Ми сиділи мовчки, поки Генерал наливав нам.

— За тебе, Клоде, — підніс я свою склянку. — Мої вітання.

— З приводу? — запитав він, так само піднісши свою.

— Тепер ти знаєш, що таке бути одним з нас.

Він коротко й гірко засміявся.

Я думав так само.

Командою до останнього етапу евакуації мала стати пісня «Біле Різдво» на хвилях американської радіослужби, однак навіть це пішло не за планом. По-перше, через те що інформація про пісню була вкрай таємна і призначена лише для американців та їхніх союзників, усе місто знало, на що саме чекати.

— І як ви думаєте, що сталося? — спитав Клод. — Диджей не зміг знайти пісню Бінга Кросбі. Перевернув усе у своїй кімнатці в пошуках плівки, і, звісно ж, її не було.

— І що тоді? — мовив Генерал.

— Знайшов цю пісню у виконанні Теннессі Ерні Форда і поставив.

— А це хто? — перепитав я.

— Звідки мені знати? Принаймні музика та ж сама, і мелодія.

— Тоді все гаразд, — сказав я.

Клод кивнув.

— Усе шкереберть. Будемо сподіватися, що історія забуде про цей безлад.

Саме про це чимало генералів і політиків молилися, перш ніж іти спати, однак деякі різновиди безладу можна виправдати, а деякі — ні. Взяти хоча б назву операції, «Часті вітри», — одна помилка віщувала про іншу. Я рік розмірковував над тим, чи можна мені подати до суду на уряд США за професійну некомпетентність чи хоча б злочинну нестачу творчої уяви. Хто той військовий геній, що вичавив ці «Часті вітри» з-поміж своїх стиснених сідниць? Чи нікому не спало на думку, що «Часті вітри» можна проасоціювати з «Божественним вітром», який надихав камікадзе, або ж, імовірніше, з неісторичним, та навіть і підлітковим контекстом випускання газів, що, як відомо, може призвести до ланцюгової реакції — ось вам і часті? Чи, може, я недостатньо шаную цього генія за його іронію з серйозним обличчям, бо, може, це саме він обрав «Біле Різдво» як насмішку з моїх земляків, які не лише не святкували Різдва, а й ніколи не бачили його білим? Чи не могла ця невідома іронічна людина передбачити, що те повітря, що його збили гвинти американських гелікоптерів, стане еквівалентом хмари газів, випущеної в обличчя тих, хто лишився позаду? Зважуючи тупість та іронію, я вибирав останню, бо іронія лишала американцям останні крихти гідності. Тільки це можна було врятувати в тій трагедії, яка спіткала нас чи яку ми стягли на себе, залежно від того, з чиєї позиції дивитися. Складним у цій трагедії було те, що вона не мала чіткого кінця, на відміну від комедії. Вона досі займала нас, понад усе Генерала, що нині взявся до бізнесу.

— Я радий, що ви тут, Клоде. Вчасніше і бути не могло.

Клод знизав плечима.

— Вчасність — це те, що мені завжди добре вдавалося, Генерале.

— У нас є проблема, про яку ви попереджали, перш ніж ми поїхали.

— Яка саме? Скільки я пригадую, проблема була не одна.

— У нас є інформатор. Шпигун.

Обидва подивилися на мене, начебто шукаючи підтвердження. Я зберігав спокійний вираз обличчя, хоча шлунок у мене почав обертатися проти годинникової стрілки. Коли Генерал назвав ім’я, виявилося, що він про огрядного майора. Мій шлунок закрутився в інший бік.

— Я його не знаю, — сказав Клод.

— Він не з відомих. Не визначний офіцер. Це наш юний друг вирішив узяти майора з нами.

— Якщо пам’ятаєте, сер, майор…

— Це не має значення. Важливо те, що я був втомлений і зробив помилку, доручивши цю роботу вам. Я вас не звинувачую, я звинувачую себе. Тепер час виправити цю помилку.

— Чому ви думаєте, що це він?

— По-перше, він китаєць. По-друге, мої контакти в Сайгоні кажуть, що в його родини справи йдуть дуже, дуже добре. По-третє, він гладкий. Не люблю гладких.

— Те, що він китаєць, не означає, що він шпигун, Генерале.

— Я не расист, Клоде. Я до всіх своїх людей ставлюсь однаково, байдуже, звідки вони, як-от наш юний друг. Але цей майор… одне те, що його родина в Сайгоні процвітає, мені підозріле. Чому в них усе добре? Хто дозволяє їм процвітати? Комуністи знають усіх наших офіцерів та їхні родини. Жодна з них не живе вдома добре. А його?

