— Він був дуже спокійний, ледь не вибачався, — сказала Домініка за келихом вина після роботи. — Він закликав мене продовжувати працювати, за можливості спробувати прискорити темп.

— Не довіряю я тій медузі, — сказала Марта. — Моя тобі порада, Домі, кажи йому, що ти працюєш дуже старанно, та справа просувається повільно, хоча прогрес тебе й заохочує до подальшої активності. Усім хочеться звітувати Центрові про успіх, тож Волонтов намагатиметься підтримувати видимість вдалої роботи.

Пізніше того вечора, прямуючи додому, вона на п’яну голову сказала Домініці, що якби в них обох була хоч крапля здорового глузду, вони давно б перебігли на інший бік. Який жах.

Марта зайшла до своєї спальні. Впала на ліжко, зняла з себе вогкий одяг і скинула на підлогу. Вона одягла коротку шовкову нічну сорочку. Індійську, світло-бежеву, розшиту золотими та зеленими нитками. Маленькі зелені ґудзики тягнулися від шиї до подолу. Вона стала перед старим облущеним дзеркалом на стіні й поглянула на себе. Ця сорочка була подарунком від генерала ГРУ, її надіслали до радянського посольства в Нью-Делі. Він зустрів Марту під час операції, медової пастки, спрямованої проти індійського міністра оборони. Вісім тижнів тривав їхній бурхливий роман, та, зрештою, закінчився. Одна річ було спати з Королевою Горобців задля відпочинку від московської суєти, і зовсім інше — жити разом «з такою, як ти».

«З такою, як я», — подумала Марта, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Вона розстебнула сорочку й оглянула своє оголене тіло. «Вже кілька років, як за п’ятдесят, а все ще у формі», — відзначила подумки. Трохи зайвого на талії, кілька зморщок навколо очей, та груди ще не зовсім обвисли. Напів­обернувшись та піднявши сорочку, вона побачила, що її сідниці мали все ту ж ніжну округлу форму, яка значною мірою вплинула на молодого французького офіцера розвідки, коли той 1984-го року забув про свої обов’язки і проводив кожну неділю протягом місяця з нею в ленінградському готелі. Іноді вона згадувала його без будь-якої на те причини.

Марта пішла босоніж на кухню налити склянку води, яка б очистила думки та допомогла заснути. Вона повернулася до спальні та відчула, як чиясь рука стиснула її шию з-за спини. Вона нічого не чула. Чоловік міцно тримав її за горло. Вона схопила його лікоть обома руками, намагаючись зменшити натиск. Людина за спиною не здавалася великою; навпаки, складалось враження, що це хтось досить худий. Дихання на її шиї було рівномірним; він не боявся. Він не намагався її задушити, просто тримав. Марта подумала, може, якийсь збоченець вирішив таким чином до неї підкотити. Вона приготувалась нахилитися і викрутити йому яєчка.

І лише коли він трохи пройшовся з нею в такій позі, боком, до дзеркала, вона зрозуміла, що це не фінський кур’єр з вологою плямою на фартуку. Вона відчула запах аміаку та поту. А потім ще щось. Голос у її вусі, мов комашка, що повзе на рисовому папері. Одне слово російською, «Molchat». Мовчати. Зі спалахом жаху вона зрозуміла. Це були Вони.

З-за її плеча у дзеркалі показалась істота. Їхні очі зустрілися. Точніше, її очі зустрілись з одним з його очей. Інше, шмат блідуватого мармуру в очниці, дивилося вбік. У тьмяному світлі своєї спальні Марта не бачила його тіла, лише його руку та понівечене, пошрамоване обличчя, що висіло, мовби саме по собі, над її плечем. Його голос знову зашурхотів:

— Доброго вечора, товаришу Єленова. Можна називати вас Мартою? Чи краще «мій маленький горобчику»?

Нічна сорочка Марти трохи закотилася. Золоті нитки на ній вібрували разом з тремтячим тілом. Між складками сорочки виднівся її лобковий трикутник. Монстр трохи підняв свою руку. Марта стала навшпиньки.

— Мій маленький горобчику, — прошепотів чоловік. — Що ти робила?

Він підштовхнув її, все на кінчиках пальців, ближче до дзерка­ла. Марта поглянула в люстро й побачила, як на неї витріщаються власні нажахані очі.

— Ти розділиш зі мною своє ліжко, горобчику? — спитав чоловік. — Я приїхав здалеку.

