— Ну що? — спитала вона.

— Сма-сма-смакота, — пробелькотів я, затинаючись.

— От і добре, але краще жуй, а не ковтай так, синку. Не поспішай. Так смачніше буде.

— Так, мамо, — сказав я.

І відважно посміхаючись, слухняний син повільно жував і смакував сплюндрованого ним кальмара, і його солоний смак змішувався з солодкою материною любов’ю.

Безперечно, хтось скаже, що цей епізод аморальний, але не я! Різня — це аморально. Катування — це аморально. Три мільйони загиблих — це аморально. Мастурбація, навіть потенційно незгодним на це кальмаром? Не аж так. Я взагалі вважаю, що світ був би значно кращим місцем, якби слово «вбивство» змушувало нас німіти так само, як слово «мастурбація». Однак тому, що я був більше коханцем, аніж воїном, мій політичний вибір і служба в поліції зрештою змусили мене розвивати те в собі, чим я скористався лише раз у дитинстві, — мою жорстокість. Навіть як працівник таємної поліції я не так вдавався до жорстокості, як дозволяв іншим вдаватися до неї у моїй присутності. Лише коли несприятливі обставини приводили мене до ситуацій, з яких я не міг вийти за допомогою своєї кмітливості, я дозволяв насильству статися. Ті ситуації були мені такі неприємні, що спогади про тих, допити кого я бачив, продовжують переслідувати мене з фанатичною стійкістю: худий, наче тріска, монтаньяр[39] з дротом на шиї та викривленим обличчям; впертий терорист з пурпуровим обличчям у білій кімнаті, несприйнятливий до всього, крім одного; агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику. У цих підривних елементів було лише одне місце призначення, хоча й дістатися до нього було можна різними неприємними шляхами. Коли я приїхав до крамниці алкоголю на урочисте відкриття, я поділяв з цими полоненими ту ж уперту впевненість, що тихо пирхала за столиками для карт в інтернатах для літніх. Хтось помре. Можливо, я.

Крамниця розташовувалася на східному краю бульвару Голлівуд, далеко від популярного гламуру Єгипетського та Китайського кінотеатрів, де відбувалися прем’єри найновіших фільмів. Цей немодний район був повен тіней, дарма що не росло жодне дерево, і Бон мав за обов’язок, окрім роботи на касі, залякувати потенційних грабіжників та шахраїв. Він байдуже кивнув мені з-за прилавка, стоячи перед шафою, полиці якої виставляли напоказ першокласні марки, пінти, гідні того, щоб їх вкрасти, й у потаємному кутку — журнали для чоловіків із відретушованими Лолітами на обкладинках.

— Клод на складі з Генералом, — сказав мені Бон.

Склад був у задній кімнаті, над головою дзижчали флуоресцентні лампи, пахнуло дезінфекційним засобом і старим картоном. Клод підвівся зі свого вінілового стільця, ми обнялися. Він став на кілька фунтів важчим, але в іншому не змінився — навіть вбраний був у той самий неохайний спортивний піджак, який носив час від часу в Сайгоні.

— Сідай, — сказав з-за столу Генерал.

Вінілові стільці непристойно скавучали, коли ми рухалися. З трьох боків нас оточували ящики й коробки. Стіл Генерала був оздоблений дисковим телефоном, достатньо важким для самозахисту, печаткою, що кровила червоним чорнилом, прибутковою книгою з синім аркушем копіювального паперу між сторінками та настільною лампою з поламаною шиєю — вона не хотіла тримати голову прямо. Коли Генерал висунув шухляду, моє серце сіпнулося. Ось він! Момент, коли щур дістає камінь у голову, ніж у шию, кулю в скроню, а може, й усе водночас, заради веселощів. Принаймні це буде швидко, хоча б відносно. У середньовічній Європі, якщо вірити курсові з допитувань, який Клод читав співробітникам таємної поліції в Сайгоні, мене б утопили та четвертували кіньми і виставили б мою голову на палі на острах іншим. Один гуморист королівської крові зняв зі свого ворога шкіру живцем, а тоді напхав її соломою, посадив на коня і провів містом. Оце так сміх! Я затамував подих і чекав, поки Генерал дістане пістолета, яким нехірургічно видалить мої мізки, однак у його руках була лише пляшка скотчу та пачка сигарет.

— Що ж, — сказав Клод, — хотів би я, щоб ми знову зустрілися за приємніших обставин, панове. Чув вам непросто було вибратися з Додж-Сіті.

— Це м’яко кажучи, — сказав Генерал.

— А ти як? — спитав я. — Закладаюся, ти вилетів на останньому гелікоптері.

