Вона спустилася ліфтом до кафетерію, взяла яблуко й вийшла на терасу, на сонячне світло. Сіла подалі від лавок, на низеньку стіну, що тягнулась уздовж паркану, зняла туфлі, заплющила очі й відчула ногами тепло цеглинок.

— Дозволите приєднатися? — промовив голос, трохи налякавши її.

Вона розплющила очі й побачила постать генерала Корчного з американського відділу, що схилилась над нею. Його пальто було застебнуте, і він стояв, поставивши ноги, немов maître d’hôtel9. Від сонячного світла колір його фіолетового німба здавався ще насиченішим, з майже помітною текстурою. Домініка одразу ж скочила, схопивши свої балетки, і почала їх взувати.

— Облиште, молодший лейтенанте, — сказав Корчной, засміявшись. — Хотів би я свої зняти і втопити в найближчому ставку.

Домініка розсміялася.

— То в чому проблема?

Корчной дивився на блакитні очі, каштанове волосся і простодушне обличчя. Який стажер насмілиться висловити настільки обурливу пропозицію генералові? Якому випускникові вистачить снаги? А тоді голова управління СВР, відповідального за всі наступальні розвідувальні операції в північній півкулі, нахилився і зняв свої черевики та шкарпетки. Вони сиділи на сонці разом.

***

— Як просувається ваша робота, молодший лейтенанте? — запитав Корчной, дивлячись на дерева обіч тераси.

— Це мій перший тиждень. У мене є стіл, ящик для документів, я сиджу й читаю файл.

— Твій перший файл. І як тобі, подобається?

— Цікаво, — сказала Домініка, міркуючи про загальну затертість файлу, сумнівні висновки, хибні рекомендації.

— У твоєму голосі якось замало ентузіазму, — сказав Корчной.

— О, ні, навпаки, — запевнила Домініка.

— Але?.. — запитав Корчной, злегка повернувшись у її бік. Сонячне світло кидало тонку тінь на його густі брови.

— Гадаю, мені потрібен час, щоб добре ознайомитись з оперативними файлами, — сказала Домініка.

— Тобто? — спитав Корчной. Він поводився м’яко, заспокійливо. Розмовляючи з ним, Домініка почувалася комфортно.

— Прочитавши файл, я не погоджуюся з висновком. Не розумію, як до цього дійшли.

— І з якою частиною ти не згодна?

— Йдеться про мішень низького рівня, — сказала вона, навмисне не розкриваючи надто багато деталей, пам’ятаючи про безпеку. — Він самотній, вразливий, але я не впевнена, що він вартий наших зусиль. У «лісі» часто говорили про марнування оперативних ресурсів, про те, що не слід гаяти час на збиткові завдання.

— Колись були часи, — сказав Корчной, перевіряючи її, — коли жінок не допускали до Академії. Були часи, коли важко було навіть уявити, щоб молодший офіцер читав матеріали незавершеної справи і, тим більше, коментував її.

Він поглянув на полуденне сонце і примружився. Королівський пурпур.

— Вибачте, генерале, — м’яко мовила Домініка. Вона знала, що він не гнівається. — Я не збиралася критикувати чи висловлюватись невідповідним чином.

Вона поглянула на нього — примружений, спокійний, чекає. Інстинктивно вона вирішила розповісти цьому чоловікові про свої переживання.

— Пробачте, генерале, я лише хотіла сказати, що, як на мене, ця справа заслабка. Не розумію, як було зроблено оперативні висновки. Знаю, в мене майже немає досвіду, але це ж очевидно.

Корчной повернувся й поглянув на Домініку — вона була спокійна й упевнена. Він гмикнув.

— Ти й повинна читати, критично оцінюючи справу. А ті ідіоти в академії мають рацію. Нам слід бути ефективнішими. Старі деньки закінчилися. Та нам важко їх забути.

— Не хотіла здатись неввічливою, — сказала Домініка. — Я тільки намагаюся добре виконувати свою роботу.

— І ти маєш рацію, — усміхнувся Корчной. — Приведи до ладу свої думки, обміркуй аргументи й вислови їх. Будуть не схвалювати, та ти продовжуй. Щасти тобі.

Він встав, тримаючи свої черевики та шкарпетки.

— До речі, молодший лейтенанте, як звуть вашу мішень?

Він помітив, що вона вагається.

— Просто цікавлюся.

