивлюся на неї крокодилом. А я ж, Іване, колись був добрим хлопчиком, — прокурор схлипнув і розмазав по щоці шмарклі. — Я любив природу, тварин. Бувало, несу додому хліба шматок на карточки, а за мною плентається собака. Голодна, облізла, а очі в неї, Іване, як у тої жінки. Я злюся на неї, тупочу ногами, я сам голодний, але я знаю: мене хтось пожаліє, а її не пожаліє ніхто. І я одщипну від того шматка і їй…

Прокурор махнув рукою, затряс головою і засмикався в риданні. Голубєв розгубився, схопив прокурора за плечі.

— Пашо, — сказав він, — та ти що? Та кинь ти. Якщо вже все одно нас, як ти кажеш, так чи інакше покарають, то й справді, чого ж нам боятися? Ну, уб’ють в крайньому разі, так од смерті ж не вбережешся. Убити нас вони можуть, але вони не можуть зробити нас безсмертними, ось у чому їхня слабкість.

— Так-так, — кивав прокурор, — в цьому їхня слабкість.

Час наближався до закриття чайної. Стара прибиральниця витирала спорожнілі столики і ставила на них догори ніжками стільці. Анюта виштовхувала одного з відвідувачів, той виривався, розмахував руками і виразно молов нісенітницю: