Колись він топтав ці дороги під час першої світової війни; австріяк раптом зізнався, що має надію більше ніколи не тримати зброю, — одне це речення було величезним кощунством, — та Котлубай удав, що не почув, і солдат полегшено зітхнув і перевів мову на інше. Він розповів, де вони тримали оборону і який шквал артилерійського вогню обрушили на них росіяни: таке можна пережити тільки раз у житті — шаленство вогню і торжество смерті! Більшовики буквально випалювали їхні окопи, й те, що він залишився живий, просто диво.
За кілька хвилин Котлубай витяг з австріяка чимало військових таємниць, починаючи від назви дивізії й кінчаючи номером армії, до складу якої вона входила.
Старшина пригостив старого чаркою шнапсу, й той навіть дав йому свою Зальцбурзьку адресу, цілком щиро просив завітати, коли трапиться нагода побувати в альпійських передгір’ях.
Нарешті вони доповзли до села, звідки починалась, як казав жандарм, вільна дорога. В’їзд на неї охороняв есесівський патруль, пропустили їх тільки після ретельної перевірки документів, попередивши, щоб їхали швидко й за першою вимогою звільнили дорогу.
Дорога й справді виявилась більш-менш пристойною, і Дубинський збільшив швидкість. Скоро ліс відступив трохи вбік, вони вискочили на горбок і зупинилися. За півкілометра перед ними лежало шосе, забите людьми, гарматами, автомобілями й кіньми. В цьому шарварку, здавалось, не було нічого організованого, все зупинялося або рухалося стихійно…
А ліворуч, там, де чорна стрічка шосе йшла круто вниз, виблискувала річка, й потік людей, машин і гармат повільно сповзав на дерев’яний міст із невисокими поруччями.
Це була переправа.
Гармата звалилася в глибокий кювет, перевернула фіру й придавила коня. Кінь хрипів і перебирав ногами в повітрі, намагаючись звестись. Унтер-офіцер засунув йому у вухо дуло пістолета. Дорош не почув пострілу, хоч стояли вони зовсім близько, побачив тільки, як кінь закинув голову назад і його волохаті ноги застигли.
Трохи далі в кюветі лежав колесами догори грузовик, якісь ящики випали з кузова, але ніхто не підбирав їх, нікому не було ніякого діла ні до гармат, що застрягли в багні, ні до ящиків з перекинутої машини — до мосту зовсім близько, й кожен намагався пробитись на переправу, наче по той бік річки починалася земля обітована.
Дорош і Цимбалюк зробили невеличкий гак і пірнули в зарості верболозу, звідки добре видно було підступи до переправи. Як і передбачав лейтенант, гітлерівці добре охороняли міст. Обабіч шосе були обладнані дзоти, метрів на двісті від берега вирубані кущі, щоб ніхто не підійшов до переправи непоміченим, кожний метр землі прострілювався.
Цимбалюк правильно оцінив ситуацію.
— Гер обер-лейтенанте, — вишкірив він зуби, — гадаю, найкраще буде вночі спуститися за течією…
Дорош похитав головою.
— Бачиш за дзотом, з того боку шосе, прожектор? Носа на виткнеш, усе видно, як на долоні.
— А туман, — заперечив Цимбалюк, — коли буде такий туман, як минулої ночі, можна спробувати.
— Ризиковано… — завагався лейтенант.
— Я піду з Дубинським… — запропонував Цимбалюк. — Краще за нас ніхто не впорається. Сугубчик ще зелений, а старшина мусить лишитися з рацією. Ви підете далі, попереду ще справ і справ, а ми вже з Дубинським…
— Ну, заспівав… Поживемо ще!
Поза кущами вони вийшли до горба, за яким лишили «мерседес» і товаришів. Рушили навпростець через ріденький лісок, заглиблені в себе, в свої думки, мабуть, не дуже-то й веселі. Раптом Цимбалюк, який ішов попереду, зупинився, піднявши руку. Ступив крок убік, звільняючи лейтенантові місце, той відхилив мокру гілку вільхи, визирнув і інстинктивно присів за кущ: за кілька кроків від них на галявині стояв «тигр», хижо дивлячись чорним отвором гармати просто в очі розвідникам.
Почулись глухі удари по металу — видно, танкісти заїхали на галявину для ремонту, водій бив кувалдою по гусениці, збираючись замінити секцію, а ще двоє з екіпажу розташувалися неподалік під кучерявим дубом, готуючись обідати.
