- Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.

- Ми говоримо на рiзних мовах, - сказав вiн. - Iдея вiдродження моєї нацiї - ще раз повторюю - нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.

Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.

- Хай буде по-твоєму,. - сказала вона, - Та як же з Вовчиком?

- Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.

- I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?

- А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?

- М'ясо завжди залишається м'ясом, -енергiйно сказала Аглая. - їв м'ясi нiяких людських початкiв не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.

- Це теж справедливо, - сказав Карамазов. - Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

- Шкода! - кинула Аглая й взяла резонерський тон. - Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?

- Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?

Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.

- Ти маєш волю i ти вiдважний! - упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. - Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого - вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:

- .А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець - Альоша Карамазов - ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.

- I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?

- Тiльки тут i бiльш нiде! - з деяким хвилюванням сказав Карамазов. - От хоч убий мене! - а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх - навiть найбiльших моїх ворогiв - буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.

- Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?

- Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.

- Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? -спитала Аглая.

- Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

- I так iз тобою завжди бувало?

- Нi, - сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. - Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

- Так от, - сказала вона. - Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша - велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга - тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

- Ти вже почала сумнiватись у менi? - спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою. i - Нiчого подiбного! - знову впевнено вiдзначила Аглая. - Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…

- Так то ж, - вирвалось несподiвано Карамазову, - во iм'я великої iдеї.

- А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?

- Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. - Але…

- Без усяких "але", - рiшуче одрубала Аглая. - Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

- I справдi, - сказав вiн. - Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

- Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, - це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

- А то навiть, - продовжував вiн говорити, - здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

- Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.

- Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть - давно вже вiдомо - є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть - це е прекрасна людська усмiшка.

- Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…

- Цiлком справедливо! - погодився Карамазов. - Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.

Яким же це чином?

- А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

- Я гадаю, - сказала вона, - що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

- Хто його знає. - надтрiснутим голосом сказав Карамазов. - Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя - i плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

- Ти, друже, безперечно, помиляєшся, - сказала вона. - Ти глибоко помиляєшся.

- Ти говориш про Богоматiр?

- Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це - коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: