— Не знаю, для чого ношу їх, — зізнається, розглядаючи скельця. — Потреби в них немає вже кілька років.

— Ти носиш їх, бо вони тобі личать, — каже Лейні.

— Дякую, — озивається містер Барріс, повертаючи окуляри на перенісся й спостерігаючи, як дівчина сьорбає чай. — Моя пропозиція досі чинна.

— Знаю, — каже Лейні. — Я ще думаю.

— Не мусиш квапитися, — запевняє Ітан. — Схоже, у нас чимало часу.

Лейні киває й ставить горнятко на стіл.

— З нас двох саме Тара була розважливою й розумною, — каже вона. — Ми доповнювали одна одну, саме тому й досягали успіху в усьому, за що бралися. Вона повертала з небес на землю мої фантастичні ідеї. І бачила все в цілому, тоді як я зосереджувалася на деталях. І саме тому зараз тут я, а не вона. Я розглядала кожен елемент окремо й ніколи не помічала, що вони не пасують одне до одного.

Западає тиша, яку розриває гучне цокання годинника.

— Я не хочу про це говорити, — виголошує містер Барріс, коли цокання стає нестерпним. — Тоді не хотів говорити з нею, а тепер — з тобою.

— Ти знаєш, що тут відбувається, чи не так? — питає Лейні.

Розмірковуючи над відповіддю, архітектор поправляє купу паперів на столі.

— Так, — каже він за мить. — Знаю.

— Ти розповів це моїй сестрі?

— Ні.

— То розкажи мені, — просить Лейні.

— Не можу. Якщо я розповім, то порушу обіцянку, а я не хочу цього навіть заради тебе.

— Скільки разів ти брехав мені? — питає дівчина, підводячись зі стільця.

— Я ніколи не брехав, — заперечує містер Барріс, теж підводячись. — Я не оповідаю того, про що не маю права говорити. Я дав слово й збираюся дотримати його, але я ніколи не брехав тобі. Ти ж ніколи не питала мене, ти вважала, що я нічого не знаю.

— Тара питала тебе, — кидає Лейні.

— Опосередковано, — каже містер Барріс. — Не думаю, що вона знала, про що питати, а якби й знала, я б не відповів. Я пожалів її та порадив звернутися до Александра, якщо їй потрібні відповіді. Гадаю, саме тому вона опинилася на станції. Не знаю, чи вона колись розмовляла з ним. Я ніколи не питав.

— Александр теж знає? — цікавиться Лейні.

— Припускаю, що якщо він чогось і не знає, то самих лише дрібниць.

Лейні зітхає й повертається до стільця. Вона бере в руки горнятко і, жодного разу не ковтнувши, знову ставить його на стіл.

Містер Барріс іде до іншого боку стола, бере дівочі долоні у свої і, переконавшись, що Лейні дивиться йому в очі, запевняє:

— Я б сказав тобі, якби міг.

— Я знаю, Ітане, — відгукується Лейні. — Я знаю.

Аби переконати його, дівчина ніжно стискає чоловікову руку.

— Мене все влаштовує, Лейні, — каже містер Барріс. — Я переїжджаю разом із кабінетом раз на кілька років і наймаю новий персонал. Я веду проекти за допомогою листів. Це не так уже й складно, зважаючи на те, що я отримую натомість.

— Розумію, — каже вона. — Де зараз цирк?

— Я точно не знаю. Здається, нещодавно вони залишили Будапешт, але й гадки не маю, куди вирушили. Але можу дізнатися — Фрідрік мусить знати, а я й так збирався надіслати йому телеграму.

— А звідки геру Тіссену відомо, куди прямує цирк?

— Йому розповідає Селія Бовн.

Лейні більше не ставить запитань.

Містер Барріс відчуває полегшення, коли Лейні погоджується повечеряти з ним, і ще більше, коли вона вирішує затриматися на кілька днів у Швейцарії, перш ніж вирушити на пошуки цирку.

Щойно опинившись у Константинополі, Лейні запрошує Селію в гості до «Пера Палас Готелю». Вона чекає на фокусницю в чайному салоні. Від двох горняток у формі тюльпанів, що стоять на такої ж форми тарілочках, здіймається пара.

Коли з’являється Селія, дівчата тепло вітаються. Чарівниця цікавиться подорожжю Лейні, а потім розмова переходить до дрібниць: про місто, про готель і навіть про надзвичайно високі стелі в кімнаті, де вони сидять.

