Сидячи у своєму кабінеті, Волонтов курив сигарету й намагався заспокоїтися. Він потягнувся до захищеного бежевого телефона з наліпкою VCh, що означало vysokochastoty, високочастотний.

— З’єднайте з Москвою, — сказав він оператору. Після тридцяти секунд очікування він розмовляв з першим заступником директора Єгоровим. За дві хвилини йому було надано конкретні інструкції. А саме: ігнорувати те, що розповіла йому Єленова, і нікому, абсолютно нікому не переповідати. Більше нічого не робити. Волонтов збирався було запротестувати, що таке порушення субординації підірве його авторитет. На скрипучому кінці лінії Єгоров наказав йому пильнувати.

— Yest’ chelovek, yest’ problema. Nyet cheloveka, nyet problemy, — сказав Єгоров. Мурашки пробігли по тілу Волонтова. Він це знав здавна. Один з афоризмів товариша Сталіна: «Є людина — є проблема. Немає людини — немає і проблеми».

***

Нейт і Домініка сиділи на дивані в його квартирі. Світло із затоки просочувалося у вікно, і з темряви за островами в затоці чулася басова мелодія гудка корабля.

Команда зачистки перевірила квартиру Нейта, щоб він зміг запросити Домініку на вечерю. На цьому етапі жоден з них не знав, хто має оперативну перевагу. І жоден не знав, куди приведуть його чи її потуги розвинути справу. Жоден не розумів до кінця ставки в Грі. Все, що їм обом було відомо, це те, що вони чекали зустрічі. Маленька вітальня Нейта була тьмяно освітлена двома лампами. Тихо грала музика. Балади Бенні Море.

Нейт готував вечерю, vitello picatta, телятину скалопіні з лимонно-каперсовим соусом. Домініка стояла, обпершись об кухонний стіл, і дивилася, як Нейт злегка обсмажує тонкі м’ясні медальйони в олії та вершковому маслі. Вона підійшла ближче до плити, доки він підливав у сковорідку лимонний сік та вино, готуючи соус, після чого поклав шматочки лимона та каперси. Потім повернув на сковорідку м’ясо, щоб розігріти. Вони вечеряли на дивані, з тарілками на колінах. Домініка допила вино й налила ще один келих.

Вони відновили свої стосунки після перерви кілька тижнів тому й відтоді проводили час разом. Прохолодної неділі, гуляючи навколо старої фортеці, вони завели стару добру пісню.

— Ти прожив у Москві цілий рік, Божечки, — сказала Домініка, — та взагалі не знаєш росіян. Для тебе світ чорно-білий. Ти нічому не навчився.

Нейт усміхнувся і простягнув руку, щоб допомогти переступити зарослий травою парапет, частину стін замку. Домініка не взяла руки й перейшла насип самостійно.

— Слухай, націоналізм — це добре. Ви маєте багато приводів пишатися, — сказав Нейт. — Але світ не заселений вашими ворогами. Росія має зосередитися на тому, щоб допомагати власному народові.

— Ми й так добре вправляємось, дякую, — сказала Домініка.

Вони продовжили суперечку в квартирі після обіду.

— Я лиш кажу, що Росія майже не змінилася з давніх часів, що вона не використовує того величезного потенціалу, яким володіє. Старі погані звички нікуди не поділися.

— Які це звички? — запитала Домініка. Вона витирала тарілку над раковиною.

— Корупція, репресії, ув’язнення. Совєцькі методи досі діють, тому в Росії й занепадає демократія.

— Здається, ти отримуєш неабияке задоволення, повторюючи цей список, — сказала Домініка. — Я припускаю, в Америці нічого такого немає?

— Звичайно, у нас є проблеми, але ми не моримо дисидентів до смерті у в’язницях і не вбиваємо політичних опонентів.

Нейт помітив, як вираз обличчя Домініки змінився.

— Є ті, хто цінує людяність, хто вважає, що всі мають рівні права і неважливо, з якої вони країни. А є люди, які, здається, взагалі не піклуються про своїх співгромадян, в яких немає совісті, такі люди, які були в колишньому Радянському Союзі, в старому КГБ. Дехто з них і досі на місцях.

Домініка не могла повірити, що вони про це говорять. З одного боку, це було образливо — сидіти тут, слухати, як її вичитує цей молодий американець. З іншого, Домініка розуміла, що багато чого ним сказаного було правдою, але визнати це було просто немислимо.

