З-за лаштунків з’являється Марко, а позаду нього йде дівчина в зеленій сукні. Він жестом запрошує її вийти на середину сцени й оголошує майже порожній залі її виступ, неспроможний відвести від красуні очей.

— Номер двадцять три, — каже він і спускається з авансцени кількома сходинками, щоб зайняти крайнє місце в одному з перших рядів і занести над розгорнутим записником перо.

Мадам Падва підводить очі й усміхається, ховаючи годинника назад до ташечки.

— Тож що це таке? — цікавиться Чандреш, не звертаючись ні до кого конкретно. Дівчина не відповідає.

— Це — номер двадцять три, — повторює Марко, звіряючись із записником, щоб переконатися, що не помилився із номером.

— Ми обираємо ілюзіоністів, люба дівчинко, — гучно каже Чандреш, і його голос відлунює в порожній залі. — Магів, чарівників тощо. Зараз нам поки що непотрібна гарненька асистентка.

— Я ілюзіоніст, сер, — каже дівчина. Голос у неї низький і спокійний. — Я прийшла на відбір.

— Розумію, — із сумнівом озивається Чандреш, оглядаючи дівчину з голови до п’ят. Вона абсолютно нерухомо стоїть у центрі сцени, так терпляче, ніби й розраховувала на подібну реакцію.

— Хіба щось не так? — запитує Лефевра мадам Падва.

— Я не впевнений, що це прийнятно, — пояснює він, задумливо роздивляючись дівчину.

— І це після всіх твоїх пишних промов щодо дівчини-змії?

Чандреш не відповідає, досі не відводячи очей від дівчини на сцені. Вона має елегантний, але досить звичайний вигляд.

— Це геть інше, — ось і всі причини, які він може навести.

— Справді, Чандреше, — каже мадам Падва, — ми мусимо хоча б дозволити їй продемонструвати свої вміння, перш ніж сперечатися, чи прийнятно жінці бути за ілюзіоніста.

— Але в її рукавах можна сховати що завгодно, — заперечує чоловік.

У відповідь дівчина розстібає жакет із рукавами-ліхтариками й без церемоній кидає його на сцену, собі під ноги. Її сукня не має ані рукавів, ані бретельок, тож руки й плечі залишаються оголеними, і лише тоненька смужка шкіри ховається під срібним медальйоном. Тоді дівчина знімає одну за одною рукавички й кидає їх на зібганий жакет. Мадам Падва багатозначно зиркає на Чандреша, а той тільки зітхає.

— Дуже добре, — каже він. — Тоді розпочнемо. — І подає Марко непевний жест.

— Так, сер, — відповідає хлопець і повертається, щоб звернутися до дівчини. — Ми маємо кілька попередніх запитань, перш ніж ви розпочнете свій виступ. Як вас звати, міс?

— Селія Бовн.

Марко щось позначає в записнику.

— Ваше сценічне ім’я? — продовжує він.

— У мене немає сценічного імені, — каже Селія.

Марко знову щось пише в блокноті.

— Де ви до цього виступали?

— Я ніколи не виступала професійно.

Чандреш смикається, щоб утрутитися, але мадам Падва зупиняє його.

— Тоді хто вас навчав? — цікавиться Марко.

— Мій батько, Гектор Бовн, — відповідає Селія й на мить змовкає, перш ніж додати: — Імовірно, він більш відомий як Чарівник Просперо.

Марко випускає ручку.

— Чарівник Просперо? — Чандреш прибирає ноги із сидіння й нахиляється вперед, витріщившись на Селію так, наче тепер перед ним знаходиться зовсім інша людина. — Ваш батько — Чарівник Просперо?

— Був, — пояснює Селія. — Він... відійшов минулого року.

— Співчуваю вашій утраті, люба, — втручається мадам Падва. — Але, заради Бога, хто такий той Чарівник Просперо?

— Лише найвидатніший ілюзіоніст усіх часів, — каже Чандреш. — Багато років тому я намагався влаштувати його вистави, коли тільки мав змогу. Абсолютний геній, він міг зачарувати будь-яку публіку. Ніколи не бачив когось, хто був вартий хоча б його нігтя, ніколи.

— Йому було б приємно почути це, сер, — каже Селія й кидає короткий погляд у бік затінених куліс.

