Вони сиділи у «La Taverna dei Fori Imperialі», що складалася з двох крихітних зал зі столиками, накритими скатертинами, пастельними фресками на білих штукатурених стінах і встеленою полірованою чорно-білою плиткою підлогою. Ресторан стояв на півдорозі до Віа Мадонна дей Монті — вузької, стародавньої вулиці у вічному затінку обшарпаних багатоквартирних будинків з пекарнями і теслярськими майстернями на перших поверхах, навколо яких витав запах свіжого хліба і тирси.

Домініка мала день до того, як вийти на НШ, передати своє повідомлення і лишити номер телефону. Корчной уважно стежив за нею перед і після контакту — спокійна й упевнена, — і йому це сподобалось. На вулиці на неї найшло пожвавлення, щоки почервоніли, в широко розплющених очах відбивалося мерехтіння дюжини фонтанів у формі дельфінів.

Корчной односторонньо змінив план операції, щойно вони виїхали з Москви. Він тихенько наполіг, аби вони вийшли на перший контакт з американцями на вулиці, а потому використовували для розмов орендовану ЦРУ квартиру.

— Пробач мені, але я не довіряю твоєму дядькові, та й Зюганову теж, — сказав Корчной Домініці під час післяобідньої прогулянки.

Вони неквапно минули Форум дорогою, вкритою sanpietrini (бруківкою), пройшли вузькою алеєю, дивлячись, чи немає за ними хвоста. Вкинули євро в олов’яну коробку і спустились у Мамертинську в’язницю, уявляючи собі, як святого Петра спускали в темницю крізь отвір, вирізаний у камені на Капітолійському пагорбі. Вигляд в’язниці засмутив росіян, і вони швидко пішли геть, назад до сонця.

Прогулюючись по району, вони засікали час, за який проходять певну дистанцію, аби переконатися, що за ними не стежать зонально. Корчной говорив із нею, подеколи спиняючи, щоб покласти руку на плече. Він розповідав про життя, про те, як працював на ЦРУ з Росії, перебуваючи непоміченим всередині Служби. Вони сіли на лавку біля обеліска, їли ґранітас — кавове морозиво, — кидаючи швидкі погляди на свої годинники, перехожих і припарковані машини, а Корчной тим часом розповідав їй про те, як шпигун повинен розрізняти ризик і безрозсудство, а ще про оцінку — а не беззаперечне прийняття наказів твого керівника з ЦРУ.

— Це твоє життя, твій добробут, — сказав Корчной. — Зрештою, лише тобі вирішувати, що і як робити.

Римське сонце розслабило її, і вона розповіла Корчному більше про Гельсінкі, про свою діяльність, про те, як їй живеться з таємницею, з цим солодким холодом, сказала вона, дивлячись на ріжок замороженого еспресо в руці. Про Нейта вона говорила стримано, бо не знала, які він має почуття до неї, та й своїх до нього також достоту не розуміла. Невже він вбачає в ній насамперед агента, і лише потім — тимчасову коханку? Їй було надто важко, і Корчной бачив це, знав.

Генерал говорив про стриманість, обачність і терпіння — трійцю, завдяки якій він чотирнадцять років протримався як агент ЦРУ. Про те, що вони «працюватимуть разом», не розмовляли, та й не намагалися означити своє подальше партнерство. Обоє знали, що агенти дуже рідко працюють у тандемі. Корчной взагалі не говорив про своє бачення «продовження» чи про роль Домініки як своєї наступниці.

Ще однією темою, якої вони взагалі не зачіпали — мабуть, просто не могли говорити, — була Росія та їхні почуття до своєї країни. Це був непевний ґрунт зради і дворушництва, тож вони опускали цю тему. Ще встигнуть наговоритися. А зараз є вдосталь часу, щоб закінчити МВС, дійти до призначеного місця й зустрітися з Ворогом номер один.

***

Через супутник МАРБЛ повідомив Ленґлі про те, що контакт Домініки з римським НШ стане сигналом їхнього прибуття в місто. Впродовж доби після цього відбудеться зустріч, і за іронічним збігом вона пройде на давно не використовуваній точці КГБ у Вілла Боргезе, яку МАРБЛ запам’ятав п’ятнадцять років тому. Також він передав ще одне коротеньке речення — «Пройшла, тепер наша», — ставлячи Бенфорда до відома, що Домініка, по суті, завербована ним. Вкрай екстраординарна ситуація. Двоє агентів, відображення одне одного, один куратор, всією справою керує божевільний учений-начальник КР, два полювання на кротів — а до всього ще й необхідність вирішити, де повечеряти. Зрештою, вони ж бо в Римі, подумав МАРБЛ.

