— Перепрошую, — звертається він до помічника, — я... я щось утратив зв’язок у розмові. Що ми тут обговорювали?

— Нічого важливого, сер, — запевняє Марко. — Кілька дрібниць стосовно цирку.

— Точно, — погоджується Лефевр. — А де він зараз?

— В Австралії, у Сіднеї, сер. — Марко кашляє, щоб приховати тремтіння в голосі, і відвертається.

Чандреш лише відсторонено киває.

— Чи можу я забрати це, сер? — цікавиться помічник, показуючи на порожню пляшку, що знову опинилася на столі.

— Ох, — видихає Чандреш, — так, так, звичайно. — Він простягає пляшку хлопцеві, не підводячи на нього очей і майже не помічаючи, що робить.

— Принести вам іншу, сер?

— Так, дякую, — погоджується Лефевр, виходячи з Маркового кабінету й повертаючись до власного. Там він усідається в шкіряне крісло біля вікна.

Марко тремтячими руками збирає розкидані кабінетом записники й папери. Скручує креслення та складає стосами документи й книжки.

На підлозі він знаходить срібний ніж і повертає його до кабінету хазяїна, застромивши в самісінький центр мішені.

Потім хлопець спустошує всі шухляди, не залишаючи в них ані документів, ані тек. Акуратно все склавши, він приносить із сусідньої кімнати кілька валіз і пакує їх аж по вінця. Фоліант у шкіряній палітурці ховає між стосами паперів. Хлопець прочісує свої кімнати, перевіряючи, чи не залишилося там його особистих речей.

Потім він вимикає в кабінеті світло й замикає за собою двері на ключ.

Перш ніж вийти на нічну вулицю, навантажений валізами й скрученими кресленнями, Марко ставить на стіл біля Чандрешевого крісла нову пляшку бренді та келих. Хазяїн навіть не помічає його присутності. Він витріщається крізь вікно на дощ і темряву. Клацання дверей, коли Марко врешті йде, чоловік теж не чує.

«У нього немає тіні», — каже собі Чандреш, перш ніж налити бренді в келих.

Того ж вечора, але значно пізніше Чандреш довго базікає з привидом свого давнього друзяки, відомого як Чарівник Просперо. Думки, котрі мали б легко вивітритися разом із бренді, надовго поселяються в чоловіковій голові. Примарний чародійник підтверджує їх і оберігає.

Лондон, Базель і Константинополь, 1900

Видатна майстерня мадам Падви розташовується неподалік від Гайґейтського цвинтаря[20], звідки крізь французькі вікна розгортається лондонська панорама. Тут групками чи парами стоять манекени у вигадливих сукнях і створюють враження вечірки, на яку прийшло чимало безголових гостей.

Чекаючи на мадам Падву, Лейні Берджес тиняється серед манекенів у чорно-білих костюмах і завмирає перед одним із них, аби помилуватися атласною сукнею кольору слонової кості, прикрашеною чорними оксамитовими візерунками, що своїми довгими вигнутими лініями нагадують винахідливо коване залізо.

— Я можу пошити таку саму будь-якого кольору, якщо ти хотіла б її мати, — пропонує мадам Падва, заходячи до кімнати й ритмічно вистукуючи ціпком по викладеній кахлем підлозі.

— Вона занадто шляхетна для мене, Тітонько Падва, — озивається Лейні.

— Важко не вдаватися в крайнощі, коли тебе обмежують щодо кольору, — пояснює колишня балерина, обертаючи манекен і прискіпливо роздивляючись шлейф. — Забагато білого — люди одразу думають, що це весільна сукня, забагато чорного — і костюм занадто сумний і похмурий. Тут, гадаю, знадобиться більше чорного. І я б зробила рукава пишнішими, але Селія взагалі ненавидить їх.

Прима демонструє Лейні решту своїх найновіших робіт і пришпилені до стіни ескізи, а потім жінки сідають за столик біля вікна.

— Щоразу, коли я навідуюся в гості, ви маєте нову помічницю, — зауважує Лейні, коли найновіша версія покоївки приносить тацю з чаєм і знову хутко зникає.

