…Голубєв з Євпраксеїним вийшли з чайної останніми. Давно вже все навкруги обезлюдніло, а вони все ще товклися посеред дороги під ліхтарем, ніяк не могли розпрощатися.

— Іване! — гукав прокурор, хапаючи голову за барки. — Нічого не бійся. Я завтра сам прийду на бюро. Коли тебе почнуть довбати і запитають: хто «за», хто «проти», — я підведуся і скажу: «Я проти! Не знаю, як ви, а особисто я, прокурор Євпраксеїн, я особисто, іменем федеративносистичної, проти. Ви, — скажу, — можете вбити Івана, можете вбити мене, іменем федеративносистичної, зате ми загинемо, як люди, а ви, — він одпустив Голубєва і витягнув уперед довгого пальця, — жили хробаками і хробаками здохнете».

Довго ще вони прощалися, трясли руки, ляскали один одного по спинах, розходились і знову сходились. Нарешті голові вдалося одірватись, він сяк-так перекинувся у бричку, а прокурор ішов поряд, тримаючись за бричку рукою, і умовляв Голубєва нічого не боятися. Потім він усе ж відстав і, вигукуючи щось підбадьорливе, зник у темряві.

Виїхавши з Долгова, голова відпустив віжки, засунув руки в рукави і скулився, притулившись до спинки сидіння. Кінь сам знав дорогу. Передчуваючи відпочинок у теплій стайні і оберемок свіжого сіна, він біг легко й швидко. Бричку м’яко підкидало, і Голубєву було добре й затишно. Із задоволенням згадуючи свою розмову з прокурором, він думав: «Так, Пашка має рацію, нічого не треба боятися».

І про те ж саме думав він, коли, здавши коня, йшов додому від стайні, і пізніше, коли, підібгавши до підборіддя коліна, занурювався в сон під теплою ватяною ковдрою.

Прокинувся він на початку дев’ятої і одразу ж згадав, що на другу призначено бюро, де розбиратимуть його персональну справу, де в кращому випадку вліплять йому строгача, а в гіршому… Та він згадав і вчорашню свою розмову з Євпраксеїним, і на душі одразу стало спокійно.

Сівши на ліжку, він посміхнувся, потягнувся, глянув у вікно і побачив прив’язаного до паркану коня під сідлом. «Хто б це міг бути?» — здивувався голова.

Тут за дверима почувся якийсь гамір, двері відчинилися, й на порозі виникла дружина.

— Іване, до тебе прийшли, — сказала вона.

З-за її спини визирав прокурор, обличчя його було пом’ятим і блідим.

— Паша? — здивувався Голубєв. — Щось трапилось?

Прокурор поглянув на голову, потім на його дружину.

— Вийди, — наказав їй Голубєв.

Вона вийшла і причинила за собою двері.

— Ось що, Іване, — переминаючись, нерішуче сказав Євпраксеїн. — Вчора… ми з тобою розмовляли… Так я був дуже п’яний… Словом, п’яний я був, зрозумів?

— І ти за сім верст зранку примчав, щоб мені це сказати?

— Так, за цим. Тобто ні… Тобто я хочу сказати, що у п’яному вигляді іноді не те говорю. А насправді я так не думаю. Насправді я…

— Я все зрозумів, Пашо, — тихо мовив Голубєв і сам почервонів, зніяковівши.

— Зрозумів? Ну й гаразд… — прокурор позадкував до дверей, але зупинився. — Ні, взагалі-то ти не думай… Я не за себе… я за тебе… Якщо тобі партія каже, що ти не правий, ти мусиш визнати, що ти не правий.

— Ой-йой! — поморщився голова і замахав руками. — Навіщо ти це кажеш? Іди звідсіля, йди.

Тут і прокурор почервонів і взявся за клямку дверей.

— Пашо! — зупинив його Голубєв. Той озирнувся. — Пашо! — повторив голова, хвилюючись, і спустив ноги з ліжка. — Але ж ти вчора все вірно говорив. Так невже ж тільки сп’яну?

— Сп’яну, — розглядаючи свій правий чобіт, твердо мовив прокурор.

— Шкода, — сказав Голубєв. — А так же гарно говорив, теоретично все так ловко обґрунтував.

— Теоретично, теоретично, — передражнив прокурор. — Та яка там теорія! Теоретично, може, все так і є, а практично… а практично… а практично я боюсь! — закричав він і, замахавши руками, вискочив з хати.

Був похмурий день, зависла в повітрі мряка осідала на щоках і неприємно холодила руки. Клени вздовж парканів були ще зеленими, але в зелені вже прозирали червоні плями.