— Я частенько казав це йому, хоча ми й не бачилися роками. Якось ми добряче набралися з ним у пабі й він почав розповідати про те, що потрібно виходити за межі буденного уявлення про театр, винаходити щось надзвичайне. Йому б точно сподобався мій задум. До дідька прикро. — Він важко зітхає та хитає головою. — Що ж, розпочинаймо, — каже він, відкидаючись у кріслі та зацікавлено розглядаючи Селію.

Марко, який уже знову тримає ручку в руці, повертається до запитань.

— В-ви можете виступати не лише на сцені?

— Так, — погоджується Селія.

— Чи можна роздивитися ваші ілюзії з якогось кута?

Селія всміхається.

— Ви шукаєте чарівника, котрий може виступати посеред натовпу? — питає вона в Чандреша. Чоловік киває. — Розумію, — каже дівчина. Одним непомітним рухом вона підіймає зі сцени жакет і кидає його в залу. Замість того щоб упасти, він злітає вгору й розправляє зморшки. Ураз шовкові брижі перетворюються на чорне блискуче пір’я, рукава стають великими пурхаючими крилами, і неможливо зауважити мить, коли одяг перетворюється на ворона. Птах злітає над червоними оксамитовими кріслами й ширяє над балконом допитливими колами.

— Вражає, — зізнається мадам Падва.

— Якщо лише він не ховався в тих велетенських рукавах, — бурмоче Чандреш. На сцені Селія наближається до Марко.

— Чи можу я позичити це на кілька хвилин? — питає вона, показуючи на записник. Хлопець вагається, перш ніж віддати його чарівниці. — Дякую, — каже дівчина й повертається на центр сцени.

Вона навіть не глипає оком на список запитань, виведений чітким почерком, а одразу кидає блокнот угору, і в повітрі він, кілька разів змахнувши білими сторінками, перетворюється на голуба. Птах розправляє крила й петлясто літає над залою. Побачивши його, ворон хрипло каркає з балкону.

— Ха! — вигукує Чандреш, одночасно маючи на увазі й появу голуба, і вираз Маркового обличчя.

Голуб повертається до Селії та м’яко сідає їй на простягнуту руку. Дівчина гладить птахові крила та знову підкидає його в повітря. Він злітає лише на кілька метрів над її головою, і ось крила вже знову стають сторінками, а записник швидко падає вниз. Селія ловить його однією рукою й віддає Марко, котрий тепер видається на кілька відтінків блідішим.

— Дякую, — усміхаючись, каже Селія. Марко розсіяно киває, не дивлячись на дівчину, і швидко повертається на місце.

— Пречудово, просто пречудово! — вигукує Чандреш. — Це мусить спрацювати. Це точно мусить спрацювати. — Він підводиться з місця, протискається між рядами крісел і починає задумливо походжати між оркестровою ямою й рампою.

— Залишається подумати про її вбрання, — каже зі свого місця мадам Падва. — Я гадала, що нам знадобиться офіційний костюм, але вона, як на мене, могла б виступати й у сукні теж.

— Які костюми ви маєте на увазі? — питає Селія.

— У нас є кольорова гама, якої ми мусимо дотримуватися, люба, — пояснює мадам Падва. — Чи, радше, це гама без кольорів. Лише чорний і білий. Але в абсолютно чорній сукні ви матимете вигляд, наче на погребі.

— Розумію, — каже дівчина.

Мадам Падва підводиться й рушає вздовж рядів, туди, де тупцює Чандреш. Вона шепотить йому щось на вухо, і чоловік на мить відводить погляд від дівчини, щоб порадитися з балериною.

Ніхто, крім Марко, не дивиться на Селію, поки та терпляче й нерухомо стоїть на сцені. Раптом її сукня починає дуже повільно змінюватися.

Починаючи від декольте й розтікаючись, наче чорнило, донизу, зелений шовк змінює колір на похмурий, чорний як ніч.

Марко вражено хапає ротом повітря. Чандреш і мадам Падва обертаються на звук і помічають лише, як чорний, мов галка, пруг сукні раптом стає білосніжним, і більше немає жодного натяку на те, що шовк колись був зеленим.

— Що ж, це спрощує моє завдання, — каже мадам Падва, не приховуючи захоплення в погляді. — Хоча я зробила б колір волосся на один відтінок темнішим.

Селія струшує головою й каштанові кучері темнішають, стаючи смоляно-чорними, як воронове крило.

— Надзвичайно! — бурмоче собі під ніс Чандреш.

Селія лише всміхається.

Чандреш рвучко рушає до сцени, злітаючи східцями за два кроки, і оглядає сукню з усіх можливих кутів.