Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.

- Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, - сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i - Так, - раптом промовив Дмитрiй. - Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом.. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.

- Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, - говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. - Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово - прогрес. Прогрес - це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

- Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, - сказала Аглая.

- Цiлком справедливо! - гаряче пiдхопив Дмитрiй. - Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…

- I витягувати з архiву старi гасла?

- А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано - "прогрес".

- Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес - це для неї абстракцiя.

- Цiлком погоджуюсь, - сказав Карамазов. - Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

- З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, - кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

- Ти менi робиш багато честi своєю заявою.

- Nullement, - промовила дiвчина. - On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes[6].

- Ти мене вважаєш за хворого? -образився Дмитрiй.

- Боже борони, - сказала Аглая. - Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого - плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.

- Ну от, знову стара iсторiя, - незадоволено промовив Карамазов. -Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї - це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

- Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! - грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився - йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.

- А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, - пiдходячи, сказала тьотя Клава. - I виявляється… зовсiм не комунар.

- Дозвольте, - заметушився лiнгвiст. - Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?

- Не турбуйтесь! - сказала Аглая… - Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

- Цебто ти хочеш сказати, - промовив Карамазов, - що тьотя Клава мене образила?

- Ми хочемо сказати, - кинула Аглая, - що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити - не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

- Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й -з ким ми блукали сьогоднi.

- Чому це? - спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.

- Я так хочу! - сказав Карамазов. - Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

- Згоду я даю, - сказав вiн. - Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?

- Це питання i мене дуже цiкавить.

- Цебто ти теж нiчого не знаєш? - спитав здивований лiнгвiст.

- Стiльки знаю, скiльки й ти.

- Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як. гадаєш?

- Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.

- Це менi, їй-бо, подобається! - скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. - Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага… - Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, - усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет[7] I не розумiє, що таке фiлософiя.

- А втiм, - промовив вiн, - я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.

- Ти не задоволений тьотею Клавою?

- Боже борони. Навпаки - з тьотею Клавою, безперечно, краще зв'язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою. багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.

На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев'янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

- Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

- Як же тут дивитись, - сказав Карамазов. - Очевидно, краще не придумаєш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись - це ж не город i не осiння пора.