Засунувши руки в кишені, лейтенант Філіпов ішов навпрошки через майдан. Він ішов неквапливою ходою людини, що обтяжена державними турботами і знає собі ціну. Ще недавно, здавалося, бігав вистрибом, як хлопчисько, готовий миттю виконати будь-який наказ старших начальників. Але тепер, замінивши капітана Милягу, котрий передчасно пішов із життя, Філіпов одразу наче подорослішав, підібрався, розправив плечі, весь якось змінився, і зміна ця перш за все позначилася на ході. У ній з’явилася та особлива повільність людини, котра усвідомлює, що, навіть неквапно рухаючись, вона завжди вчасно дістанеться до пункту свого призначення.

Він ішов, задумано дивлячись перед себе і наче нічого не помічаючи, та насправді він бачив усе. Біля раймагу тулилася вздовж стін доволі довга черга за пшоном, якого не було, але мали ось-ось привезти. І біля лазні, перетвореної в санпропускник, стояла велика черга евакуйованих жінок, у не по-тутешньому святковому, вже потертому одязі. Повернувши за лазню і праворуч, лейтенант поминув півкварталу Поперечно-Поштамтською вулицею і вийшов до будинку, де розташувалися два райкоми — партії та комсомолу — і райвиконком. Біля входу стояв міліціонер, який суворо запитував тих, що входили, до кого і навіщо. Філіпова, звичайно, він не запитав нічого, але виструнчився і відкозиряв. Кабінет секретаря райкому був на другому поверсі, куди вели широкі сходи (райком зайняв приміщення колишнього дворянського зібрання) з широкою килимовою доріжкою посередині. А нагорі, на майданчику, стояли два великих гіпсових бюсти — Леніна і Сталіна — на фанерних постаментах, обтягнутих червоною тканиною. Лейтенант ковзнув кілька разів підошвами чобіт по стоптаній мармуровій підлозі і рішуче ступив на доріжку, а бабуся в куфайці, в бурках з калошами і з мішком за плечима спускалася йому назустріч, але не по доріжці, а обіч неї. Проходячи через велику приймальню, лейтенант привітався з секретаркою Ревкіна Ганною Мартинівною, літньою, інтелігентною на вигляд жінкою в окулярах. Крім Ганни Мартинівни, в приймальні було досить багато народу. В основному це були солідні люди, чоловіки й жінки (але здебільшого, незважаючи на воєнний час, все ж чоловіки), котрі сиділи вздовж стін на збитих докупи стільцях. Були то голови колгоспів, директори радгоспів, начальники і завідуючі якимись відділами, тобто ті люди, котрих називали командирами виробництва. Не будучи членами бюро, вони не мали права брати участь у його засіданні, але були викликані, дехто у справах, а дехто просто на випадок, якщо раптом знадобиться довідка про діяльність очолюваних ними виробництв.

Філіпов привітався лише з Ганною Мартинівною, а решту всіх наче й не помітив і рішуче, по-хазяйськи смикнув на себе двері, оббиті чорним. Пройшовши через невеликий тамбур, він одчинив другі двері і опинився в кабінеті першого секретаря.

У кабінеті стовпом стояв густий тютюновий дим. Члени бюро — було їх більше двох десятків — у напіввійськових костюмах і в довгих цивільних піджаках сиділи, хто за довгим столом, хто на шкіряному дивані під стіною, а двоє стояли біля крайнього вікна і, витягуючи рурочкою губи, палили біля відчиненої кватирки.

Коли лейтенант заходив, у кабінеті чути було гудіння, як у лазні, та з його появою воно одразу припинилося. Тільки один з тих, хто сидів на шкіряному дивані, не бачучи Філіпова, продовжував говорити, що від туберкульозу найкраший засіб — собаче сало. Але його штовхнули у бік, він озирнувся і також замовк. І підхопився з дивана. Підхопились і його співрозмовники. Засовалися з гуркотом стільці, і ті, хто сидів за столом, також підвелися. Лейтенант не зрозумів, чому вони так поквапно підводяться (він все ще не міг звикнути до свого нового становища), і озирнувся, думаючи, що за ним увійшов хтось іще. Але за ним нікого не було. Він відчув навіть певну ніяковість. Мабуть, з усіх присутніх він був наймолодшим, і було незрозуміло, чому ці люди виявляють до нього таку повагу. Тільки Ревкін не відразу підхопився, а звівся лише після того, як Філіпов до нього наблизився. Підвівшись, він подав Філіпову руку і одразу ж сів на своє місце, інші ж продовжували стояти, дехто, втім, робив вигляд, наче підвівся, аби розім’ятися. І що сяде, коли йому того забагнеться. Лейтенант обійшов присутніх, потис кожному руку. Він не всіх ще знав, і дехто називав йому своє прізвище, а він свого не називав, він уже розумів, що воно їм і так відоме. Серед присутніх були й три чоловіки у формі: військком, начальник міліції та командир розташованого тут тимчасово військового гарнізону. Філіпов не був членом бюро, але його запросили, оскільки вирішувались вельми важливі для народу питання.