— Зате нас навчили бути найкращими, — сказав Дмитрій. — Ми експерти з сексу.

Він поставив руки в боки й поглянув на них крізь свої вії.

Дівчата слухали, не промовивши й слова. Домініка бачила на їхніх обличчях скептицизм, фаталізм і недовіру. Вони нагадували повій із Тверської вулиці в Москві. «Цвіт школи горобців, — подумала Домініка. — Порожнє місце Ані за столом було не єдиною втратою».

Вони вирушили в аеропорт опівночі, везучи з собою дешеві валізи й не озираючись на темний особняк. Школу повій зачинили до прибуття наступної групи. Соснові ліси стояли чорні й мовчазні. Літак зробив коло над димарями Казані й рушив на захід, над невидимим краєвидом. За якусь годину вони вже летіли над вогнями Нижнього Новгорода, розділеного надвоє чорною стрічкою Волги. Потім почалося поступове зниження до сяючої безсонної Москви. Вона більше ніколи не побачить цих людей.

Наступного ранку Домініка мала з’явитися в Центр, у п’ятий відділ, щоб розпочати кар’єру молодшого офіцера розвідки. Вона розмірковувала про Симьонова, керівника п’ятого відділу, і про інших офіцерів, яких зустріне, як вони дивитимуться на неї і що казатимуть. «Що ж, — подумала вона, — тренована куртизанка повернулася зі степу і збирається поселитися в їхньому світі».

У вітальні було ще темно, коли вона зайшла навшпиньки у квартиру перед світанком, та в коридорі одразу ж з’явилася мати, вбрана в халат.

— Я почула твої кроки, — сказала вона, і Домініка знала, що це про її нерівні кроки на сходах.

Домініка обійняла матір, потім поглянула на її руку й поцілувала — устами, натренованими знищувати чоловіків.

Зварити нарізану великими шматками картоплю, тонко нашинковану цибулю та моркву в яловичому бульйоні до м’якості. Додати тонку вермішель та варити до готовності. Покласти відварену яловичину на дно тарілки й залити бульйоном з овочами.

Наступного ранку Домініка вирушила в «п’ятий», все ще змучена після перельоту з Казані. Минувши довгий коридор штаб-квартири зі світло-зеленими стінами, вона зайшла до кабінету Симьонова, щоб доповісти про себе, та їй повідомили, що полковника немає на місці, і порадили прийти пізніше. Натомість її відіслали до відділу кадрів, потім до реєстру, потім до архіву.

Домініка вийшла з-за рогу в коридорі й наткнулася на самого Симьонова, який розмовляв із сивочолим чоловіком у темно-сірому костюмі. Вона зауважила густі білі брови та зичливу усмішку. Його карі очі звузились, коли Симьонов коротко їх представив: генерал Корчной, голова Американського відділу, молодший лейтенант Єгорова. Вона туманно пригадала ім’я, знаючи про його авторитет. Порівняно з блідою аурою нав­коло голови Симьонова, Корчной купався в гарячій мантії, яскравішої за яку Домініка ще ні в кого не бачила. Фіолетовий оксамит, насичений і багатий.

— Молодший лейтенант саме повернулася з навчання в Казані, — сказав Симьонов, усміхнувшись. Кожен у Службі розумів, що це означало. Домініка відчула, як кров приливає до обличчя.

— Вона допомагає у вербуванні дипломата, про справу якого я вам розповідав, генерале.

— Не просто допомагаю, — сказала Домініка, глянувши на Симьонова, а потім на Корчного. — Я нещодавно успішно закінчила навчання в «лісі».

Вона не хотіла називати школу горобців, подумки проклинаючи Симьонова. Домініка розуміла, що саме робив Симьонов, та нічого не бачила навколо стариганя. Його важко було читати.

— Я чув про ваші успіхи в академії, молодший лейтенанте, — сказав генерал загадково. — Радий познайомитись.

Корчной сухо та міцно потиснув їй руку. Симьонов подумав, що цей буде першим серед багатьох старших офіцерів, хто спробує залізти їй під блузку. Адже вона працюватиме в канцелярії якогось генерала (та на його шкіряному дивані) вже за якихось шість місяців.

Здивована й приємно вражена словами Корчного, Домініка потиснула генералові руку, подякувала й пішла далі коридором. Очі чоловіків дивилися їй услід.

— Гаряча, мов banya в Якутську, — прошепотів Симьонов, коли Домініка зникла за рогом. — Ви знали, що вона небога заступника директора?