Дешевий маленький телефон Домініки задзеленчав, коли вони саме підіймалися сходами до північної межі Авреліанового муру, споглядаючи блакитнувато-зелені дерева, черепицю бісквітного кольору й золотаві куполи. Корчной відповів на дзвінок італійською, послухав десять секунд, затим різко закрив телефон.

— Вони на місці. Пройдемося парком?

Вони пройшли під спекотним післяобіднім сонцем Рима крізь Порта Пінчана і ступили до Вілла Боргезе. Корчной був одягнений у світло-сірий костюм і чорну сорочку, розстібнуту на шиї, Домініка — в темно-синю спідницю і блузку в рожево-блакитну смужку. Через спеку вона зібрала волосся. Разом вони справляли враження батька і доньки, заможних римлян, що прямують, либонь, до музею в центрі парку. Корчной бачив, що вона збуджена й нервує, її сині очі мерехтять. А ще він помітив, як вона кидає хуткі погляди, перевіряючи, чи за ними не слідкують, відзначає перехожих.

Атож, Корчной знав цей парк. До римської резидентури його призначили ще молодшим офіцером. Тут він зустрічався з агентами, лишав у підземних тайниках пакунки для них, а за ним приглядала його молода дружина. Ціле життя тому. А нині вони з Домінікою крокують широкими гравійними алеями, на них плямами спадає світло, просіюючись крізь крони платанів. Корчной провів Домініку повз ставки і зупинився біля бездоганного Фонтану дей Каваллі Маріні, оздобленого статуями розбурханих коней з роздвоєними копитами. Вони обійшли іподром «П’яцца ді Сьєнна» і попрямували до В’яле-дель-Лаґо. Корчной не помітив жодного нагляду, жодних ознак спостереження, попри їх серпантиновий маршрут. Дві хвилини до місця. Він радше відчув, ніж побачив, що Домініка чимраз більше нервує, напружується. Корчной взяв її попід руку і розповів анекдот:

— Приходить переляканий чолов’яга до КГБ. «У мене зник балакучий папуга», — каже він. «Це не наша справа, — кажуть йому в КГБ, — ідіть у міліцію». «Даруйте, — каже мужик. — Звісно, я знаю, що мушу звернутись до міліції. До вас я прийшов лише офіційно заявити, що я не згодний зі своїм папугою».

Домініка пирснула і затулила рукою ніс. Корчной дивився на неї і розумів, що чуйка його не підвела. Вона стане йому заміною. Їй усе вдасться. Бенфорд зрозуміє це, провівши з нею десять хвилин.

Вони наближалися до маленького штучного озерця з класичним іонійським храмом Ескулапа на острові посередині. Вона прослідкувала за поглядом Корчного і побачила приземкуватого наїжаченого чоловіка, що сидів на лавці біля озера.

— Бенфорд, — сказав Корчной. — Піду привітаюся.

Він кивнув головою в напрямку озера.

— А ти йди далі навколо озера, — наказав він їй. — До острова веде місток.

Він рушив до лавки. Домініка побачила, як чоловік встав і потис руку Корчному. Вони сіли.

Домініка обійшла довкола озерця, не відчуваючи ніг під собою. Серце стугоніло, в роті пересохло. Що вона скаже йому? Що тужила за ним? Glupyi. «Дурепа. Поводься професійно. Тут же не лише ви двоє. Є ще й інші, а це твій перший день як шпигунки, якою ти будеш до кінця життя. Поводься професійно».

Під вербою на березі вона побачила темну постать, що стояла на невеличкому сталевому місточку, на самому вершечку його граційного вигину. Вона впізнала його обрис, як він стояв, спершись на поручень, цей силует у тіні. Навколо його голови вона побачила гало, темніше, ніж пам’ятала, а втім, це може бути й тінь від дерева. Він рушив до неї, його кроки відлунювали на сталі містка.

На спокійній воді плавав вербовий цвіт. Домініка підійшла до нього, подала руку.

— Zdravstvuy, — сказала вона.

Дівчина стояла нерухомо, чекаючи, доки лусне булька і він, замість того щоб взяти її руку, стисне в обіймах.

— Домініко, — сказав Нейт, — як ти?

Він простягнув руку, і вона взяла її, відчула його потиск, пригадала все.