Настав час іти нагору. Вони поїхали ліфтом разом, мовчки. Їй подобався сивочолий шпигун біля неї, невеличкий простір між ними був сповнений темно-бузковим духом, заспокійливим і стабільним. Вона знала, що за батьківською усмішкою ховаються досконалі навички розвідки, гострий розум, непохитний патріотизм. Як така порядна, розумна людина стільки років протрималася у Службі? Звідки він черпає силу? Домініка не плекала жодних ілюзій, що цей старий професіонал не помітить найменшого її хибного кроку. Треба бути з ним обачнішою.

Вони разом рушили уздовж встеленого килимом коридору, який так добре знала Домініка, минули галерею, оздоблену олійними портретами директорів. Ці сірі кардинали витріщалися на неї, поки вона йшла. «Цього разу тобі вдалося втекти», — здавалося, казали вони їй. «Ми стежимо за тобою», — гукали вони їй услід, коли вона минала їх, а вони не спускали з неї своїх поглядів.

Коли вони прибули до кабінету начальника, Корчной оглянув її обличчя й відчинив двері. Він помітив у ній емоцію, відчув, як вона наїжачилась. «І як це приборкати?» — подумав він. Вони увійшли до кабінету, де на них вже чекав Ваня, грубий, лисий, його бридке, претензійне обличчя підсвічувалося ззаду канарейково-жовтим світлом з вікон. Щиросерде поплескування по плечу Корчного, улесливе вітання з небогою. Домініка знала: що більше меду він ллє на неї, то більше оцту наповнить її рот.

А зараз до справ. Об’єктом досі був американець, офіцер ЦРУ на прізвище Неш, котрому відоме ім’я зрадника. Домініка повинна досягти успіху, бо ж час тут найважливіше. Мабуть, генерал і Домініка дуже б здивувалися, якби дізнались, що їхні думки під час цієї гидкої промови були майже ідентичні. Hvastun. Хвалько, фанфарон, базіка.

Заговорив генерал Корчной, тихо, вдумливо. Його проект потребує, аби молодший лейтенант Єгорова здійснювала періодичні закордонні відрядження. Не виникне жодних проблем, зважаючи на її нещодавнє — надзвичайно прикре — розслідування? Дядько Ваня розвів руки, наче благословляючи. Ні, звісно ні. Все буде у ваших надійних руках. Дістатися до американця, вийти на зв’язок, ось у чому суть. У такому разі, вживіть усіх заходів і зробіть усе якнайкраще. Ваня підморгнув їй.

Вони йшли назад, уздовж широкого коридору першого поверху, Корчной невимушено наставляв її, перераховував усі подробиці, розклади, гамбіти. Домініка бачила, що він задоволений, заспокоєний і зовсім не підозріливий чи стурбований. Та й чому йому турбуватися? З Домініки ж відмінний протеже. Його важко зрадити, проте це необхідно. Саме так і має бути.

Попід протилежною стіною у їхньому напрямку йшов кат із Лінії Ф Сергій Маторін. Здавалося, він не впізнав її. Бачення Домініки почало звужуватись. Вона відчула страх, затим сплеск люті, що охопила її, відміряючи відстань між її пальцями та його очима. Чи генерал відчуває цю хвилю її ненависті? Хіба він не бачить доріжку з кривавих слідів і чорний саван, що здіймається над Маторіним? Хіба не чує музики вигину його коси, яку він волочить за собою? Продовжуючи крокувати коридором, Маторін зиркнув на неї своїми молочно-білими очима. Йдучи, він притулявся до стіни, як скат, що ширяє над піщаним дном океану, тягнучи за собою густий, нестримний, чорний шлейф, ніби кров у воді. Дивлячись йому вслід, Домініка здригнулася від вигляду рідкого волосся на його потилиці й рук, що стискалися й розтискалися, ніби намагаючись схопити ніж.

***

Восьма година, дощовий вечір. Ваня Єгоров проїжджав крізь ворота Боровицької вежі в західному кутку Кремля, шини тарабанили по слизькій бруківці, повз Великий палац та Архангельський собор і за будинком номер чотирнадцять звернув ліворуч, на зяючу, порожню Іванівську площу. Його представницький мерседес проминув вузьку браму у внутрішній двір гірчично-жовтої будівлі Сенатського палацу й зупинився під тьмяно освітленою в’їзною аркою. Востаннє він був у цих стінах на отриманні другої зірки. Сьогодні ж мусить довести, що заслужив зберегти її.

