***

Наступного ранку у великій вітальні на першому поверсі, обшитій дерев’яними панелями та вкритій велетенським блакитним килимом з візерунками кольору слонової кістки, жінок посадили на стільці, розставлені колом у центрі кімнати. Першій студентці, молодій худорлявій брюнетці зі жвавим західним новгородським акцентом, наказали встати, роздягнутися та пройтися колом — для оцінки.

Запала тиша. Дівчина завагалась, та потім роздягнулася. Лікарка та її асистентка, обидві в лікарняних халатах, грали роль модераторів, відзначаючи сильні та слабкі сторони. Після закінчення студенці наказали повернутися на стілець, лишаючись голою. Викликали наступну студентку, і процес повторився. Зашарілі обличчя, гусяча шкіра й покусані губи, поволі кімната наповнювалася збентеженими, тремтячими голими тілами. Під кожним стільцем лежали жалюгідні купки одягу та взуття.

Слава Богу, в кімнаті не було чоловіків. Коли невблаганна черга дійшла до Ані, вона почала нервово потирати руки й нажахано поглянула на Домініку. Домініка відвела очі. Лікарка гаркнула на Аню, коли та на мить зупинилася, вагаючись знімати трусики. Тепер настала її черга. Почувши своє ім’я, Домініка, попри нервування, підвелася. Це було жахливо — роздягатися у присутності півдюжини незнайомих людей, та вона себе змусила. Аня пильно за нею стежила. Домініку однаково турбували як власна оголеність, так і мовчання, що тривало, доки вона обходила коло стільців.

— Найкраща в групі, — прошепотіла асистентка.

— Це поки що тільки зовні, — виправила її лікарка.

Наступного дня посеред кола стільців став чоловік, знявши короткий халат. Під халатом він був голий, і йому б не завадило прийняти ванну та почистити нігті на ногах. Лікарка наочно розповідала про його біле тіло студенткам, після чого перейшла до детальнішого огляду. Наступного дня чоловік у халаті повернувся, цього разу з невисокою, присадкуватою шатенкою з міцними щоками та ліктями. Вони роздягнулися і невимушено зайнялись коханням на матраці посеред кола стільців. Лікарка виділяла різні позиції й могла, наприклад, наказати парі зупинитися посеред процесу, щоб проілюструвати певну точку або ж продемонструвати можливість фізично вдосконалити позицію. Моделі не показували емоцій і не виявляли жодних почуттів одне до одного, їхні кольори були дуже розмиті, ледь помітні. Вони були бездушні.

— Я не можу на них дивитися, — зізналася Аня Домініці.

У них з’явилася звичка прогулюватися удвох ріденьким садом біля особняка, усього кілька вільних хвилин після сніданку.

— Я не можу, я просто не можу.

— Слухай, звикнути можна до всього, — сказала Домініка.

Як цю дівчину взагалі обрали? З якої провінційної столиці її привезли? А потім вона подумала про себе. А як же ти? Чи зможеш ти, з часом, звикнути до всього?

Наступного тижня приниження лише примножувались, як Домініка й очікувала. Та сама вітальня, те саме коло стільців, та цього разу на стільцях сиділи чоловіки, грубі чоловіки в тісних костюмах та з нікудишніми зачісками. Студенткам наказали роздягнутися перед цими чоловіками, які відтак почали критикувати кожну з них, вказуючи на недоліки фігури, шкіри чи обличчя. Їх не вдавалось ідентифікувати; їхні пінисті жовті бульбашки змішувались, поглинаючи атмосферу всієї кімнати.

Аня прикривала своє залите сльозами обличчя руками, доки лікарка не наказала їй перестати бути тупою коровою і негайно прибрати руки. Почуваючись немов уві сні, Домініка відсторонилася від свого тіла, замкнула розум, щоб витримати погляд чоловіка з незворушним обличчям. Від кольору, що линув зсередини, його очі також здавались жовтими, немов у куниці. І доки його очі по ній блукали, вона дивилась на нього у відповідь, не блимаючи.

— На ній малувато м’ясця, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. — А соски надто маленькі.

Двоє інших чоловіків ствердно закивали головами. Домініка пильно дивилася на них, аж доки вони не відвели поглядів і не почали діловито підкурювати свої сигарети.

Домініка здивувалась, зауваживши, що перестає зважати. Зважати на свою оголеність, на непристойні коментарі, на погляди незнайомців, спрямовані на її груди, вагіну чи сідниці. «Хай роблять, що хочуть, — подумала вона, — та я не дозволю дивитися собі у вічі». Кожна студентка реагувала по-своєму. Одна маленька дурнувата ідіотка зі Смоленська, з південним акцентом, відверто фліртувала та виляла стегнами під час таких занять. Ані ж ніяк не вдавалося побороти сором. Виразний запах дезінфекції в особняку тепер перебивав їдкий аромат їхніх тіл, мускусу, поту, трояндової води та мила. А коли вимикалося світло, спітнілий персонал ховався по кабінках та робив записи, впевнюючись, що камери нічим не перекрито.