Лейтенант махнув рукою Цимбалюкові, і вони безшумно ковзнули в кущі. Відійшовши метрів на сто, лягли в гущавині на мокру траву, і лейтенант зашепотів Цимбалюкові на вухо:
— Приведи сюди хлопців, залиш тільки Сугубчика, нехай охороняє «мерседес»…
Дорош на мить заплющив очі, намагаючись уявити отого двадцятитрьохлітнього лейтенанта: наче б і він, і водночас зовсім інша людина. І все ж, крім червоного рубця від осколка на правиці, кольору очей, поганої звички смикати себе за мочку вуха, мало що збереглося в ньому.
Дорошеві подобався той лейтенант, і він легко прощав йому різні вади, бо тепер знав їх краще, ніж колись, і бачив те, чого не бачив юнак, іноді соромився за нього, та не дуже, бо не схибив у найважливішому й намагався берегти честь змолоду.
Але — чи це тільки здавалося Дорошеві — отой лейтенант, що сидів колись в кабіні «мерседеса», на сторінках повісті поставав зовсім не таким, яким він згадував його. І біс його зна чому… Може, коли він писав, йому підсвідомо незручно було зображувати себе героєм, кращим, ніж він був насправді…
Дорош не встиг обміркувати це до кінця: попереду з’явилося знайоме перехрестя. Звідси грунтова дорога вела до прозорого лісового озера, що загубилося між віковими дубами й соснами. Там, у клуні лісника, йому солодко спалося на сіні — тільки зрідка прокидався від тоскних зойків сичів: спочатку жах заповзав у серце, уявляв себе самотнім, беззахисним, піщинкою в сповненому страхіть борі, та духмяний запах сіна заколисував, і від жахів нічого не лишалося.
Дорош ніколи не минав цього лісового озера, воно було чудове за будь-якої погоди, він любив його чистий і м’який пісок, прохолодну й прозору воду, яка наче щомиті нагадувала, що живлять озеро підземні джерела. Особливо вабило воно в ранішні години, коли ледь парувало під першими сонячними променями чи пухирилося від дощових струменів: міріади бульбашок з’являлись тоді на поверхні, щоб одразу ж зникнути, а він сидів на місточку, спорудженому лісником, мокрий, і, як зачарований, не міг відірватися від споглядання цього вічного руху, безперервного процесу народження й зникнення, наче ці бульбашки були живими істотами, існування яких, щоправда, вимірювалося лише якоюсь часткою секунди.
Дорош переночував у лісника. Прокинувся пізно. Нехотя поснідав, і знову тихо гуде машина, і знову лягають під неї кілометри, і знову він переноситься думкою в ті грозові роки.
Двоє поїли, а третій усе ще вовтузився коло гусениці.
— Ще довго, Йоахіме? — запитав опецькуватий, що стояв спиною до розвідників.
Дорош ніколи б не подумав, що то — командир, але водій випростався над гусеницею й доповів поштиво:
— Хвилин двадцять, гер лейтенант.
— Завжди вона невчасно виходить з ладу… — пробуркотів лейтенант.
— А якщо б це сталося під час бою!.. — зареготав третій.
Дорош чув кожне їхнє слово, і йому захотілося взяти їх на мушку: довга черга по цих двох, а потім, поки водій схаменеться, скосити і його… Кілька секунд — і нема танкового екіпажу. Та він не міг дозволити собі ризикувати й терпляче лежав, чекаючи на товаришів.
Нараз Дорош відчув, що вони вже поруч. Ніщо не свідчило про це, але було таке відчуття, що простягнеш руку й намацаєш вогкий плащ когось із товаришів, Лейтенант скосив очі й побачив Дубинського. Котлубай і Цимбалюк лежали осторонь і розглядали гітлерівців.
Дорош підповз до Пашки й зашепотів йому на вухо:
— «Тигру» даси раду?
Єфрейтор кивнув і звівся на ліктях.
— Підеш зі мною. Я відверну увагу тих двох, а ти візьмеш на себе водія. І без шуму, ясно?
Дубинський лише блиснув рівними білими зубами.
Цимбалюк і Котлубай уже зникли в густому чагарнику, тільки вузький слід залишився в мокрій траві. Дорош переклав до зовнішньої кишені плаща парабелум, перевіривши, чи є патрон у патроннику. В лівий рукав заховав гострого ножа з плексигласового ручкою — предмет заздрості багатьох розвідників. Цим ножем можна було голитися — справжня золінгенівська сталь, доведена на шкіряному паску. Дорошеві пропонували за ніж навіть нові хромові чоботи, але він і слухати не хотів.