Старий посміявся над напруженим молодим оперативником, і вони переглянули свої імовірні плани на найважчу і найризикованішу справу в забороненій зоні. Ексфільтрація. Витягання на волю. З Москви, під постійним переслідуванням, з сім’єю або з коханкою, захованим в багажнику автомобіля або нахабно проходячи паспортний контроль. Через сорок хвилин МАРБЛ підняв руку.

— Натаніелю, гадаю, досить на сьогодні. Ти дуже скрупульозний.

Нейт почервонів, зніяковівши, і вони розпрощалися.

***

Тепер МАРБЛ був у безпеці, вдома, а Нейт із задоволенням читав безкінечні похвали зі штаб-квартири за безпечні та продуктивні зустрічі з агентом. В телеграмі звіти Нейта характеризували як «добре сприйняті на найвищих рівнях», що означало Білий дім та Раду нацбезпеки.

Форсайт поплескав його по плечу за добру роботу, а Ґейбл купив йому пива.

— Ти отримуєш всі почесті, але ніхто не думає про агента, — сказав Ґейбл. — Тож твоя відповідальність — ніколи про нього не забувати. Зрозумів?

Натхнення зникало з думками про нагальну проблему Ней­та. Домініка. Куди їх вела ця справа? Що означало її зізнання про роботу на резидента? Якщо найближчим часом не буде досягнуто певного прогресу, зі штаб-квартири почнуть надходити скарги.

— Та пішли вони, — сказав Ґейбл, беручись за нове пиво. — Відпочинь ще пару тижнів, покупайся в променях слави після такого небезпечно-відмінного виконання, а там вирішимо, що робити далі.

Нейт уже встиг добре пізнати Ґейбла.

— Насправді ти ж маєш на увазі: «Вставай з крісла і шкандибай негайно на вулицю, бо я зараз сам викину тебе в ті двері»? — спитав Нейт.

— Так, так, насправді, я саме це й маю на увазі, — сказав Ґейбл. — Сходи до басейну. Знайди свого молодшого офіцера СВР. Подаруй їй квіти. Скажи, яким ти нещасним був без неї, як сумував. Запроси її на вечерю.

— Кажучи по правді, Марті, я і справді трохи за нею скучив, — сказав Нейт, дивлячись на килим. Він підвів погляд на Ґейбла.

— Ісус плакав, — сказав Ґейбл і вийшов.

Збити обсмажену цибулю-шалот, вершки та натертий сир ньошатель і влити у форму для торта. Посипати нарізаними вареними яйцями. Викласти тонкий шар дрібної ікри (осетра або севрюги) на верхівці торта й заморозити. Розморозити та намазувати на млинці, хліб чи інші закуски.

18

Друге головне управління.

19

Канадська королівська кінна поліція.

Марта таємно допомагала Домініці, чим могла. Підробляла її робочі журнали та показники відвідування, аби ті демонстрували активність. Разом вони обговорювали, як Домініці слід писати звіти про контакти, демонструючи обнадійливий прогрес, і водночас, як не розбудити сплячого ведмедя в Центрі. Вона писала про приємні, але малокорисні зустрічі з американцем у музеї, за обідом, за кавою, даючи завуальовані натяки на майже повну відсутність реакції з його боку.

— Складається враження, що він просто жахливий тип, — сказала Домініка. — І я такою ж здаюся. Ми з тобою лишимось двома старими дівами.

— Гадаєш? — спитала Марта, закурюючи сигарету. — Я думаю, ми скоріше будемо, як ті дві дівчини, що купують сосиски. У м’ясника немає здачі, тож він дає їм ще одну сосиску. «Що ми робитимемо з третьою сосискою?» — шепоче одна дівчина. «Мовчи, — відповідає їй подруга. — Цю ми з’їмо».

Домініка розсміялася.

Волонтов весь час метушився, відчуваючи тиск із Москви й передаючи його далі. Він бачив неприховану дружбу між двома жінками, старіючою колишньою горобчинею та її молодою подругою. І Єленова явно підбурювала Єгорову. Хронічна недостача поваги та поступливості Єленової лише зростала і ставала все помітнішою з кожним днем.

Стояв похмурий день, злива все накочувалася хвилями з півдня, з Естонії. Домініки в посольстві не було, коли Волонтов викликав Марту до свого кабінету. Марта сіла, не чекаючи запрошення, і розправила плечі.

— Ви хотіли бачити мене, полковнику?

Волонтов подивився на Марту. Його очі оцінююче пройшлися по ній від ніг до обличчя. Марта глянула йому у вічі.