Одного вечора, коли Аня нишком постукала у двері, Домініка наказала їй забиратися геть.

— Я більше не можу тобі допомагати, — сказала вона, і Аня миттю зникла в темному коридорі.

«Це не моя проблема, — подумала Домініка. — Досить того, що я сама намагаюся не втратити розуму».

А потім приїхав автобус із військовими кадетами, які отримали найвищі оцінки в класі. Дівчата чекали на них у своїх кімнатах, сиділи на ліжках, спостерігали за худорлявими, вкритими синцями тілами, доки хлопці знімали з себе сорочки, черевики й штани, а тоді міцно трималися, коли ті крутилися й вертілися на них, немов горностаї, доки не вийшов час. Кадети пішли, не озираючись на жінок, і автобус, хитаючись, виїхав крізь ворота в сосновий ліс.

Наступного ранку в заштореній темній бібліотеці увімкнули проектор, але замість звичного фільму вони побачили свою однокласницю з п’ятої кімнати на одномісному ліжку з учорашнім кістлявим бритоголовим кадетом. Дівчатам не ставало сил дивитися на екран. Це був сором, це була зневага, нестерпно було бачити свої ноги, закинуті за прищуватий зад, руки, зчеплені на худорлявих плечах. Лікарка зупиняла фільм на певних моментах, щоб прокоментувати та дати поради. Більш того, тепер усі зрозуміли, що фільми показуватимуть по черзі — кімнати п’ять, шість, сім... Аня похилила голову, тримаючи обличчя в долонях. Вона жила в одинадцятій кімнаті й мусила витримувати не тільки фільми, а ще й муку очікування. Коли її фрагмент закінчився, вона в сльозах вибігла з кімнати. Лікарка не зупиняла. Вона все тріщала про її помилки і про те, як їх можна виправити.

Домініка жила в кімнаті номер дванадцять, в кінці коридору. Таким чином, фрагмент її інтерлюдії з кадетом мав бути останнім. Відсторонившись від тіла, вона дивилась на себе, дивуючись своєму холодному обличчю, тому, як механічно вона хапала юнака, направляла його, як потягнула за вухо, щоб зняти його з себе, коли він закінчив свою справу. В її голові паморочилося, та вона не відчувала сорому чи бентеги. Вона дивилась на екран, нічого не відчуваючи й постійно повторюючи собі, що вона член Sluzhba Vneshney Razvedki, Служби Зовнішньої Розвідки Російської Федерації.

Наступного ранку Аня не прийшла на сніданок, і двоє дівчат знайшли її в кімнаті. Вони ледве змогли відчинити двері, штовхнувши плечем. Аня затягнула колготи навколо шиї, прив’язала кінець до гачка для одягу з внутрішнього боку дверей і просто, підібгавши ноги, задушила себе. Їй вистачило сил тримати ноги над підлогою, доки вона не відключилася. Вага її звислого тіла добре затягнула петлю. Гуляючи в саду, Домініка почула крики. Вона кинулася нагору, розштовхала інших, зняла Аню з гачка й поклала на підлогу. Вона відчувала провину та гнів. Чого ця маленька дурепа від неї чекала? Чому задушити себе до смерті їй вистачило мужності, а лягти з чоловіком у ліжко на тридцять хвилин — ні?

Реакції майже ніякої не було. Всі мовчки стояли навколо. Аню винесли з особняка на підрамнику, накривши ковдрою, з-під якої виднілося її біляве волосся. Ніхто не згадував про інцидент. День продовжився, як завжди.

Наближалося закінчення курсу. Шестеро горобців спостерігали, як четверо хлопців зайшли до їдальні. Тепер вони були молодими круками, підготовленими в меншому маєтку, далі дорогою. Троє з них стали експертами з мистецтва зваблювання вразливих самотніх жіночок, мішеней СВР — старої незаміжньої секретарки міністра, розчарованої дружини посла, недооціненої помічниці генерала. Четвертого хлопця навчали іншій спеціальності: заводити дружбу з чутливими боязкими чоловіками — шифрувальниками, військовими аташе, подеколи старшими дипломатами, — які потайки жадали чоловічої дружби, товариства, любові, але були зворушливо вразливі перед загрозою викриття. Круки зарозуміло розповідали, що витерпіли справжні страждання під час підготовки. Партнерів для тренувань майже не було, прошепотів Дмитрій; вони практикувались на немитих дівчатах із найближчих сіл, займалися сексом із хворобливого вигляду шльондрами, яких звозили із заводів у Казані. Домініка не питала про четвертого хлопця, як і з ким практикувався він.