— Не будемо драматизувати, — сказав Клод і прийняв від Генерала запропоновану сигарету й скотч. — Я полетів за пару годин до останнього, на гелікоптері посла. — Він зітхнув. — Ніколи не забуду той день. Ми надто довго, чорт забирай, чекали, збирали думки. Ви останні вилетіли на літаку. Морпіхи на гелікоптерах вилетіли за рештою до аеропорту та посольства. «Ейр Америка» теж відправила рятувальні гелікоптери, однак проблема в тому, що все місто знало про наші начебто таємні майданчики. Виявилося, що ми набрали маленьких в’єтнамських панянок малювати номери цих майданчиків на дахах. Розумно, еге ж? Настав момент істини, й усі ці будинки оточили. Ті, хто мав летіти на гелікоптерах, не могли до них потрапити. Те ж саме було в аеропорту, ніяк не дійти. Доки — абсолютно недоступні. Навіть автобуси не могли пробитися до посольства, бо ж воно було оточене тисячами людей. Усі вимахували найрізноманітнішими папірцями. Свідоцтва про шлюб, робочі контракти, листи, навіть паспорти США. Вони всі верещали. «Я знаю Такого-То, Такий-То може за мене поручитися, я одружена з громадянином США». Усе це було марно. На стіні стояли морпіхи, скидали тих, хто намагався туди влізти. Треба було підібратися достатньо близько, щоб віддати морпіхові тисячу доларів, аби він втягнув тебе нагору. Ми час від часу виходили до воріт або до стіни, вишукували в натовпі тих, хто на нас працював, і показували їх. Якщо їм вдавалося наблизитися, морпіхи піднімали їх до нас або ж трохи прочиняли ворота, так, щоб прослизнути змогла тільки ця, одна людина. Але інколи знайомих ми бачили в самій середині натовпу чи скраю, махали їм, але підібратися до стіни вони ніяк не могли. Усі ці в’єтнамці попереду не пропускали в’єтнамців позаду. Тож ми дивилися на них, махали їм, і вони дивилися, махали нам, так минав певний час, тоді ми просто відверталися та йшли геть. Дякувати Богу, я не чув їхніх криків у всьому цьому гаморі. Я заходив у будівлю, випивав, але краще мені не ставало. Чули б ви, що коїлося на радіохвилях. Допоможіть, я перекладач, у нас за цією адресою сімдесят перекладачів, витягніть нас звідси. Допоможіть, у нашому будинку п’ять сотень людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, у відділі логістики двісті людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, нас тут сотня в готелі, витягніть нас звідси. Знаєте що? Ніхто з тих людей не врятувався. Ми сказали їм іти в усі ті місця й чекати на нас. У тих місцях були наші люди, ми телефонували їм і казали — ніхто не прийде. Забирайтеся звідси, йдіть до посольства. Залиште тих людей. А ще ж були люди поза містом. Агенти у провінції дзвонили. Допоможіть, я у Кантго, в’єтконгівці вже близько. Допоможіть, ви лишили мене в лісі Юмінь, що мені робити, як тепер моя родина? Допоможіть, витягніть мене звідси. У них не було жодного клятого шансу. Навіть не в усіх у посольстві той шанс був. Ми евакуювали тисячі, однак, коли злетів останній гелікоптер, у дворі все одно чекали ще чотири сотні людей, акуратними чергами — чекали на гелікоптери, які, як ми сказали, заберуть їх. Ніхто з них не вибрався… Господи, щоб про це говорити, мені треба ще випити. Дякую, Генерале.

Клод потер очі.

— Можу лише сказати, що це особиста справа. Коли я лишив вас в аеропорту, то повернувся на свою віллу трохи поспати. Сказав Кім, що ми зустрінемося на світанку. Вона мала забрати рідних. Шоста година минула, п’ятнадцять по шостій, пів на сьому, сьома. Шеф телефонує мені, питається, де я. Я відмахуюсь. Чверть по сьомій, пів на восьму, восьма. Шеф знову телефонує і каже: «Тягни сюди свою дупу негайно, всі вже готові». До біса шефа, того угорського покидька. Я хапаю зброю та їду через усе місто, шукаючи Кім. Забудьте про комендантську годину, всі бігали вулицями, шукали виходу з міста. А от у передмісті було тихіше. Життя йшло своїм звичаєм. Я навіть бачив, як сусіди Кім вивішують прапор комі. За тиждень до того ті ж самі люди вимахували вашим прапором. Я спитав їх про неї. Вони сказали, що не знають, де та шльондра янкі. Мені дуже хотілося там їх і пристрелити, однак усі на вулиці дивилися на мене. Звісно ж, я не міг чекати, доки місцевий в’єтконгівець забере мене. Поїхав назад до вілли. Десята година. Її нема. Більше чекати я не міг. Я сів у машину й заплакав. Я тридцять років не плакав через дівчину, чорт забирай, а от. Тоді я поїхав до посольства і побачив, що шляху всередину нема. Як я вже казав — тисячі людей. Лишив ключі в машині, як ви, Генерале, так що сподіваюсь, що якийсь сучий син комуніст радіє з мого «Бель Ейра». Тоді я пробився через натовп. Ті в’єтнамці, що не пропускали земляків, розступалися переді мною. Звісно ж, я пхався, напирав, верещав, і багато хто з них так само пхався, напирав і верещав у відповідь, однак я наближався, хоча що ближче підходив, то важче було. Зоровий контакт з морпіхами на стіні встановлено, тож я знав, що коли підійду достатньо близько, то врятуюся. Я пітнів, наче свиня, сорочка розідрана, всі ці тіла навалюються на мене. Люди попереду не бачили, що я американець, ніхто не розвертався, якщо я просто плескав їх по плечу, тож доводилося смикати за волосся, чи тягнути за вухо, чи хапати за комірець, аби відкинути з дороги. Ніколи в житті подібного не робив. Спочатку я був надто гордий, щоб кричати, але зовсім скоро вже теж верещав. Пропустіть мене, я американець, чорт забирай. Зрештою я дістався до стіни, і коли морпіхи витягнули мене на неї за руку, я мало не розплакався знову, — Клод допив і грюкнув склянкою по столу. — Ніколи в житті мені не було так соромно, однак водночас ніколи так не радів тому, що я американець.