Дівчинка зникає внизу, у морі з білих кульок, але вже за мить знову з’являється на поверхні та махає йому. Серед суцільної білизни її волосся видається червоною плямою.

Бейлі хвилинку вагається, пересилює бажання замружитися і стрибає. Ще мить — і хлопчик регоче, перекидаючись у повітрі.

Упасти в басейн із білими кульками так само приємно, як опуститися на хмарку: тут м’яко, світло та спокійно.

Коли Бейлі вилазить на доріжку, двійнята вже чекають на нього неподалік. Крихітка сидить на краю, звісивши ноги.

— Ми мусимо повертатися, — каже Прибамбас, витягаючи з кишені годинника. — Нам іще потрібно підготувати кошенят до наступного виступу, а вже майже північ.

— Правда? — лякається Бейлі.— Я й не знав, що так пізно, і вже мав бути вдома.

— Дозволь нам провести тебе до воріт, будь ласочка, — просить Крихітка.— Я хочу дещо для тебе роздобути.

Вони знову рушають вихлястими доріжками, прокладаючи собі шлях до воріт. Крихітка бере Бейлі за руку, щоб провести його крізь тунель між завісами, легко знаходячи дорогу в темряві. Коли вони виходять з іншого боку, натовп уже розійшовся, хоча кілька відвідувачів іще сновигають туди-сюди цієї пізньої години.

— Зачекай тут, — каже дівчинка. — Я зараз повернуся. — Вона біжить у напрямку каси, а Бейлі дивиться, як стрілки годинника наближаються до дванадцятої. За мить Крихітка повертається, несучи в руці щось сріблясте.

— Чудова ідея, Кри, — хвалить її брат, побачивши, що вона несе. Бейлі збентежено переводить погляд із брата на сестру. Дівчинка простягає йому сріблястий клаптик паперу, завбільшки з квиток.

— Це пропуск, — пояснює вона. — Для важливих гостей. Тож тобі не доведеться платити щоразу, коли ти навідуватимешся до цирку. Покажеш його на касі — і тебе пустять усередину.

Бейлі витріщається на папірчик, широко розплющивши очі.

На одному його боці написано чорними чорнилами:

А на звороті:

І нижче маленькими літерами:

Бейлі ловить виторопні, утупившись у сріблясту картку.

— Я думала, тобі сподобається, — каже Крихітка невпевненим голосом, коли хлопчик ніяк не реагує. — Раптом тобі захочеться прийти ще, поки ми тут.

— Це надзвичайно, — відгукується Бейлі, переводячи погляд на дівчинку.— Дякую щиро-прещиро.

— Прошу, — усміхається Крихітка. — І, будь ласка, повідом нас із Прибамбасом, якщо ти прийдеш. Тоді ми знатимемо, що ти тут, і знайдемо тебе. Ти не проти?

— Це було б чудово, — погоджується Бейлі. — Справді, дуже дякую.

— Тоді скоро побачимося, — прощається Прибамбас, простягаючи руку.

— Неодмінно, — зголошується Бейлі, стискаючи її. — Я можу прийти вже завтра.

— Було б добре, — озивається Крихітка. Бейлі відпускає хлопчикову руку, а дівчинка нахиляється та швидко цілує його в щоку. Малий одразу відчуває, що шаріється. — Добраніч, — додає Крихітка, відходячи.

— В-в-вам теж, — затинається Бейлі. — Доброї ночі.— Він махає, поки друзі не зникають за важкою завісою, а потім повертається, щоб піти додому.

Здається, ціле життя минуло відтоді, коли він ішов до цирку, хоча насправді промайнуло лише кілька годин. Більше того, здається, що Бейлі, той, що увійшов до цирку, і той, що з нього вийшов зі сріблястим квитком у кишені, — це дві різні людини. Хлопчик розмірковує, котрий із них двох справжній, адже Бейлі, що самотню сидить на дереві, не може бути тем Бейлі, котрий отримує спеціальний пропуск до вражаючого цирку й без зусиль заводить дружбу з такими цікавими людьми.

Наближаючись до ферми, він упевнюється, що теперішній Бейлі значно ближчий до того, яким має стати в майбутньому, аніж учорашній Бейлі. Він сам не розуміє, що все це означає, але й не дуже переймається.