Помічник постукав, відчинив двері, відступив. Кабінет президента був відносно невеличкий і щільно обшитий панелями. Єдиним об’єктом на поверхні його столу була зелена мармурова підставка для ручок; світло настінних світильників притлумлене. Президент був у чорному костюмі й білій сорочці без краватки. Єгоров намагався не бачити, що Путін у самих лише шкарпетках, а туфлі засунуті під стілець. Президент сидів за маленьким інкрустованим столиком, склавши руки на колінах. Жодних паперів, жодних проводів, жодного телевізора. Єгоров сів за стіл.

— Добрий вечір, пане Президенте, — сказав він.

Обличчя Путіна було, як завжди, маскою, одначе сьогодні він здавався стомленим.

— Генерале Єгоров, — сказав Путін, поглянувши на наручний годинник, а затим звівши свій електричний погляд на Ваніне обличчя. «Починайте. Але недовго». Єгоров підлаштував голос:

— Розвіддані, отримані з Америки, продовжують бути багатим джерелом критичних даних і майбутніх кібернагод.

Путін кивнув, сині очі не змигнули.

— Наш таємний агент у Вашингтоні, ЛЕБІДЬ, продовжує постачати вичерпну технічну інформацію щодо військових космічних апаратів США. Kosmicheskie Voyska — космічні війська — оцінюють його роботу на відмінно. Мій резидент у Вашингтоні…

— Тобто мій резидент, — сказав Путін.

— Авжеж; ваш резидент — генерал Голов — щонайобережніше керує ЛЕБЕДЕМ, — сказав Єгоров, наказуючи собі бути обачнішим, коли він у такому настрої.

Постукав помічник і заніс тацю з гарячим чаєм у витончених, філігранних podstakanniky, на обідках склянок лежали срібні ложечки, у кожній — по кубику цукру. Тацю поставили неподалік, на стіл для нарад у кутку кабінету, разом зі срібною тарілочкою з мадленками. Ні те, ні інше було не дістати, тож до них не доторкнулися.

— Продовжуйте, — сказав Путін по тому, як помічник вийшов.

— Ми продовжуємо шукати крота ЦРУ, вірогідно, у Службі. Розкрити його — це лише справа часу.

— Важливо зробити це, — сказав Путін. — Матимемо більше доказів, що іноземці, американці, працюють на підрив нашого уряду.

— Так, пане Президенте. Це вкрай важливо. Кріт загрожує безпеці наших агентів…

— Наприклад, таких, як ЛЕБІДЬ, — сказав Путін. — Нічого не має статися з нею, жодних komprometirovat, міжнародного розголосу, ніяких провалів.

Єгоров кивнув, зацікавлено відзначивши, що президентові відома стать ЛЕБЕДЯ. Пам’ятав, що не згадував про це раніше.

— Ми визначили офіцера ЦРУ, який керує цим кротом. Я запускаю операцію проти нього, аби здобути ім’я цього агента.

— Неймовірно, — сказав Путін, колишній офіцер КГБ, — але для проведення такої операції вам не потрібен мій дозвіл.

— Це складна konspiratsia, — сказав Єгоров, кружляючи довкола теми. — Я маю намір використати одного з наших офіцерів, щоб вступити в контакт з американцем, скомпрометувати його. Мені потрібне ім’я того агента.

Маска Путіна злегка змінилася, виражаючи чи то дискомфорт, а чи задоволення, Єгоров не міг достеменно сказати.

— Треба робити все розважливо й помірковано. Я не схвалюю фізичного викрадення офіцера ЦРУ. Так не можна чинити зі службами конкурентів. Наслідки цього кроку будуть неконтрольовані.

Голос президента був шовковистий, він нагадував кобру, що надимає свій капюшон. Порцеляновий годинник Фаберже на бічному столі дзенькнув, відбивши півгодини. Чай у протилежному кутку кімнати захолов.

— Звичайно. Я вживу всіх необхідних заходів, пане Президенте. Окрім мого наказу, за всіма діями проти американця стежитиме старший офіцер.

— А молодшого офіцера — це ж жінка, правильно? — нещодавно відновили у службі контррозвідки?

— Саме так, — сказав Єгоров, спостерігаючи за рухом схожих на ліверні ковбаски губ.

— І чи правильно я пам’ятаю, що ця молода жінка — ваша небога? — він заглянув Єгорову у вічі. — Донька покійного брата?

— Родина — найкраща опора, — мляво сказав Єгоров.

Це був прояв всезнання, сили, спрямований на те, щоб шокувати. Так робив Сталін.