Нейт замолотив її по ліктю, та вона не відпускала, тиснучи його горлянку тими ліктями Шварценегера й долонями Грейс Келлі. Нейт заїхав їй по обличчю прямим зверху, його кулак відскочив від її щоки без жодного видимого ефекту. Її обличчя було за якісь кілька дюймів від його, від напруги вона оголила зуби. Нейту здалось, що вона відкусить йому губи. Поки вона місила Нейта ненастанними ударами, його розумом проносилися скажені, незв’язні думки: (1) удача зіграла з ним злий жарт, і тепер він має затримати єдиного у світі російського агента не бухгалтера-любителя орнітології; (2) що, на Бога, думають про неї чоловіки в її офісі, коли вона щоранку сідає за свій стіл? (3) чим займається цей кіборг замість сексу, якщо займається взагалі? Затим, абсурдно, Нейт подумав про Домініку, що вона зараз робить; де вона? Його охопила невимовна журба, коли він подумав, що Домініка може бути мертва, його голова відскочила від стіни, горло стиснулось, і він подумав, що цей вирод є частиною тієї машини, що вбила її.

На нижній сходинці з’явився Бенфорд і завмер, шокований. Дженніфер кинула швидкий погляд на опасистого, пожмаканого чоловіка — він стане десертом після головної страви, — а Нейт заїхав черевиком їй по гомілці й ступив на милу, рожеву, як у Лоліти, ступню, через що Дженніфер відступила на дюйм, а Нейт висковзнув з її чіпких рук і щосили заїхав з носака по спадексовому виступу між ногами. Дженніфер гаркнула, як чоловік, схопилася за те місце обіруч, важко повалилася на підлогу, перекинулася набік і склалася.

Бенфорд глянув на Нейта, тоді знову на потвору на підлозі. Ніщо в його тридцятирічній кар’єрі полювання на кротів, виловлювання шпигунів і відстежування агентів не було подібним до цього. Особливо на те, коли Дженніфер зненацька встала, ніби якийсь нестримний серійний убивця в літньому таборі біля озера. Вона підняла кавовий столик зі стільницею з дерева і скла, що стояв перед диваном, і пошпурила його через всю кімнату в Бенфорда, який досі стовбичив на нижній сходинці маршу. Бенфорд використав якийсь прихований заряд швидкості — либонь, збережений ще з його двох років роботи завгоспом прінстонської команди з академічної греблі у 1960-ті — і рвонув угору сходами саме в ту мить, коли столик влучив просто в те місце, де він стояв, розбиваючи деревину і скло і вибиваючи дві міцні балясини. Бенфорд не припинив бігти сходами і зник на другому поверсі.

Дженніфер повернулася до Нейта, котрий уже стояв посеред вітальні. За кілька останніх секунд він встиг зробити кілька кроків, щоб дістати залізну кочергу з підставки біля каміна, і зараз тримав її біля себе. Дженніфер знову кинулась до Нейта, розмахуючи хвостиком, її босі ноги злегка ляпали по дерев’яній підлозі. Нейту химерно пригадалося, що його інструктора з рукопашного бою звали Карлом, він зробив крок назустріч і, клацнувши зап’ястям, ударив Дженніфер кочергою по шиї, як на тренуваннях із ближнього бою, прямісінько в плечове сплетіння. По Нейтовій руці пробігла віддача від удару. Здалося, ніби він ударив по стовбуру кам’яного дуба.

Із Дженніфер вирвався на подив жіночний зойк, коли вона боком повалилася на диван, який перекинувся на спинку, звідки злетіло покривало. Вона прокотилася три фути по підлозі й ударилась об дальню стінку, впершись обличчям у плінтус. Важко дихаючи, його рука заніміла й дрижала, Нейт міцно стиснув кочергу, обійшов перекинутий диван і присів біля неї. В неї злегка сіпалась нога, а мавпячі сідничні м’язи тріпотіли. Нейт відтягнув її й перекинув на спину. Одне око Дженніфер було розплющене, невидюче; інше, несиметричне, закотилося. Її рот був роззявлений, однак дихання Нейт не відчув. Йобані рожеві нігті на тлі темної дерев’яної підлоги. Одна нога Дженніфер з напедикюреними нігтями лежала на покривалі, мов еклер на вітрині.

Сходи рипнули, і до Нейта підійшов Бенфорд, ставши збоку. Вітальня була розбита, на підлозі лежали потрощені меблі й побита кераміка. Бенфорд глянув на перекошене обличчя Дженніфер.