Домініка одразу ж зрозуміла, що часу грати в новеньку немає. Якщо він ще не знав імені, то міг би з’ясувати за десять секунд.

— Делон, — сказала вона. — Французьке посольство.

— Дякую.

Він розвернувся, тримаючи в руках свої черевики й шкарпетки, і пішов доріжкою далі.

***

Іншого вона й не очікувала, але труднощі почалися вже під час щоденного ранкового планування. Тримаючи два томи файлу в руках, Домініка увійшла до конференц-зали й сіла в кінці вицвілого столу поряд із трьома офіцерами, вбраними в сірі та коричневі костюми, з п’ятого відділу (відповідальними за Францію, Бенілюкс, Південну Європу та Румунію). Вона відчувала нестачу енергії в кімнаті. У цих чоловіків не було ані емоцій, ані уяви, ані пристрасті.

Усю стіну прикрашала величезна мапа Євразії, а на запиленому столику в кінці кімнати стояло кілька телефонів. Про вродливу випускницю школи горобців уже ходили чутки. Домініка відповіла на їхні погляди, заледве запримітивши кам’яні обличчя, запитливі усмішки. Коричневі, сірі, брудні кольори брудних думок. Посередині столу — дешеві алюмінієві попільниці, по вінця заповнені сигаретними недопалками.

— Будуть якісь попередні коментарі? — спитав Симьонов з іншого краю столу.

Він сидів, не виявляючи ні емоцій, ні будь-якого інтересу, як і тоді, коли Домініка його зустріла вперше. Він поглянув на три обличчя за столом. Усі мовчали. Він повернувся до Домініки, чекаючи на її коментарі. Вона глибоко вдихнула.

— З дозволу полковника, я хотіла б обговорити мішень, — сказала Домініка. Вона чула, як б’ється її серце.

— Ми її оцінили, — сказав Симьонов. Його тон натякав на те, що тонкощі операції Домініки не стосуються.

— Мішень вартісна. Лишилося тільки визначити підхід, — сказав він, дивлячись на офіцера, який сидів поруч.

— Боюся, це не зовсім так, — сказала Домініка.

Голови повернулись в її бік. Це що таке? Позиція? У випускниці Академії? Від горобця? Очі повернулися до Симьонова, очікуючи на реакцію. Буде весело.

Симьонов згорбився над столом, поклавши руки поперед себе. Сьогодні він випромінював слабке жовте сяйво. Цей чоловік не терпів, щоб йому перечили. Його очі були червоні й водяві, сиве волосся лежало копицею на голові.

— Ви тут, товаришу Єгорова, — сказав він, — щоб допомогти визначитись із підходом до француза. Питаннями доступу, обробки та продуктивності будуть займатися офіцери цього відділу.

Він дещо нахилився вперед і поглянув на Домініку. Голови знову повернулись у її напрямку. Звісно, це мав бути кінець дискусії.

Домініка стиснула руки, тримаючи їх на папках файлу, перед собою, щоб ніхто не помітив тремтіння.

— Вибачте, що заперечую, товаришу, — сказала Домініка, повторивши його слово, анахронізм, — але мене призначили для повноцінної участі в цій операції, я оперативний працівник і сподіваюся взяти участь у всіх фазах даної справи.

— Оперативний працівник, кажете? — мовив Симьонов. — Ви випускниця «лісу»?

— Так, — сказала Домініка.

— Коли ви закінчили навчання? — спитав він.

— Разом з останнім випуском, — сказала Домініка.

— А потім?

Симьонов вичікувально оглянув стіл.

— Спеціалізована підготовка.

— Яка саме спеціалізована підготовка? — запитав спокійно Симьонов.

Вона до цього підготувалась заздалегідь. Симьонов чудово знав, де вона була. Він намагався принизити її.

— Я відвідувала базовий курс Інституту Кона, — сказала Домініка, міцно притиснувши губи до зубів. Вона не збиралась плазувати перед цими lichinki, цими опаришами. Подумки вона проклинала дядька Ваню.

— А, так, школа горобців, — сказав Симьонов. — І саме тому ви тут. Щоб взяти участь у вербуванні мішені, Делона.

Один з чоловіків за столом придушив раптову посмішку, хоч і не одразу.

— Перепрошую, полковнику, — сказала Домініка, — та мене призначили до цього відділу повноцінним членом команди.

— Я розумію, — сказав він. — Ви читали papka Делона? Його справу?

— Обидва томи, — сказала Домініка.