— Наче знаходишся в наметі акробатів, — зауважує Лейні, роздивляючись склепіння на стелі, прикрашені круглими бірюзовими віконцями.

— Ти вже давненько не навідувалася до цирку, — каже Селія. — Якщо захочеш Сьогодні вночі приєднатися до статуй, твої костюми й досі в нас.

— Дякую, але ні, — відмовляється Лейні. — Я не в настрої нерухомо стояти.

— Ми чекаємо на тебе о будь-якій порі, — запевняє Селія.

— Я знаю, — озивається її співрозмовниця. — Хоча, чесно кажучи, я приїхала сюди не через цирк. Я приїхала, щоб поговорити з тобою.

— Про що ж? — цікавиться Селія, і на обличчі з’являється занепокоєння.

— Мою сестру вбили на станції Сент-Панкрас після того, як вона навідалася до «Мідланд Гранд Готелю», — каже Лейні. — Ти часом не знаєш, чому вона туди пішла?

Селія міцніше стискає горнятко з чаєм.

— Я знаю, з ким вона хотіла там зустрітися, — каже дівчина, ретельно добираючи слова.

— Гадаю, Ітан розповів тобі, — припускає Лейні.

Дівчина киває.

— А ти знаєш, чому вона хотіла з ним зустрітися? — веде далі Лейні.

— Ні, не знаю.

— Тому що вона погано почувалася, — пояснює співрозмовниця. — Вона кістками відчувала, що її світ змінився, і не мала жодних пояснень, жодного рятувального круга, за який можна було б ухопитися, щоб зрозуміти. Гадаю, всі ми почувалися так, і кожен із нас упорався із цим по-своєму. Ітан і Тітонька Падва витрачають свій час на роботу, їхні думки завжди зайняті. Я взагалі про це довго не думала. Я дуже любила сестру й завжди любитиму, але, гадаю, вона припустилася помилки.

— Я думала, це був нещасний випадок, — шепоче Селія, не відводячи очей від укритого вітражами стола.

— Я не про це. Її помилка була в тому, що вона ставила не ті запитання не тим людям. І я не планую повторювати її помилок.

— Тому ти тут.

— Тому я тут, — погоджується Лейні. — Як довго ми знайомі, Селіє?

— Понад десять років.

— Тобто ти можеш достатньо довіряти мені, щоб пояснити, що відбувається насправді. Сумніваюся, що ти наважишся все заперечувати чи порадиш мені не забивати голову дурницями.

Селія повертає горнятко на тарілочку. Вона намагається пояснити все якнайкраще. Не вдається в деталі, лише описує в загальних рисах змагання й те, що цирк став для нього ареною. Пояснює, що певні люди знають більше за інших, але не називає імен і підкреслює, що сама не має відповідей на всі запитання.

Лейні мовчить, уважно слухає й час від часу сьорбає чай.

— Як давно це відомо Ітанові? — запитує вона, коли Селія завершує свою оповідь.

— Дуже давно, — зізнається дівчина.

Лейні киває й підносить до рота горнятко, але, замість того щоб ковтнути, розтискає пальці.

Горнятко падає просто на тарілочку.

Скло розбивається, і луна наповнює кімнату. Чай тече по кахлю на столі.

Перш ніж хтось устигає повернутися на звук, друзки збираються докупи. З’єднуються навколо рідини, і скло знову стає неушкодженим. На поверхні стола не залишається жодної краплі.

Ті, хто повернувся, щоб дізнатися, що там за шум, вирішують, що їм здалося, і далі п’ють чай.

— Чому ти не зупинила горнятко до того, як воно розбилося? — питає Лейні.

— Не знаю, — зізнається Селія.

— Якщо тобі колись щось знадобиться від мене, я хочу знати про це, — каже Лейні, підводячись, щоб піти. — Я втомилася від того, що кожен береже свої таємниці так ретельно, що іншим доводиться гинути. Ви втягнули всіх нас у своє змагання, а схоже, що людину не так просто відремонтувати, як чашку.

Лейні йде, а Селія ще довго сидить сама. Чай в обох горнятках поступово вистигає.

Дублін, червень 1901

Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку покидають шатро, і лише один чоловік, що сидить у зовнішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, котрі майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.