Доки збиралися люди, перший секретар райкому Андрій Єремійович Ревкін, не зважаючи на загальний гамір, готувався до майбутнього засідання. Він перечитував підготовлені проекти рішень з тих чи інших питань і там, де слід, вносив поправки. Час від часу, не піднімаючи голови й не підводячись, він тицяв комусь із щойно прибулих руку і знову заглиблювався в напери. Іноді він натискав кнопку дзвінка, й одразу безшелесно з’являлася Ганна Мартинівна. Літня висока жінка в окулярах на незворушному обличчі, вона якимсь дивом на віддалі вгадувала найменше бажання свого керівника. Ревкін лише простягав убік руку, як у ній опинявся той самий потрібний папірець, що він його й хотів. Одразу ж він простягав Ганні Мартинівні інший папір, в якому необхідно було щось передрукувати, коротко, упівголоса давав якісь вказівки і одночасно пильнував за прибулими, підраховував, чи достатньо їх назбиралося.

Люди, що сходились зараз до кабінету Ревкіна, всі гуртом являли собою керівну верхівку району і належали до так званої номенклатури. Від усіх інших людей зібрані відрізнялися тим, що кожен із них без сумнівів брався керувати рішуче й твердо тим, чим керувати його призначали. І овочівництвом, і свинарством, і будь-яким виробництвом, і будь-якою наукою чи мистецтвом. І коли випадково з’ясовували, що в якійсь галузі людських знань виявляв він певні здібності чи пізнання, його одразу ж перекидали на іншу галузь, поступово доводячи до такої, у котрій він не тямив ні бельмеса, де він, як у безмежному океані, плив, не маючи перед собою жодних орієнтирів, крім тієї зірки-дороговказу, яка називалася Черговою Вказівкою. Уявна лінія, що єднала плавця з цією зіркою, називалася Лінією Партії, і її необхідно було триматися беззастережно.

Уже, здається, усі зібралися, а засідання не розпочиналось. Чекали ще когось. Вже поговорили про хвороби, про погоду, про шкідливість тютюну, про користь вітамінів, про багато такого, що взагалі нікого з присутніх не хвилювало, але нічого не говорили про те, що їх справді хвилювало: про становище на фронті, чутки про можливість відміни броні для деяких посад, про картки і про те, чим взагалі живуть люди. Раптом на порозі виникла Ганна Мартинівна.

— Андрію Єремійовичу! — мовила вона схвильовано.

Андрій Єремійович стрімголов кинувся до дверей, а решта прилипли до шибок. І всі побачили, як до парадного входу райкому м’яко підкотив, сяючи лаком, розкішний ЗІС-101. Це було подібно тому, коли б до причалу дрібненької річечки пришвартувався океанський лайнер. Ревкін підскочив саме вчасно, відчинив передні дверцята, і назустріч йому, привітно усміхаючись, виліз дебелий чолов’яга у сірому габардиновому плащі та м’якому капелюсі з ледь загнутими догори крисами. Вони тричі і чомусь взасос розцілувалися, і при цьому прибулий поплескав Ревкіна по спині, а Ревкін, хоча й вважався близьким другом прибулого, його по спині не поплескав, але зробив запрошувальний жест рукою, після чого прибулий неквапно піднявся на ґанок. Члени бюро миттю відсахнулися од вікон і зайняли свої місця, а на їхніх обличчях виникли посмішки, спрямовані до дверей, ніби вони чекали, що зараз увійде знаменита кіноактриса чи просто дуже вродлива жінка. Та увійшла не жінка, увійшов той чоловік, котрий приїхав на ЗІС-101. Це був секретар обкому товариш Худобченко Петро Терентійович. Посмішки присутніх були адресовані саме йому, але не тому, що він користувався повагою завдяки своїм заслугам (про заслуги ті мало хто й знав), повагою користувалася посада, котру він обіймав. І коли б цю посаду обіймав якийсь індик чи крокодил, то і йому б посміхалися точнісінько так, як посміхались Худобченкові.

Щойно Худобченко з’явився у дверях, всі миттю з гуркотом підвелися. Але Петро Терентійович застережливо скинув руку.

— Сідайте, товаріщі, — сказав він своєю рідною напівукраїнською мовою.

