Так оцей Новіков і припхався до ресторану в такий досить відповідальний момент. Коли товариш Лай замахав на нього руками, той, як кожний п'яний, вчинив навпаки, а саме: ступив наперед. За столом враз усе змовкло.

– Ідіть, ідіть, – шипить товариш Лай.

– Б....ь? – тикає пальцем у бік товаришки Рай ґеоґраф. – Розумію. – І відходить.

Товаришка Рай, невідомо чому, зривається з місця і вилітає за двері.

Химерний, химерний, прехимерний світ! Варто тільки було з'явитися ґеоґрафові, як уся споруда, що її так дбайливо виводив товариш Лай з Обормотами, відразу завалилася, немов звичайнісінькі гральні карти. І варто тільки було товаришці Рай вилетіти за двері (ну що там, здавалося б, якась буква «б»...?) – варто тільки було отій Рай вилетіти за двері, як через три дні в ґазеті «Рев Прикарпаття» з'явився отакенний підвал під отакенними літерами:

Азохн вей!* Що тоді закрутилося! Нарада в райкомі, нарада в райвиконкомі, нарада в облвно, нарада в облвиконкомі, нарада в обкомі, – і звідусіль догани, догани, догани! Догана товаришеві Лаю, три догани Обормотам! Ганьба! як? як? як? як тільки це могло трапитися? не догледіли! проґавили! ганьба! ганьби! ганьбі! ганьбою! І тоді же усім, усім гамузом на оту, як її, Криж: ось де воно! Цвірінькало! бевкало! протаскувати забажалося? щоб і духу...

І дух отієї, як її, Криж, зник, мов у хмари злетів.

Ні, не повезло Обормотам на наросвітянській ниві. Проте, як з якого боку дивитися. Вони дістали догану, першу догану в Країні Чудес. Якщо з цього боку, – то, звісно, це історично-епохальна подія. І цим можна було пишатися. Що вони й зробили.

***

Кажуть, що коли одного разу японський посол похвалявся перед Йосипом Мудрим японськими штукарями, той сказав:

– Подумаєш – диво. У мене двісті мільйонів штукарів: п'ятсот карбованців одержують, а тисячу проживають.

Обормоти одержували по тисячі, а проживали по дві. Цю залізну логіку країнчудесівського життя вони змушені були засвоїти швидко й міцно, якщо не хотіли пробивати в пасках нові діри. Спочатку пробивали – щотижня по одній. Це було незручно. По-перше, псувало пасок, а по-друге, – не припиняло гарчання в животі.

– Нічого, – бадьорилися Обормоти, – маємо у резерві валізи. Якось-то буде.

Та це була омана, бо коли, нарешті, валізи прибули, то всі сорок, виявилось, – напхані трачинням і стружками. Весь обормотівський гардероб – костюми, штанці, білизна, всяке манаття, навіть посуд, – усе зникло, щезло, випарувалося, пропало, провалилось.

Втім, не будемо забріхуватися – один чемодан все ж залишився неушкодженим. Маркс, Енгельс, конспекти, коментарі, реферати – лежали на своєму місці. Очевидно, злодій був благородною людиною, якщо не потяг найсвятіше з святих обормотівської власности.

Вони відмикали по черзі чемодан за чемоданом – і здивуванню їх не було меж. Потім здивування змінилось обуренням, обурення –гнівом, гнів – люттю. Звичайно, ціла злива проклять виллялася на голови залізничників. Обормоти були впевнені, що це справа їх рук. Тут вони грубо помилялися. Залізничники – народ чесний, і якщо й потрапить іноді адресатові посилка з цеглиною всередині, то це, безсумнівно, жарт поштовиків. І залізниця тут ні при чому.

Справжній винуватець цієї, так би мовити, каверзи саме в цей момент (це встановлено точно) сидів у своїй «Фантазії» і разом з Татою підраховував виручку від реалізації обормотівського манаття. Недарма ж великий комбінатор у свій час так любовно погладжував ці знамениті шкіряні чемодани. Отже, Остапові Бендеру і не гикалося, які прокляття в цей час злітають до стелі в маленькій кімнаті маленького будиночка на Ватутіна (вона ж – Собєського, і вона ж – Цвинтарна).

