— Дозвольте? — каже він, перш ніж обережно торкнутися тканини спідниці.

Селія киває. Це безсумнівно чорний і білий шовк із м’яким переходом сірого кольору. Видно навіть, як сплітаються волокна.

— Чи пробачите ви мою допитливість, якщо я поцікавлюся, що сталося з вашим батьком? — питає Чандреш, не відводячи очей від сукні.

— Не варто вибачатися, — каже Селія. — Одна з його витівок пішла не так, як він планував.

— Яка втрата, яка втрата, — бурмоче Лефевр, задкуючи на крок. — Міс Вовн, чи може вас зацікавити пропозиція працевлаштування в цілком унікальному проекті?

Чоловік клацає пальцями, і знову з’являється Марко з блокнотом. Хлопець зупиняється за кілька кроків від дівчини й уважно вивчає її сукню й волосся, а потім у зворотному напрямку, надовго затримавши погляд на обличчі.

Перш ніж вона відповідає, над залою лунає каркання ворона, котрий досі сидить на балконі й допитливо розглядає все, що відбувається внизу.

— Хвилиночку, — каже Селія. — Рукою вона робить ледь помітний жест у бік ворона. У відповідь птах знову каркає і схоплюється з місця. Він летить, розправивши широкі крила, і з кожним змахом набирає швидкість. Потім рвучко падає вниз, летить просто на Селію, наближається до сцени, не збавляючи швидкості. Коли він врізається в дівчину шквалом чорного пір’я, Чандреш відстрибує вбік, мало не збивши з ніг Марко.

Потім птах зникає. Від нього не залишається жодної пір’їнки, а Селія стоїть на сцені, знову вбрана в чорно-білу сукню й застібнутий на всі ґудзики чорний жакет.

Навпроти сцени починає аплодувати мадам Падва.

Селія вклоняється і, скориставшись нагодою, підіймає зі сцени свої рукавички.

— Вона досконала, — зауважує Чандреш, витягаючи з кишені сигару. — Абсолютно досконала.

— Так, сер, — погоджується за його спиною Марко. Записник у нього в руках дещо тремтить.

Чарівники, що чекають на свою чергу у фойє, незадоволено буркотять, коли їм дякують за витрачений час і ввічливо відмовляються від їхніх послуг.

Лондон, квітень 1886

— Вона занадто хороша, аби виступати перед натовпом, — каже Чандреш. — Дівчина просто мусить мати власне шатро. Ми можемо, скажімо, розставити стільці по колу, і глядач залишатиметься в самому центрі подій.

— Так, сер, — погоджується Марко, граючись записником і пробігаючи пальцями по сторінках, котрі ще кілька хвилин тому були крилами.

— Що з тобою не так? — цікавиться Чандреш. — Ти білий як смерть. — Вони залишилися на сцені вдвох, і його голос відлунює в порожньому театрі. Мадам Падва відтягла Селію вбік і тепер засипає її запитаннями щодо суконь і модних зачісок.

— Зі мною все гаразд, сер, — каже Марко.

— Ти маєш жахливий вигляд, — веде далі Чандреш, димлячи сигарою. — Іди-но додому.

Марко зводить на нього здивований погляд.

— Сер, залишилося багато паперової роботи, що її необхідно виконати, — заперечує він.

— Якщо ви наполягаєте, сер.

— Наполягаю! І позбудься цього натовпу за дверима. Немає потреби гаяти час на споглядання костюмів і мантій, якщо ми вже й так знайшли когось набагато цікавішого. До того ж я б сказав, що вона дуже приваблива, якщо когось більше цікавлять такі речі.

— Поза сумнівами, сер, — зголошується Марко, і на його обличчі зацвітає рум’янець. — Тоді до завтра. — На прощання він киває, мало не кланяється, крутиться на підборах і рушає до фойє.

— Не знав, що ти так легко знічуєшся, Марко, — кричить йому вслід Чандреш, але хлопець не обертається.

Марко ввічливо відмовляє ілюзіоністам у фойє, пояснюючи, що посаду вже зайнято, і дякуючи їм за витрачений час. Жоден із них не помічає, що в хлопця тремтять руки й що він так міцно стискає ручку, що аж кісточки побіліли. Не помічають вони й того, як ручка в його кулаці розламується на дві частини й чорне чорнило тече зап’ястям.