Він одразу скинув габардинового плаща й капелюха, передав їх Ревкіну, котрий повісив і те, й інше на свою особисту вішалку. Худобченко зостався у напіввійськовому костюмі і в хромових чоботях. Верхній ґудзик френча з накладними кишенями був розстібнутий, звідти визирав комір української вишиванки.

— Ну шо, — сказав він, пригладжуючи своє поріділе волосся, — здається, я троха опізнився?

— Начальство не спізнюється, а затримується, — пожартував Ревкін.

Запитання було поставлене з розрахунком на цю жартівливу відповідь, і вона була зустрінута, як завше, зичливою посмішкою Худобченка і схвальним смішком у залі. Це повторювалося щоразу, коли Худобченко запізнювався, а таке траплялося завжди.

Він запізнювався не тому, що було занадто багато справ (хоча їх у нього було чимало) і не тому, що був неорганізованим і не встигав, — він запізнювався навмисне, вважаючи, що чим довше підлеглі ждуть, тим більше поважають.

— Петре Терентійовичу, прошу, — запросив його Ревкін на своє місце за столом.

— Ні-ні, — звів руку Худобченко, — ти тут головний, ти й сиди. А я — гість, я вже якось тут, у куточку.

І він сів «у куточку» біля вікна в м’яке шкіряне крісло, котре там спеціально для нього й стояло.

А поряд з ним на стільці примостився його помічник із загальних питань Пшеничников, молодий, років тридцяти, чоловік з хворобливо блідим обличчям. Про цього Пшеничникова подейкували, що він знає мало не шість мов, має глибокі знання у фізиці, математиці, економіці й частково в усіх інших науках. Казали, що він не лише вивчив напам’ять «Капітал» і «Анти-Дюринг», але й, добре розбираючись у місцевих проблемах, тримає в голові всі цифри показників промислового і сільськогосподарського виробництва, від кількості виплавленої по області сталі до поголів’я курей-несучок у кожному колгоспі. Його називали ходячою енциклопедією, казали, що з таким талантом треба виступати в цирку, але всі розуміли, що кар’єри йому не зробити — зі своїми знаннями він був надто незамінним як консультант.

— Ну, що ж, товариші, — огледівши присутніх, сказав Ревкін. — Розпочнемо, напевне.

Зачинили двері, вимкнули всі телефони, і розпочалося закрите, себто таємне від інших, або, кажучи іншими словами, підпільне засідання. Чому закрите, чому підпільне, точно сказати не беруся, мабуть, така сформувалась традиція. Як до революції партія засідала підпільно, так засідала й після.

Першим пунктом порядку денного була доповідь Борисова «Про хід збирання зернових».

І хоча всі знали, що з огляду на дощ ніякого ходу збирання декілька днів не було зовсім, Борисов прочитав свою доповідь з найсерйознішим виглядом, і всі з найсерйознішим виглядом слухали. Було відзначено великі успіхи, досягнуті трудівниками села, але були також перераховані й окремі недоліки. І тут всі знали, що недоліки були зовсім не окремими, а, можна навіть сказати, суцільними, проте й цю частину доповіді слухали уважно. У цій частині Борисов розкритикував одного голову колгоспу, котрий завинив у тому, що, слухняно виконуючи всі рішення, навесні занадто рано посіяв, а потім приморозки побили сходи. (В інших, котрі тільки звітували, що виконують рішення, — як і зараз на зборах, — а насправді не виконували, тепер усе було гаразд.) Згадав Борисов серед відстаючих також Івана Тимофійовича Голубєва, але одразу ж повідомив, що сьогодні справа Голубєва розглядатиметься осібно.

З приводу ходу збирання було прийнято кілька досить-таки нерозумних рішень, не тому, що всі присутні тут були дурнями і нічого в справі не тямили, а тому, що висловлювання ділових міркувань вимагало хоробрості, в той час як висловлювання недолугих міркувань, навпаки, заохочувалося.

Від ходу збирання перейшли до питання підготовки до зимівлі худоби. І це питання вирішили найоригінальнішим чином, зі всіх можливих варіантів вибравши найгірший, але який саме, в пам’яті моїй, на жаль, не втрималося.

Потім знову підвівся Ревкін і оголосив, що слово для повідомлення має товариш Філіпов.