Корчной кивнув.

— Небога чи ні, а намучимось ми з нею, — пробурмотів Симьонов. Корчной промовчав. — Вона хоче бути оперативницею. Але гляньте на неї, вона ж створена, щоб бути горобцем. Тому Єгоров і відіслав її в Казань.

— А француз? — спитав Корчной.

Пирхання.

— Polovaya zapadnya. Звичайна медова пастка. Це справа кількох тижнів. Він бізнесмен, ми вичавимо його досуха, і справу зроблено.

Симьонов кивнув головою в бік коридору.

— Вона хоче прочитати файл, увійти в курс справи. Єдине, куди вона увійде, то це в труси до француза.

Корчной усміхнувся.

— Щасти вам, полковнику, — сказав він, потиснувши руки.

— Дякую, генерале, — відповів Симьонов.

***

Домініку направили до французької секції п’ятого відділу. Вона дивилась на кут, у якому сходились стіни кімнати без вікон і де стояв старий стіл, на якому — тільки тріснутий дерев’яний ящик для документів. Дві товсті папки грубо кинули їй на стіл. Симьонов нарешті дав дозвіл, щоб скоріше вже спекатись її. Темно-сині папки з чорними діагональними стрічками були геть зношені, кути загнуті, корінці потріпані від сотень спітнілих рук. Osobaya papka. Її перший оперативний файл. Вона відкрила її й почала вбирати слова, кольори.

Об’єктом був Симон Делон, сорок вісім років, перший секретар торгового відділу Посольства Франції в Москві. Делон був одружений, та його жінка лишилася в Парижі. Він зрідка відвідував її у Франції для виконання подружнього обов’язку. Будучи географічним холостяком, Делон одразу впав в око ФСБ. Спочатку до нього приставили одного наглядача, та час минав й інтерес до нього зростав, тож його обвішали жучками. Вони багато часу проводили зі своїм krolik, своїм зайченям. Команда з дванадцяти осіб супроводжувала його на роботу й укладала спати.

З конверта, що лежав між сторінок файлу, випали світлини. Делон прогулюється наодинці біля річки, наодинці спостерігає за фігуристами на катку «Динамо», їсть сам за столом ресторану.

Домініка розгладила зім’яті розвідувальні документи, тонкі листки паперу синього кольору. Завдяки дзеркалу вдалося помітити, як довгонога повія провела рукою по нозі Делона в маленькому ескорт-барі на Кримському Валу. Суб’єкту було некомфортно, він нервував, відмовився (нездатний?) зняти повію, — значилось у записі.

«Бідолашний, воно йому було не треба», — подумала Домініка.

Технічний додаток: аудіоімплантат в електричній розетці у вітальні записав кілька годин звуку: 20:36:29, брязкіт посуду в раковині. 22:12:34, негучно лунає музика. 23:01:47, сон.

Його телефон прослуховували з центральної телефонної станції, позаяк необхідно було записувати щотижневі дзвінки до дружини в Париж. Домініка прочитала стенограму французькою. На одному кінці була роздратована та непривітна мадам Делон, на іншому — маленький і мовчазний Делон.

«Шлюб без сексу, нещасливий, з дратівливою жінкою», — написав на полях невідомий стенограф.

Під час процесу оцінювання справи СВР ліктями пробила собі шлях і оголосила верховенство над ФСБ — це була іноземна справа, не місцева. Наступний том файлу починався з оперативного оцінювання, написаного абревіатурним стилем напівграмотного совєта, типом письма, з якого постійно насміхалися в академії. Потенціал об’єкта з погляду оперативної експлуатації величезний. Не має значних недоліків. Сексуально незадоволений. Доступ до забороненої інформації задовільний. Очікує на скорий вихід на пенсію, неагресивний. Вразливий до шантажу, враховуючи шлюб за вигодою. І таке інше.

Домініка сиділа на стільці, роздивлялася папери й думала про своє навчання в академії. Було зрозуміло, що це невелика справа, невелика ціль, і в підсумку — маленька віддача. Делон міг бути самотнім чоловічком і, можливо, вразливим, та його доступ до посольства — мінімальний. У «п’ятому» не знайшли нічого кращого за цей navoz, цю купу лайна? Це все підлаштував Симьонов, він роздмухав цю справу, це було очевидно. Вона пройшла академію, закінчила школу повій лиш для того, щоб опинитися серед особливого типу проституток? Уся служба буде такою?