Уночі йому сниться, що він став лицарем зі срібним мечем, вершником на коні, і, зрештою, це не здається дивним.

Лондон, серпень 1896

Цієї ночі Опівнічний Прийом, попри кількість гостей, минає без зайвого галасу. Цирк щойно повернувся з дублінських гастролей і готується надовго залишитися в передмістях Лондона, тож серед запрошених є й кілька артистів. Із Відня приїхав містер Барріс.

Селія Бовн більшість часу перемовляється з мадам Падва, яка сидить ліворуч від неї, загорнута в лазурні шовки.

Сукня, у яку вбрана Селія, теж справа рук Тітоньки. Планувалося, що дівчина виступатиме в ній, але кожен вигин і складка сріблястої тканини так блищали на світлі, що відволікали всю увагу. Ефект від сукні був таким вражаючим, що Селія не змогла віддати її та залишила собі, щоб одягати, ідучи за межі цирку.

— Дехто не може відвести від тебе очей, моя люба, — зауважує мадам Падва, показуючи келихом у напрямку дверей, де тихенько, заклавши руки за спину, стоїть Марко.

— Імовірно, він милується витвором ваших рук, — каже Селія, не обертаючись.

— Я б заклалася, що більше за сукню його цікавить те, що під нею.

Селія сміється, але вона знає, що Тітонька Падва не помиляється. Дівчина відчуває, як Марків погляд увесь вечір обпікає їй потилицю, і це стає чимдалі важче ігнорувати.

Марко лише на мить відводить погляд від Селії, коли Чандреш зачіпає важкий кришталевий келих для вина, і той мало не розбивається, ударившись об свічник. Червоне вино бризкає на золоту парчу скатертини.

Але перш ніж Марко встигає відреагувати, Селія схоплюється з-за столу й вирівнює келих, навіть не торкнувшись його (утім лише Чандреш сидить так, що може це помітити). Коли вона відводить руку, келих знову повний, а на скатертині немає жодної плями.

— Незграба, незграба, — бурмоче Чандреш, насторожено дивлячись на Селію, а потім відвертається й далі веде бесіду з містером Баррісом.

— Ти могла б стати балериною, — зауважує мадам Падва Селії. — Чудово тримаєшся на ногах.

— Я й шпортаюся непогано,— відповідає Селія. Тітонька Падва регоче, і тепер містер Барріс мало не випускає свого келиха.

Решту часу Селія пильно спостерігає за Чандрешем. Він здебільшого обговорює з містером Баррісом питання щодо реставрації будинку. Чоловік затинається й кілька разів повторюється, але архітектор удає, що не помічає цього. Чандреш більше не торкається свого келиха, і коли після вечері прибирають зі столу, той повний по вінця.

З Прийому Селія йде останньою. Усі прощаються, а вона не може знайти свою шаль і махає гостям, щоб ішли, не чекаючи на неї.

Знайти мереживний відріз кольору слонової кістки в суцільному безладі la maison Лефеврів виявляється не так-то й просто. Дівчина повертається туди, де була цього вечора, але ані в бібліотеці, ані в їдальні шалі немає.

Селія врешті-решт завершує пошуки й повертається до передпокою, де на неї вже чекає Марко. З його руки недбало звисає шаль.

— Ви часом не це шукаєте, міс Бовн? — цікавиться хлопець.

Він ступає на крок, щоб покласти шаль дівчині на плечі, але мереживо розпадається в його пальцях і цівкою пороху стікає між них.

Коли Марко знову переводить погляд на Селію, вона стоїть, щільно запнута в шаль, наче ніколи її не знімала.

— Дякую, — каже дівчина. — Добраніч. — Не чекаючи на відповідь, вона прослизає повз нього й виходить у двері.

— Міс Бовн? — кричить навздогін Марко, біжучи за нею сходами.

— Так? — озивається Селія та озирається, вийшовши на хідник.

— Я сподівався, що ви все ж пристанете на мою пропозицію випити чогось, якою знехтували в Празі, — каже Марко й не відводить від дівчини очей, поки вона думає.