У другій руці, схованій у чорну рукавицю, він тримав довгий ніж з викривленою ручкою. Цією рукою він обійняв її за талію. Чоловік відкинув один бік її сорочки кінчиком ножа. Її груди нажахано здіймалися. Голова за її плечем посміхнулася, притислась підборіддям до вигину її шиї та посилила хватку. Марта бачила, як її відображення у дзеркалі починає тьмяніти. Різкий шум у її голові все гучнішав. Вона почула, як диявол промовив: «Pokazat gde raki zimuyut». Я покажу тобі, де раки зимують. Марта знала цю фразу й те, що вона могла означати. Потім шум у вухах став ще голосніший і вона відключилася.

Вона отямилася швидко, немов виринувши у світло з темного виру. Лежала гола на спині, на своєму вузькому пошарпаному маленькому ліжку. Марта відчула, що її рот заклеєний скотчем. Її руки були зв’язані позаду і зап’ястками впивалися в спину. Знайомий нічник з тонким рожевим абажуром кидав м’яке світло на її ліжко. Ноги були зв’язані на рівні щиколоток. Вона перевірила на міцність кожен з вузлів, та вони не піддавалися.

Раптом почула звук, повернула голову, і її серце похололо. Нічого жахливішого вона в житті не бачила. На цьому чоловікові була її індійська нічна сорочка. Він танцював посеред маленької кімнати, хитаючись назад-вперед. Ніж досі був у його руці, і чоловік час від часу крутив ним над головою, присідаючи в піруетах. Марта почала тихо схлипувати.

Сергій Маторін був за чотири тисячі п’ятсот кілометрів звідси, в уявній мандрівці до Панджшерської ущелини. Він споглядав тіні, які відкидала маленька рожева лампа в спальні Марти, та перебував у бункері своєї групи «Альфа», побудованому з мішків із піском на схилі пагорба, і шипучий газовий ліхтар відкидав зелене світло по кутках їхнього сховку. Зв’язане тіло Марти перетворилося на тіло дружини голови селища, яку захопили під час світанкового нальоту, як покарання за те, що в селі надавали притулок повстанцям. Дощ у Гельсінкі, який дріботів у вікно, став для нього завиванням вітру сотні ночей, який підіймав піски з пустелі на півночі й ніс хмарами понад горами Гіндукуш, гойдаючи гофровані двері бункера. Хайбер знову був удома.

Афганка померла десь під вечір. Перехвилювалася, а може, не витримала, коли його солдати почергово її обробляли, а може, армійський ремінь, прибитий до фанерної стіни і зав’язаний на її шиї, надто сильно затягнув їй горло. Вона була вертикально притиснута до стіни, її підборіддя, висунуте з коміра, було високо задерте, ніби від пихи, а її мертві очі блищали під зеленим світлом ліхтаря. Вона складала Хайберові компанію. Він сидів, хитаючись під афганську музику з касетного програвача, але батареї потроху сідали, і музика то вповільнювалася, то прискорювалася.

Марта крутилася з боку в бік, сподіваючись вивільнити одну руку, розплутати ноги, щоб мати можливість опиратися йому. Її рухи привернули його увагу, і він здерся на ліжко в її ногах, повзучи на руках та колінах. Сорочка обліплювала його тіло. Він зависнув над нею, дивлячись униз, притискаючи її своєю вагою. Вона продовжувала крутити руками, м’язи на її шиї напружено випиналися. Маторін наблизив своє обличчя до неї й поглянув у вічі, слухаючи, як швидко вона дихає. Він зірвав стрічку з її рота, насолоджуючись цим нажаханим панічним диханням. «Bozhe», — прошепотіла вона.

Його очі уважно стежили за її обличчям, у той час як невидима рука занурила кінчик хайберського ножа під невеликим кутом їй під діафрагму приблизно на дев’ять дюймів і протягнула через серце прямо в горло. Марта вигнула спину, забившись у конвульсіях. Її відкритий рот не міг видати й звука, а тіло напружено звивалося, зв’язане мотузками. Маторін спостерігав за тремтінням її тіла, відчуваючи, як прискорюється її хрипке дихання, і дивився, дивився, дивився, як світло покидає її очі, що почасти закотилися. Цівки крові витекли з її ніздрі і з кутика рота. Марта помирала три хвилини. Вона не встигла почути, як Маторін прошепотів: «Bozhe? Ні, Бога тут сьогодні бути не може».