А от обіди з Бенфордом були справжнім випробуванням, викликом. Це були не просто посиденьки з балачками, а серветки з лобстерами, гострий соус, устричні крекери та оцінювання клем-чаудеру — надто вершковий, надто багато картоплі, надто водянистий, недостатньо зернистий, треба трохи доварити — і обговорення різниці між звичайною та атлантичною тріскою і того, що входить і не входить до новоанглійської печені.

— Ніякої гвоздики. Ніколи. Цих правил не можна порушувати, — сказав мисливець на кротів Бенфорд.

Не маючи нічого для продовження, в четвер увечері, за вечерею, Бенфорд оголосив, що час зайти до будинку Дженніфер Сантіні наступного ранку.

— «Зайти»? — кинув Нейт через стіл.

Вони вечеряли в «Балклі гауз» на Бенк-стрит, неподалік від порту.

— Бенфорде, що ви маєте на увазі, кажучи «зайти»?

Бенфорд саме пиляв здоровенний шмат ростбіфу з кров’ю, крутячи головою з боку на бік, щоб краще різалось м’ясо. Нейт поклав свою виделку та ніж.

— Заспокойся, — сказав Бенфорд, жуючи. — Кажучи «зайти», я маю на увазі, що двоє офіцерів Центрального розвідувального управління, котрі, за збігом обставин, наразі залучені до некоординованого, а значить, і нелегального контррозвідувального розслідування під юрисдикцією ФБР, що обумовлено Урядовою постановою № 12333, вчинять неузаконене вторгнення до приватного помешкання вірогідно ні в чому не винної громадянки США, проти якої немає жодних доказів.

Він знову опустив погляд на тарілку й ляпнув на свій ростбіф ще вершкового соусу з хроном.

— Оце я й маю на увазі, — сказав він, відтак додав: — Цей соус із хроном просто чудовий.

***

День п’ятий: тихий ранок п’ятниці. Вони дочекалися десятої, затим пішли без капелюхів і з порожніми руками до невеличкої брами, що вела до задвірка двоповерхового будинку Сантіні. У вікнах будинків уздовж вулиці було порожньо. Задні двори занехаяні. Біля перекошеної халупи, на голій землі, валялася перекинута балія. Бенфорд піднявся дерев’яними сходами й посмикав задні двері. Вони виявились замкнені, тож він заглянув крізь ситцеві портьєри. Вдома нікого.

— Ви можете зламати замок? — спитав Нейт, стоячи за Бенфордом і зазираючи крізь портьєру.

— Не вигадуй, — сказав Бенфорд. Він і досі мав удома восьмидоріжковий касетний програвач.

— Видавимо вікно?

— Ні. Другий поверх, — сказав Бенфорд, розв’язав шнурок на черевику, підійшов до електричного проводу, прибитого збоку до будинку, і обв’язав його шнурком, залишивши звисати петлю.

— Вузол прусик, — сказав Бенфорд і показав Нейту, як стати в петлю однією ногою і підтягувати повзунок угору, на фут за раз, щоб піднятися по дроту до незамкненого вікна на другому поверсі.

«Курва, і де він того тільки навчився?» — подумав Нейт, даючи сигнал, що дістався на місце.

Горішня кімната була порожня, спальня, якою не користувалися. Нейт підійшов до дверей і заглянув униз, у будинок. Свиснув перевірити, чи нема там часом собаки, та у відповідь нічого не ворухнулося. Уявив собі, що російський агент може мати добермана чи ротвейлера, який тихенько охоронятиме будинок.

Нейт прокрався донизу дерев’яними сходами, товсте поруччя з червоного дерева поскрипувало, поки він спускався. Про­йшовши навшпиньки через кухню в стилі 1950-х, що пахла пшеницею, насінням і олією, Нейт відімкнув задні двері і впустив Бенфорда.

— Здається, тут порожньо, — сказав Нейт.

Вони з Бенфордом тихо пройшли кімнатами першого поверху. Їх огорнуло відчуття ризику проникнення у приватну власність. Будинок пахнув оздоровницею. Лінімент і запорошені батареї, повітря нерухоме, невідповідне яскравому літньому дню.

Будинок мав дві передні кімнати — їдальню й вітальню, що виходили вікнами на вулицю. Всі вікна були затягнуті ситцевими мереживними портьєрами. Павутинчасте сонячне світло спадало на пошарпані килимки, застелені на темну підлогу з твердої деревини. Меблі були важкі, темні й роздуті, із покривалами — справжніми покривалами — на підлокітниках і спинках крісел та дивана. На поличці понад закопченим каміном вишикувались бакелітові чашки й фігурки — чашка у вигляді голови морського капітана й іспанська дівчина в мантильї. На одному з абажурів з нижнього краю звисала бахрома з помпонами. Біля каміна стояла кочерга з кованого заліза. Рот Бенфорда не закривався, поки він оглядав цей декор.

