Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла…
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову, -
Вдвоє, втроє б витерпiла
За єдине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грiшила,
Може, бог за те й карає,
Що я полюбила, -
Полюбила стан високий
I карiї очi,
Полюбила, як умiла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволi, -
Нi,бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, боже! твою правду
Я витерпiть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу-
Якби не вiн, може б… може, I занапастила.
Тяжко було! Я думала:
“О боже мiй милий!
Вiн сирота, - хто без мене
Його привiтає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?
Хто обiйме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сиротi убогому
Добре слово скаже?”
Я так думала, бабусю,
I серце смiялось:
“Я сирота: без матерi,
Без батька осталась,
I вiн один на всiм свiтi,
Один мене любить;
А почує, що я вбилась,
То й себе погубить”.
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала.
Нема його, не прибуде, -
Одна я осталась…”
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неї,
Зажурилась.
“Бабусенько!
Скажи менi, де я?”
“В Лебединi, моя пташко,
Не вставай: ти хвора”.
“В Лебединi! чи давно я?”
“Ба нi, позавчора”.
“Позавчора?.. Стривай, стривай…
Пожар над водою…
Жид, будинок, Майданiвка…
Зовуть Галайдою…”
“Галайдою Яремою
Себе називає
Той, що привiз…”
“Де вiн, де вiн?
Тепер же я знаю!..”
“Через тиждень обiцявся
Прийти за тобою”.
“Через тиждень! через тиждень!
Раю мiй, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда - мiй Ярема!..
По всiй Українi
Його знають. Я бачила,
Як села горiли;
Я бачила - кати-ляхи
Трусилися, млiли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, i вiдкiля вiн,
I кого шукає!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилiтай же, мiй соколе,
Мiй голубе сизий!
Ох, як весело на свiтi,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько..
Ще три днi осталось.
Ох, як довго!..
“Загрiбай, мамо, жар, жар,
Буде тобi дочки жаль, жаль…”
Ох, як весело на свiтi!
А тобi, бабусю,
Чи весело?”
“Я тобою,
Пташко, веселюся”.
“А чом же ти не спiваєш?”
“Я вже одспiвала…”
Задзвонили до вечернi;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебединi
У церквi спiвали:
Iсаiя, ли й куй! Вранцi
Ярему вiнчали;
А ввечерi мiй Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхiв кiнча; з Залiзняком
Весiлля справляє
В Уманщинi, на пожарах.
Вона виглядає, -
Виглядає, чи не їде
З боярами в гостi -
Перевезти iз келiї
В хату на помостi.
Не журися, сподiвайся
Та богу молися.
А менi тепер на Умань
Треба подивитись.
Гонта в Уманi
Хвалилися гайдамаки, _
на Умань iдучи: _
“Будем драти, пане-брате, _
З китайки онучi”. _
Минають днi, минає лiто,
А Україна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти -
Батькiв немає. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить; Нiгде не чуть людської мови; Звiр тiлько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала її рястом,
Барвiнком укрила;
I на полi жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть, А глянуть - огудять.
Треба кров’ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
I багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм -
Так було i в Трої.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть - земля горить, Кров’ю пiдпливає.
Придбав Максим собi сина
На всю Україну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира. дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже - лютує:
З ножем в руках, на пожарах
I днює й ночує.
Не милує, не минає
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомлiє,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купi
Од Києва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
I калiки хворi.
Гвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, дiти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
I двох хлопцiв. “Гонто, Гонто!
Оце твої дiти.
Ти нас рiжеш - зарiж i їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i їх, бо виростуть,
То тебе зарiжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь, Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!”
Зiбралась громада.
“Мої дiти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?..”
“Будем рiзать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини мої,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем -
I дiтей немає!
Попадали зарiзанi.
“Тату! - белькотали, -
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” - та й замовчали.
“Поховать хiба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!”
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
I обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
I карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi, Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу,
Де учились Гонти дiти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх дiток! -