Потім навколо знову щось клацає, і візок ніби падає вниз, нахиляючись при цьому назад. Тепер діти дивляться не вперед, а вгору.

Бейлі розуміє, що намет не має даху. Замість нього над головами розкинулося нічне небо.

Хлопчик безліч разів розглядав зірки, лежачи в полі, але зараз відчуття геть інші. Дерева не затуляють тобі краєвид по краях, а візок легенько гойдається, і здається, що ти в невагомості.

А ще надзвичайно тихо. Їхня карета описує щось схоже на коло, і Бейлі чує лише її тихеньке поскрипування й дихання Крихітки поруч. Здається, увесь цирк поглинула темрява.

Бейлі переводить погляд на Крихітку. Дівчинка дивиться не на небо, а на нього, усміхається й відводить очі.

Хлопчик розмірковує, чи не запитати, що вона бачить у зірках.

— Ти не мусиш, якщо не хочеш, — каже Прибамбас, випереджаючи його запитання.

Крихітка повертається, щоб покривлятися братові, але її погляд застигає вгорі, у ясному нічному небі. Бейлі уважно спостерігає за нею. Дівчинка злегка мружиться, і здається, що вона розглядає картину або намагається здалеку прочитати вивіску.

Раптом вона відводить очі, підносить до обличчя руки та притискає пальці в білих рукавичках до повік. Прибамбас кладе руку сестрі на плече.

— Усе гаразд? — питає Бейлі.

Крихітка глибоко вдихає й киває, не забираючи рук від обличчя.

— Зі мною все гаразд, — каже вона приглушеним голосом. — Воно було дуже... яскраве. Аж голова заболіла.

Вона забирає долоні з очей і хитає головою; хай би що її турбувало — уже минулося.

Решту поїздки жоден із них не дивиться вгору на поцятковане зірками небо.

— Вибач, — тихо каже Бейлі, спускаючись іншими гвинтовими сходами до виходу.

— Ти не винен, — заперечує Крихітка. — Я мала б краще подумати. Останнім часом зірки постійно так роблять: показують якесь безглуздя, від якого болить голова. Мабуть, мені потрібно припинити на якийсь час.

— Тобі варто розважитися, — пропонує Прибамбас, коли вони повертаються до гамірного цирку. — Гайда до Лабіринту Хмарок?

Сестра киває, і напружена постава трохи розслабляється.

— Що таке Лабіринт Хмарок? — питає Бейлі.

— Ти ще не був у жодному з найцікавіших наметів, так? — дивується Прибамбас, хитаючи головою. — Тобі доведеться повернутися, ми не встигнемо подивитися все сьогодні. Може, тому в Кри заболіла голова — вона побачила, як ми тягаємо тебе по всіх наметах, де ти ще не бував.

— Бамбас бачить минуле, — раптом втручається Крихітка, змінюючи тему розмови. — Це одна з причин, чому його історії завжди такі цікаві.

— З минулим простіше, — каже її брат. — Воно вже там.

— У зірках? — перепитує Бейлі.

— Ні, — каже Прибамбас, — у людях. Воно прилипає до тебе, як цукрова пудра до пальців. Дехто намагається здмухнути його, але вони завжди з тобою — події й речі, які привели тебе туди, де ти зараз знаходишся. Я можу... ну... читати, але це неправильне слово, воно не пасує й до того, що втіває Крихітка із зірками.

— То ти можеш бачити в мені моє минуле? — дивується Бейлі.

— Міг би, — погоджується Прибамбас. — Але я намагаюся не вдаватися до цього без дозволу, хоча іноді щось вистрибує на мене саме по собі. Ти не заперечуєш?

Бейлі хитає головою.

— Та ні.

Прибамбас уважно дивиться на нього якусь мить, не так довго, щоб Бейлі знітився від його погляду, а трішки менше.

— Я бачу дерево, — каже хлопчик. — Величний старий дуб, де тобі затишніше, ніж удома, але не так затишно, як тут. — Він махає рукою на шатра й вогні. — Здається, що ти самотній, навіть коли навколо люди. Яблука. І твоя сестра — та ще штучка, — додає Прибамбас, саркастично посміхнувшись.

— Схоже на правду, — сміється Бейлі.

— А що за яблука? — втручається Крихітка.