— Чого вам треба, полковнику?

— Я помітив вашу близьку дружбу з молодим офіцером Єгоровою, — сказав Волонтов. — Здається, ви з нею проводите багато часу разом.

— У цьому є якась проблема, полковнику? — спитала Марта. Вона закурила сигарету, підняла голову й випустила дим під стелю.

Волонтов витріщився на неї, мов селюк.

— Що ви говорили Єгоровій?

— Не впевнена, що розумію ваше запитання, полковнику, — сказала Марта. — Ми зустрічаємося за келихом вина, говоримо про сім’ю, подорожі, кулінарію.

— Про що ще ви розмовляєте? — спитав Волонтов. — Ви говорите про чоловіків, про коханців?

Світло флуоресцентних ламп в кабінеті відбивалося від лацканів його болгарського костюма.

— Вибачте, полковнику, — сказала Марта, — з якої причини ви ставите такі особисті питання?

— Sookin syn! — Волонтов грюкнув рукою по столу.

— Мені не треба для цього причини! — гримнув він. — Що б ви не говорили Єгоровій, я хочу, щоб це припинилося. Ваш знаменитий цинізм та ледаче ставлення до служби погано на неї впливають. Її продуктивність упала. Вона помітно відстає в своїй роботі. Її письмові звіти незадовільні. Дайте їй спокій. Або я вживу заходів.

Призвичаєна до флегматичних рявкань совєтської бюрократії, Марта спокійно нахилилася вперед і загасила сигарету в попільниці на його столі. Його очі ковзнули вниз, до декольте на її блузі. Вона поклала руки на край столу й нахилилася далі, щоб дати йому краще роздивитися.

— Полковнику, — сказала Марта, — я маю вам дещо сказати. Ви огидний. І це вам слід залишити Єгорову в спокої. Годі зачіпати її у своїй відразливій манері. Вона не зробила нічого поганого.

— З ким ви, по-вашому, говорите? — лементував Волонтов. — Ви всього лише перезріла хвойда, blyadischa! Я можу відіслати вас додому цієї ж миті, зв’язану, мов свиноматку, якою ви є. Працюватимете в регіональній службі відряджень у Магнітогорську, де днями будете перевіряти дозволи на виїзди за кордон, а ночами смоктати беззубим хокеїстам.

— О, так, полковнику, які знайомі погрози, — сказала Марта. Вона добре знала цей тип виродків, цей тип боягузів.

— А як щодо такої погрози, полковнику? Я звернуся до вищих інстанцій. Я створю для вас стільки проблем у Москві, що це ви стоятимете на колінах у Магнітогорську. Ваня Єгоров буде неприємно вражений, дізнавшись, що ваша резидентура — це svalka, звичайнісінька купа сміття, а ваші досягнення — пустий звук. Йому буде цікаво дізнатись, як ви витріщаєтесь на його небогу і мрієте пірнути носом їй між ноги. Mudak.

Це була просто колосальна непокора. Це була зрада. Волонтов став біля столу й закричав на Марту.

— Пакуйте речі. Я хочу, щоб завтра до ранку вас тут уже не було. Мені не важливо, як: потягом, човном, літаком. Якщо ви не поїдете звідси до завтра…

— Zhopa! Недоносок! — вигукнула Марта, повернувшись спиною до Волонтова і попрямувала до дверей. Трясучись від гніву, Волонтов відкрив ящик столу, покопирсався в ньому й дістав маленький пістолет Макарова, який тримав поруч протягом усієї своєї кар’єри. Він жодного разу не стріляв із нього на стрільбищі, ніколи не стріляв у нападі люті. Тепер, тремтячою рукою, він звів затвор. Біля дверей Марта почула клацання й повернулася. Пістолет Волонтова був націлений прямо на неї.

— Я вам не Дмитрій Устинов, полковнику Волонтов. Ви і ваш вид не можете знищувати кожну річ, яка вам непідвладна.

Серце Марти калатало, вона не знала, чи зможе Волонтов натиснути на курок.

Устинов? Убитий олігарх? Замордований у своєму пентхаусі, відра крові? За чутками, то була вендета мафії. Волонтов і гадки не мав, про що говорить ця сучка, але радянські вакуумні трубки зразка 50-х років в голові нагрівалися. Інстинкти водяного жука підказали йому, що там, глибоко під поверхнею, щось ховається, можливо, щось дуже важливе. Він опустив пістолет. Марта повернула ручку дверей його кабінету і вийшла. Колеги зібрались у коридорі; вони чули крики.