Коли фокусники розійшлися, Марко збирає свої речі й витирає об чорне пальто брудну від чорнила руку. Надіває капелюх-котелок і виходить із театру.

З кожним кроком на його обличчі чіткішає занепокоєність. Коли хлопець іде хідником, люди дають йому дорогу.

Прийшовши додому, Марко кидає сумку на підлогу і, важко зітхнувши, спирається на двері.

— Що сталося? — питає Ізобель. Дівчина сидить у кріслі біля загаслого каміна. Вона ховає в кишеню довгі нитки, котрі намагалася сплести, і супить чоло, розуміючи, що через те, що відволіклася, доведеться переплітати цілий шматок. Ця частина для неї досі найважча — сфокусуватися й зосередитися.

Але зараз вона відкладає плетіння й дивиться на Марко, який перетинає кімнату й прямує до книжкових полиць.

— Я знаю, хто мій суперник, — повідомляє Марко, дістаючи з полиць цілі оберемки книжок і наосліп кидаючи їх на стіл, а кілька переплутаних стосів — просто на підлогу. Ті книжки, що залишилися на полицях, падають, кілька з них опиняється на долівці, але Марко, схоже, навіть не помічає цього.

— Це та японка, що так тебе зацікавила? — питає Ізобель, спостерігаючи за тим, як струнка система змінюється на хаос. У квартирі Марко завжди панував бездоганний порядок, тож несподіваний переворот змушує дівчину хвилюватися.

— Ні, — каже хлопець, гортаючи сторінки. — Це донька Просперо.

Ізобель підіймає горщик із фіалкою, який не витримав натиску книжок, що попадали, і повертає його на полицю.

— Просперо? — перепитує вона. — Того чарівника, котрого ти якось бачив у Парижі?

Марко киває.

— Не знала, що він має доньку, — каже дівчина.

— Для мене це теж виявилося несподіванкою, — бурмоче Марко, відкидаючи одну книжку й беручись за іншу. — Чандреш щойно найняв її ілюзіоністом у цирк.

— Правда? — запитує Ізобель. Марко не відповідає. — Тож вона робитиме те, що, як ти кажеш, робив він: видаватиме справжню магію за сценічні ілюзії. Вона вдавалася до цього під час відбору?

— Так, вдавалася, — відповідає хлопець, не відводячи погляду від полиць.

— Вона, мабуть, дуже вправна.

— Вона занадто вправна, — каже Марко, звільняючи чергову полицю від книжок і кидаючи їх на стіл. Фіалка знову стає невинною жертвою. — Це може виявитися проблематичнішим, ніж я гадав, — бурмоче він собі під ніс. Стос записників ковзає зі столу й падає на підлогу, прошурхотівши сторінками, наче крилами.

Ізобель знову підіймає фіалку та несе її в інший бік кімнати.

— Вона знає, хто ти такий? — питає дівчина.

— Не думаю, — відгукується Марко.

— Це означає, що цирк — частина змагання? — не може заспокоїтися Ізобель.

Марко припиняє гортати сторінки й підводить на неї погляд.

— Напевно, — каже він, перш ніж знову зосередитися на книжках. — Мабуть, саме тому мене влаштували на роботу до Чандреша. Щоб я теж був у справі. Цирк стане ареною наших змагань.

— Це добре? — питає Ізобель, але Марко не відповідає. Паперово-чорнильний океан знову поглинув його.

Однією рукою він торкається тканини на рукаві другої руки. Білу манжету вкривають чорнильні плями.

— Вона змінила тканину, — бурмоче він. — Як вона змінила тканину?

Ізобель переносить частину кинутих книжок на стіл, де лежить її марсельська колода. Дівчина переводить погляд на Марко, але той занурився в детальне вивчення одного з томів. Вона починає тихо розкладати на столі карти в одну довгу лінію.

Не відводячи погляду від хлопця, Ізобель витягає карту. Перегортає її на столі й опускає очі, щоб побачити, що та скаже з цього приводу.

Чоловік між двома жінками. Над їхніми головами цілиться з лука херувим. L’Amoureux. Коханці.

— Вона гарненька? — питає Ізобель.

Марко не відповідає.

Дівчина витягає наступну карту та кладе її поверх першої. La maison Dieu[12].

Ізобель дивиться на картинку, де постать падає з крихкої вежі, і супиться. Повертає обидві карти до колоди та забирає все зі столу.