— Моя родина має ферму з фруктовим садом, — пояснює Бейлі.

— Ой, звучить чудово, — зворушується дівчинка. Бейлі ніколи не думав, що ряди невисоких покручених дерев можуть бути «чудовими».

— Ось ми й прийшли, — вигукує Прибамбас, завернувши за ріг.

Хоча Бейлі провів у цирку не так багато часу, він здивований: як він міг досі не бачити це шатро раніше? Намет майже такий високий, як той, де виступають акробати, але вужчий.

Намет має чорні стіни, а посередині височіє велетенська сліпучо-біла споруда. Бейлі не може вигадати, як її назвати. Вона займає майже весь намет, залишаючи лише місце для помосту, що починається біля входу й закручується петлею навколо намету. Підлога вкрита тисячами білих кульок, схожих на мильні бульбашки.

Сама вежа нагадує кілька поставлених одна на одну, наче коржі в торті, химерних прозорих платформ, трохи схожих на хмари. Наскільки видно Бейлі, відстань між рівнями змінюється — десь можна пройти виструнчившись, а десь ледве проповзеш. Подекуди деталі споруди, здається, висять у повітрі, ніби збираються поплисти геть від центральної вежі.

І всюди комашаться люди. Висять на краях платформ, тиняються коридорами, видираються вище або спускаються нижче. Деякі платформи прогинаються під їхньою вагою; інші здаються стійкими й непохитними. Вежа весь час рухається — ледь помітно, наче дихає.

— Чому це називають лабіринтом? — цікавиться Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє Прибамбас.

Вони йдуть доріжкою, що легенько похитується, наче пристань на хвилях. Бейлі дивиться вгору й мало не втрачає рівновагу.

Деякі платформи звисають згори на шворках або ланцюгах. На нижніх поверхах видніються довгі стовпи, що протинають кілька рівнів, але Бейлі не впевнений, що вони тягнуться аж до вершини. Десь шворки переплутуються й зав’язуються павутинням, а десь звисають, наче стрічки.

Діти зупиняються біля дальнього краю споруди, де доріжка підходить достатню близько, щоб можна було заскочити на якусь із нижніх платформ.

Бейлі підбирає із землі білу кульку. У руках вона виявляється яскравішою, ніж здавалася, і на дотик — м’якою, як кошеня. З протилежного боку намету люди кидаються ними, наче сніжками, але, влучивши в ціль, кулі не розпадаються, а м’яко падають на землю. Бейлі кидає свою та наздоганяє двійнят.

Щойно вони роблять кілька кроків спорудою, хлопчик розуміє, чому вона називається лабіринтом. Він чекав на стіни, повороти й тупики, але тут усе геть інакше. Платформи звисають на всіх рівнях — одні низько, на рівні його колін чи зап’ясть, інші простягаються високо над головою, складаючись у вигадливі візерунки. Цей лабіринт заплутується не лише в різні боки, а ще й угору та вниз.

— Побачимося пізніше, — кричить Прибамбас. Він заскакує на сусідню платформу й одразу видирається на наступну.

— Бамбас завжди одразу лізе на вершечок, — каже Крихітка. — Він знає тут усі найшвидші шляхи.

Бейлі з дівчинкою обирають неквапливий шлях, навмання стрибають між платформами, протискаються між білими мереживами шворок і обережно рухаються у вузьких переходах. Бейлі вже не знає, де тут край і як високо вони залізли, але радіє, що Крихітка більше не має такого занепокоєного вигляду, як на Звіздарі, вона навіть регоче, допомагаючи йому на складних віражах.

— А як ми зліземо? — урешті-решт запитує Бейлі, розмірковуючи, чи їм узагалі вдасться знайти зворотний шлях.

— Найпростіше — зістрибнути, — відгукується Крихітка.

Вона тягне його до замаскованого повороту, за яким видно край платформи.

Виявляється, вони значно вище, ніж гадав Бейлі, але так і не дісталися верхівки.

— Усе гаразд, — заспокоює його Крихітка. — Тут безпечно.

— Це неможливо, — заперечує Бейлі, обережно зазираючи за край.

— Нічого неможливого, — відгукується Крихітка. Вона всміхається і стрибає, лише в повітрі тріпотить вогняно-руде волосся.