— Вона, певно, вичистила половину португальських крамничок старожитностей у Фол-Рівері, щоб прикрасити будинок.

Праворуч від вітальні був невеличкий кабінет із письмовим столом і низькою книжковою шафою, напакованою журналами й газетами. На столі лежав невеличкий стос рахунків за компослуги і стояла біло-синя порцелянова шхуна з написом «Ахой», виведеним на носі.

— Перевір стіл, — сказав Бенфорд. — А я піду подивлюся нагорі.

Нейт спіймав себе на дурнуватому відчутті небажання розділятися з Бенфордом, але все ж кивнув і почав одна за одною витягувати шухляди. Порожньо. Засовуючи нижню шухляду, він відчув спротив і почув хрускіт паперу. Повністю витягнув шухляду і в кінці ніші побачив скручений аркуш. Простягнув руку й дістав його, розгорнув на столі. Це був план, на одинарному аркуші, з поперечними розрізами деталей і електричних схем. На аркуші було написано «Секція 37, кріплення і підпори». Деталі субмарини? Сантіні працює в «Ілектрік боут» у відділі постачання й обслуговування. Це таємний документ? Чому ж вона тримає його вдома, захованим під шухлядою?

Тим часом Бенфорд піднявся у спальню на другому поверсі. Ліжко з балдахіном було вкрите ковдрою з квітковим візерунком, а біля узголів’я лежало три великі подушки в мереживних наволочках. В одинарній шафі на вішаках рівно висіли блузи і слакси. На підлозі стояло кілька пар охайно вишикуваних черевиків, всі розумно підібрані і призначені для піших прогулянок. Жодних фотографій, жодних сувенірів на згадку, жодних особистих речей — будинок, який можна покинути за дев’яносто секунд. Ванна кімната була невизначеного кольору, аптечка майже порожня. Зубна щітка, пляшечка аспірину, подвійна упаковка одноразових клізм «Фліт» із фізрозчином. Всюдисущий запах лініменту.

Повернувшись до спальні, Бенфорд витягнув єдину шухляду нічного столика. Жодних книжок, порнографії, вібраторів чи лубрикантів. Під повстяним настилом він знайшов шматок паперу з довгим списком записаних від руки дат і часу. 5 червня, 21:00; 10 червня, 22:00; 30 червня, 21:30. Розклад передач. Мабуть, носить із собою ноутбук і шифрувальну карту. Стандартний розклад з годинами прийому в російського консула в Нью-Йорку. Проникнення у програму будівництва субмарин. Бенфорд засунув шухляду й рушив донизу, сказати Нейту.

Нейт щойно закінчив перевіряти ніші інших шухляд, але нічого не знайшов. Він згорнув схему, щоб взяти нагору й показати Бенфорду. Виходячи з дверей, він спинився. У вітальні стояла Дженніфер Сантіні й дивилася на нього. На підлозі, біля її ніг, лежала спортивна сумка. Нейт зрозумів, що насправді вони ніколи не бачили її раніше. «Ха. Вона тренується. З гантелями. На стероїдах». Вона явно щойно повернулася додому зі спортзалу. Чому вона не на роботі?

Дженніфер було під сорок, середнього зросту. Вдягнена у спандексові шорти в обтяжку, натягнуті на її грубі, як колоди, ноги, литки й квадрицепси випирали. Її руки, плечі й шия були переплетені м’язами, щелепа виступала. Щільна майка вкривала не жіночні груди, а якісь пекторалі, розміром з тарілку кожна, з сосками. Вона мала блискучі зелені очі, білки синюваті від здоров’я й життєвої сили. Обличчя було немов вигравіруване навколо рота й гострого, прямого носа. Лоб був укритий глибокими зморшками від похмурого вигляду обличчя. Її руде волосся гладенько прилягало до голови, зібране у хвостик, вона була справжньою кулею, торпедою, екшн-фігуркою, кросовер-універсалом з абияк підігнаними деталями.

У ту останню мить оцінки Нейт зрозумів, що вона мала гарні жіночні руки з наманікюреними нігтями, пофарбованими світло-рожевим лаком. Вона стояла боса, і її ступні також були гарні й витончені, з нафарбованими нігтями того ж м’якого кольору. Почувши Бенфордове тупання сходами, Дженніфер рушила до Нейта напрочуд швидко. З потворною силою вона пошпурила в нього лампу зі столу, скоротивши відстань за два широкі кроки. Нейт ухилився від лампи, яка розбилася об стіну позаду нього, але, розігнувшись, опинився з нею обличчям до обличчя, наткнувшись горлянкою на твердий, як камінь, лікоть, яким вона штовхала його до стіни вітальні, водночас вільною рукою завдаючи йому блискавичних ударів. Нейт схопив її за лікоть обома руками й потягнув. Нічого.