— Їм набридає чекати, поки я віддам богу душу. А коли вони доходять висновку, що виштовхувати мене з вікна, сподіваючись, що я покочуся горбом прямісінько до мавзолею, не надто надійно, одразу тікають до інших господарів. Я — літня жінка з купою грошей і без спадкоємців, а вони — зграя гарно зачесаних грифів. Оця й місяця не протримається.

— Я завжди гадала, що ви залишите все Чандрешеві, — зізнається Лейні.

— Чандреш не потребує моєї фінансової підтримки. До того ж сумніваюся, що він зможе впоратися зі справами так, як мені хотілося б. Він нічого в цьому не тямить. Хоча останнім часом не можу сказати, що він тямить хоч щось.

— Усе так погано? — цікавиться Лейні, помішуючи чай.

— Він загубив якусь частинку себе, — виголошує Тітонька Падва. — Раніше я бачила, як він із головою занурювався в проекти, але жодного разу не так, як тепер. Від нього тільки тінь залишилася, хоча Чандрешева тінь живіша за багатьох живих. Я роблю, що можу. Знаходжу для його театрів найавангардніші балетні трупи. Тягну його за руку до опери, хоча він сам мав би запрошувати мене. — Прима сьорбає чай і додає: — І не хотілося б торкатися болючої теми, люба, але я намагаюся не підпускати його до поїздів.

— Мудре рішення, — каже Лейні.

— Я знала його ще хлопчиком, і це найменше, що я можу для нього зробити.

Лейні киває. У неї залишається ще багато запитань, але дівчина відчуває, що краще поставити їх іншій людині, котру вона теж збирається навідати. Решту часу розмова стосується виключно моди й мистецьких течій. Мадам Падва наполягає на тому, щоб пошити для неї менш формальну сукню, і замість кольору слонової кістки й чорного пропонує персиковий та кремовий. Ескіз готовий за кілька хвилин.

— Коли я спочину, люба, усе це залишиться тобі, — каже мадам Падва, проводжаючи Лейні. — Я не можу довіритися комусь іншому.

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання паперу олівцем видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Кабінет, мов брат-близнюк, схожий на той, що розташовувався в Лондоні, а потім у Відні, перш ніж переїхати сюди, до Базеля.

Містер Барріс відкладає олівець і наливає собі чай. Підвівши погляд і побачивши у дверях Лейні Берджес, він мало не випускає горнятко.

— Схоже, твій помічник вибіг кудись на хвилинку, — каже дівчина. — Я не хотіла тебе налякати.

— Усе гаразд, — вичавлює із себе містер Барріс, повертаючи горнятко на стіл і підводячись зі стільця. — Я чекав на тебе, але гадав, що ти з’явишся після вечері.

— Устигла на попередній потяг, — повідомляє Лейні. — Хотіла тебе бачити.

— Час у твоєму товаристві — завжди задоволення для мене, — озивається містер Барріс. — Чаю?

Лейні киває, прокладаючи собі шлях до столу крізь захаращений кабінет.

— Про що ви говорили, коли Тара навідувала тебе у Відні? — цікавиться дівчина, навіть не присівши.

— Я гадав, що тобі відомо, — каже чоловік, не відводячи погляду від чайника, з якого наливає окріп.

— Ми — дві різних людини, Ітане. Те, що ти ніколи не міг вирішити, у котру закоханий, не робить нас взаємозамінними.

Архітектор ставить на стіл чайник і готує дівчині чай, який вона любить, не запитуючи ні слова.

— Я просив тебе стати моєю дружиною, але ти так і не відповіла мені, — зауважує він, помішуючи напій.

— Ти просив мене після її смерті, — каже Лейні. — Звідки мені знати, чи ти сам обрав мене, чи цей вибір зробила за тебе доля?

Чоловік простягає їй горнятко з чаєм і, коли дівчина бере його, накриває її долоньки своїми.

— Я кохаю тебе, — каже він. — Її я теж любив, але зовсім інакше. Усі ви для мене, як сім’я. Навіть ближчі в якомусь розумінні.

Ітан повертається до свого стільця та знімає окуляри, щоб витерти їх хустинкою.