— Непрямі докази, Генерале.

— Раніше це вас не зупиняло, Клоде.

— Тут усе інакше. Мусите грати за новими правилами.

— Але ж правила можна обійти, чи не так?

— Та хоч порушити, якщо знаєте як.

Я підбив підсумки всього, що дізнався. По-перше, я цілком випадково, на свій жаль, зробив вдалий хід і звинуватив невинного. По-друге, Генерал мав контакти в Сайгоні, тобто якийсь опір усе ж таки існував. По-третє, Генерал міг зв’язатися зі своїми людьми, хоча прямого зв’язку не було. По-четверте, Генерал знову повністю став самим собою, вічним інтриганом, який має принаймні по одному плану в кожній кишені, і ще один у шкарпетці.

Обвівши руками приміщення, він мовив:

— Я вам здаюся схожим на дрібного бізнесмена, панове? Схоже, що я дістаю втіху, продаючи алкоголь п’яницям, чорним, мексиканцям, безпритульним і наркоманам? Я вам дещо скажу. Я чекаю свого часу. Війна не закінчилася. Ці покидьки-комуністи… гаразд, вони боляче по нас вдарили, треба визнати. Але я знаю свій народ. Я знаю своїх вояків, своїх людей. Вони не здалися. Вони прагнуть битися й померти, якщо матимуть шанс. Це все, що нам треба, Клоде. Шанс.

— Браво, Генерале, — сказав Клод. — Я знав, що надовго вас не збити.

— Я з вами, сер, — сказав я. — До кінця.

— Добре. Бо це ви обрали майора. Вам слід виправити помилку, згодні? Я знав, що ви погодитеся. Ви не мусите робити це сам. Я вже обговорив проблему майора з Боном. Ви вдвох подбаєте про неї. Пошук рішення лишаю вашій безмежній уяві й досвідові. Ви ніколи не розчаровували мене раніше, крім випадку з майором. Тепер можете реабілітуватися. Зрозуміло? Добре. Тепер залиште нас. Нам з Клодом треба обговорити справи.

У крамниці було порожньо, за винятком Бона, що дивився фосфоресцентну, гіпнотичну трансляцію бейсбольного матчу в крихітному чорно-білому телевізорі біля каси. Я вивів у готівку чек, відшкодування переплати від податкової служби. Сума була невелика, однак мала символічне значення, бо ж у моїй країні ніколи уряд не повернув би своїм пригнобленим громадянам нічого з того, що встиг у них забрати. Сама ідея видавалась абсурдною. Наше суспільство було клептократією найвищого розряду, уряд прагнув якомога більше вкрасти в американців, пересічні особистості прагнули якомога більше вкрасти в уряду, найгірші з нас прагнули якомога більше вкрасти одне в одного. Тепер, попри спочуття до моїх земляків на чужині, я не міг не відчувати, що наша країна народилася знову і нарости чужої корупції омило полум’я революції. Замість відшкодування податкових переплат революція перерозподілить нечесно здобуті багатства, згідно з філософією «все бідним». Те, що бідні зроблять зі своїми соціалістичними благами, залежить від них. Щодо мене, я витратив свої капіталістичні гроші на достатню кількість алкоголю, якого нам з Боном вистачило, щоб поринути в забуття до наступного тижня. Можливо, це був і не завбачливий вибір, однак вибір — моє священне американське право.

— Майор? — сказав я, поки Бон збирав пляшки. — Ти справді думаєш, що він шпигун?

— Що я можу про це знати? Я лише пішак.

— Робиш те, що тобі кажуть.

— Як і ти, розумнику. Якщо вже такий розумний, то ти і плануй. Ти знаєшся на таких речах краще за мене. А от брудні справи лиши мені. Тепер іди сюди, подивись. — За прилавком під касою на гачку висіла обрізана двостволка. — Подобається?

— Як ти це дістав?

— Тут легше дістати рушницю, аніж голосувати чи водити. Навіть англійську знати необов’язково. Смішно, але це майорові зв’язки. Він говорить китайською. Китайських банд у Чайнатауні повно.

— З рушницею вийде брудно.

— Ми не з рушницею підемо, генію. — Бон відкрив коробку для сигар, що лежала на поличці під прилавком. Усередині був револьвер тридцять восьмого калібру з кирпатим носом, саме такий був моєю службовою зброєю. — Це для тебе достатньо делікатно?