— Господи Ісусе, — промовив він.

— Вона прямо як якийсь бондівський лиходій, — сказав Нейт. — Де вони їх беруть? Здається, я погнув кочергу.

Він спробував намацати пульс у неї на шиї, але її голова перекотилася набік надто в’яло, надто м’яко.

— Не старайся, — сказав Бенфорд. — Шийному м’язу гаплик. Удар розірвав спинний мозок. Авульсія.

— Що ви, в біса, мелете? — сказав Нейт, чиї руки вже почали тремтіти.

— Авульсія. Ти перебив їй шию.

Нейт витер обличчя.

— Прекрасно. Спиніть мене, поки я не вбив ще когось.

— З тобою все гаразд? — спитав Бенфорд.

— Ага, дякую за підтримку. Ваш відхід сходами дозволив мені виграти трохи часу. — Нейт встав і кинув кочергу на підлогу. — І що ми тепер робитимемо?

— Я знайшов графік передач, — сказав Бенфорд. — Треба знайти її ноутбук і шифрувальну карту. Подивись у сумці. Певно, вона виходила на зв’язок через захищене інтернет-з’єднання. Я знайшов це і ще графік прийому громадян. А ти?

— Схему якихось деталей у шухляді. Треба перерити тут усе.

— Та ну до біса, — сказав Бенфорд. — Забираймо те, що знайшли, і зараз же викликаймо ФБР. Хай понишпорять тут зі щипчиками й пакетиками. А потім нехай пояснять, як не помітили іноземного агента у себе на задньому подвір’ї. І можуть запхати своє старшинство собі у сраку.

Зготувати бешамель помірної густини; додати вершкове масло, діжонську гірчицю й натертий свіжий хрін за смаком. Заправити меленим чорним перцем і червоним винним оцтом. Подавати охолодженим.

У Москві надходило літо; обличчя їй пригрівало сонце. Домініка почала роботу над «спеціальним проектом» у Департаменті операцій в Америці, під керівництвом генерала Корчного. Невдовзі після її переведення генерал відвів її вбік і повідомив, що вони — сам генерал і Домініка — поїдуть у відрядження. Генерал сказав, що їм наказано прийти до першого заступника директора впродовж години для обговорення деталей.

Домініка знала, що обманює генерала Корчного, використовуючи операцію як прикриття для поїздки за океан, щоб вийти на зв’язок з американцями. Вона любила й поважала генерала — він був професіоналом і дуже допомагав їй — і подумала, що зараз використовує порядну людину так само, як раніше її використовували інші. Її ноги вже також почали грузнути в нечистотах цієї вигрібної ями. Але нічого з цим не вдієш, сказала вона собі. Доведеться зрадити його довіру.

Знову нагору до дядька Вані? Вона залюбки погляне йому просто в обличчя. Допити у Лефортові так і не розкрили її секрету. Домініка Єгорова була агентом ЦРУ в СВР, а того ніхто й не знав. Вона вплинула на дядька Ваню, щоб той повернув її у справу проти Нейта. Тож віднині вона звітуватиме про близький успіх, налагодить нові контакти й матиме більше закордонних поїздок. Таємний агент знову діє.

Чому її так лихоманить? Американці розуміють її. Вони відразу ж упізнали цю її zhazhdat — спрагу отримати цей секрет, через ту владу, яку він їй надавав. Пурпурова хмаринка Нейта, і пурпурова хмаринка Bratok, і лазурове гало Форсайта, всі такі щільні й дорогі — вони розуміють її краще, ніж співвітчизники.

Вона достоту не знала, якими є її почуття до Нейта. Думки про нього, поки вона була у в’язниці, допомогли їй пережити кабінети й тюремні коридори. Вона намагалася не згадувати про ту єдину ніч, яку вони провели разом, і сама гадала, чи думає він про неї. Здебільшого він поводився з нею, як з агентом, з ресурсом. Чи бодай колись він вбачав у ній жінку? Чи не байдуже йому до неї, Домініки?

Їй треба було побачити їх, всіх їх, американців, а передо­всім — Нейта. Відправити їм повідомлення з Москви було страшенно ризиковано. В Управлінні контррозвідки вже точно час від часу наглядатимуть за нею, перевірятимуть. Так завжди роблять з реабілітованими. Проте, маючи доступ до закордонних поїздок, вона може й почекати.