— То виявляється, ти в нас фахівець, — сказала вона, поклавши одну тарілку і взявши іншу, — з КГБ.

— Ну, знав одного чи двох із них, — сказав Нейт.

Домініка продовжувала витирати тарілки.

— У тебе були знайомі з КГБ? Не може бути. А хто саме? — запитала вона. «І що ти робитимеш, як він скаже?» — думала Домініка.

— Ти з ними не знайома. Та, для порівняння, я віддаю перевагу знайомствам з офіцерами СВР. Вони набагато приємніші люди.

І знову ця усмішка, цей насичений пурпур.

Домініка не зреагувала, натомість поглянула на годинник і сказала, що час уже пізній. Ображено. Нейт допоміг їй одягнути пальто та прибрав волосся, щоб підняти комір. Домініка відчувала його пальці на своїй шиї.

— Дякую за вечерю, Нейте, — вона тримала себе в руках, хоч і заледве.

— Дозволь провести тебе додому, — сказав він.

— Ні, не варто, — відповіла Домініка.

Вона пройшла до дверей та повернулась, простягнувши на прощання руку, але він уже стояв прямо за нею, поклав руку їй на плече й ніжно поцілував у губи.

— Добраніч, — сказала вона і вийшла з квартири, відчуваючи поколювання на губах.

Відбийте невеликі медальйони з телятини. Приправте і швидко обсмажте в маслі та олії до золотистого кольору. Дістаньте зі сковорідки, покладіть у посудину й накрийте кришкою. Влийте в сковорідку сухе біле вино та лимонний сік, прокип’ятіть. Зменшіть вогонь, додайте тонкі скибочки лимона, каперси та холодне масло. Обережно протушіть (не доводячи до кипіння). Поверніть медальйони, щоб змішати з соусом та нагріти.

Уже за північ, сніг у Гельсінкі поступився дощам раптової весни, які розливалися тротуарами, скрапували з голих гілок дерев і з силою дріботіли у вікна. Нейт лежав у ліжку, не знаходячи собі місця. За дванадцять кварталів лежала Домініка, слухаючи звуки дощу і все ще відчуваючи поколювання від прощального поцілунку Нейта. Вона була рада, що врятувала його, і вирішила, що зробить це знову.

Слава Богу, в неї є Марта. Річ не тільки в тому, що підтримка подруги допомогла їй визначитися і прийняти рішення. Іронічні коментарі Марти про життя вигострили її мислення, особливо в питаннях, що стосувалися секретів від Служби. Марта не вірила в сліпу відданість. Вона навчала Домініку, що не слід бути в’язальницею, треба бути чесною з собою й насамперед давати клятви самій собі, а вже потім, якщо лишиться місце, Росії. Домініка лежала в ліжку, не знаходячи спокою.

За п’ять кварталів на схід Марта Єленова відчинила двері своєї квартири в житловому блоці, зарезервованому для співробітників посольства Росії. В коридорі висів важкий аромат вареного м’яса й капусти, що нагадало їй житлові райони Москви. Вона струснула краплі дощу зі свого плаща та повісила його на гачок біля дверей.

Її квартира була маленька, з однією кімнатою та відокремленим кухонним куточком, за яким містилася крихітна ванна кімната. Квартирою користувалися покоління працівників російського посольства, вона була брудна й занедбана, меблі подряпані й хиткі. Марта зашпорталася, знімаючи свої мокрі черевики, й засміялася сама до себе. Вона була напідпитку, провівши довгий вечір на самоті в маленькому кафе. Там Марта замовила пітіпанну, популярне скандинавське рагу з яловичини, цибулі та картоплі. А потім вийшла з бару та пішла додому під дощем. Після перепалки з Волонтовим минуло трохи часу, а очікуваного відкликання до Москви, догани, звільнення зі служби так і не сталося. Резидент настирливо її ігнорував, та, крім цього, не відбувалося взагалі нічого.

Марта бачила, що останніми днями Домініка намагалась розпланувати оперативні зустрічі з Натаніелем якомога частіше, передовсім тому, що це заспокоювало Волонтова, але також, як помітила Марта, бо Домініка не могла дочекатися кожної нової зустрічі з молодим американцем. Волонтов викликав до свого кабінету і її, та Домініка повернулася за стіл, підморгнувши Марті.