Та Обормоти не були б Обормотами, коли б не змогли витягти користи з такої, здавалося б, тепер зайвої речі, як валізи. Вони покраяли їх на підошви і щонеділі продавали з-під поли на товчку. Шкіра була добряча і користувалася попитом. Обормотівські чемодани дещо навіть збили ціну на шкіру по всій области. Але це вже з галузі політекономії.

Коли останній чемодан пішов на підошви, постала загроза знову підтягти паски. Обормоти повісили носи. Треба було виробити якийсь плян, а пляну не було. Думали день, думали другий, третій думали і – о! все ж надумали. Коли думаєш – завжди щось придумаєш.

– А що, як...

І подивилися один на одного.

– Підрахуємо.

Підрахували. Ще раз на рахівниці кинули. Аж повеселішали. Дайош самогон! Практики, однак, Обормоти не мали. Вирішили почати з теорії.

Зайшли до книгарні.

– Чи немає у вас якої популярної брошури з питань самогоноваріння?

Кажуть: ні, нема і не буде.

– Кепсько.

Переглянули Велику країнчудесівську енциклопедію: лише натяки. Витягли Брокгауза* на «С». Усе, як на долоні. Уміли ж колись книжки видавати! Зробили креслення, розрахунки, навіть органічну хемію простудіювали – щоб, значити, усе було на сучасному науковому рівні.

Не сплять Обормоти, не їдять – усе якісь рурки лагодять, манометри, ареометри: така техніка, що тільки руками розведеш. Казана звідкись притягли, що в ньому фріци кашу на війні варили. Компресора із ЗІСа у шофера за півлітра вициганили. Звідси те, звідти се. І місяць не минув, – як уся ця споруда була вмонтована і замурована у стіну. Тільки якісь кнопки стирчать. Натиснеш одну – шумить! Другу натиснеш – тече! Ковтнеш – ну вогонь. З радощів Обормоти навіть почоломкалися. Що то значить колективний розум і праця колективна!

Ринку збуту не шукати. Такий попит, така слава, що навіть у Станіславі – й то:

– Маєте?

– Ага.

– Обормотівка?

– Таж вона.

– Беру сорок...

У Коломиї, у Святині, навіть у Чернівцях запахло «Обормотівським». «Московку» не купують, а налягають на обормотівку. Це вже, якщо хочете, конкуренція. І з ким? З державою. Ось тут Обормоти і прорахувалися. Ну, вигнали б там з десять літрів, та щоб і смак, як у звичайної буряківки. Таж ні! Щоб перший сорт, і щоб побільше. Зарвалися Обормоти. От що значить азарт прибутку. Гроші звідси, гроші звідти, а те й не в голові, що кожний початок кінець має, і не завжди приємний.

Вже не де-небудь – у самій Москві заметушилися: що за біда? Хтось уперто монополію підриває. Знайти! І нишпорить усюди міліція, усе перевертає, бабів обмацує – нема діла. Не дай Бог, щоби було. Пропали б тоді Обормоти ні за цапову душу. Та, видко, недарма усі троє в сорочках народилися.

І тільки це їх і врятувало.

Зібралися якось, підсумували. Куди ліпше! Так ні – все ніби замало. Сидять, думають: як би то ще більше?

– О! – каже молодший. – Тиск.

– Що – тиск?

– Тиску мало.

– Правда!

І почали Обормоти нагнітати. Нагнітали, нагнітали... А воно як бахне! Тільки п'ятами блиснули – аж за містом опинилися. Лежать на землі, поворухнутися бояться: може, ще бахне? А пара від самогону, ніби яка хмара, так і сіла на місто. Зовсім очманіли калушани: три дні п’яні ходять, на роботу – ніхто.

Викликали Обормотів у райком.

– Ваша робота? – питають.

Мнуться Обормоти, розуміють, що трапили в халепу. Треба винитися. Вдарили себе перстами в груди. Знають вже, ідоли, що таке іноді помагає.

– Ну, – погрозили на них пальчиком, – дивіться. І щоб востаннє.

Зітхнули полегшено Обормоти: слава Богу! пронесло! а то б...

І знову стоїть кляте питання, як яку копійчину до зарплати доробити. Зайшли до завторга.

– Яка кон'юнктура? – питають.