І знову я був у полоні обставин, і знову скоро побачу іншу людину в полоні обставин. Мій сум розраджував лише вираз на Боновому обличчі. Вперше за рік він видавався щасливим.

Урочисте відкриття почалося того ж дня пізніше, Генерал потискав руки доброзичливцям, теревенив з ними й усміхався без упину. Як акула мусить пливти, щоб жити, політик, яким і став Генерал, мусить постійно ворушити губами. Виборцями цього разу були старі колеги, прихильники, солдати та друзі, загін десь з тридцяти чоловіків середнього віку, яких я нечасто бачив без форми, аж поки ми не опинились у таборі для біженців у Гуамі. Споглядання їх знову в цивільному, рік по тому, лише посилило відчуття поразки й показало, що всі вони тепер були винні в численних кравецьких злочинах. Вони вешталися по крамниці у дешевих шкіряних лоферах та випрасуваних бюджетних штанях хакі або в непідхожих костюмах, що їх оптовики рекламували як «купуйте один, отримайте другий у подарунок». Краватки, хустинки та шкарпетки — все було, однак насправді значно більше це зібрання потребувало одеколону, хоча б з тих, якими щедро обливаються жиголо, що завгодно, аби приховати запахи того, як радісно їх ошукала історія. Щодо мене, хоча я був на нижчому щаблі, аніж більшість цих чоловіків, моє вбрання було краще, дякувати подарункам професора Гаммера. Трохи перешиті, його синій блейзер з золотими ґудзиками та сірі фланелеві слакси підійшли мені ідеально.

Отже, гарно вбраний, я рухався поміж людьми, яких знав, працюючи помічником Генерала. Чимало з них колись командували артилерійськими батареями й піхотними батальйонами, однак тепер не мали нічого, небезпечнішого за свою гордість, поганий запах з рота та ключі від автівок, якщо ті автівки в них узагалі були. Я доповів Парижеві всі плітки про цих зниклих солдатів і знав, чим вони заробляють (або не заробляють) на життя. Найуспішнішим був генерал, який ганяв свої професійні війська збирати корицю, обіг якої став його монополією. Тепер цей торговець спеціями панував у піцерії. Один полковник, квартирмейстер-астматик, що впадав у недоречний захват під час обговорення зневоджених пайків, працював прибиральником. Майор, що любив похизуватися й пілотував винищувачі, тепер був механік. Сивий капітан з особливим талантом до полювання на партизанів — кухар у фастфуді. Беземоційний лейтенант, єдиний, хто вижив у загоні, розбитому із засідки, — посильний. І далі за списком. Значна більшість у ньому збирала соціальне забезпечення й пилюку, пліснявіючи у спертому повітрі квартир з субсидіями, поки їхні яйця день у день зморщувалися, поглинені метастазами раку під назвою асиміляція, заражені іпохондрією вигнання. У цьому психосоматичному стані звичні соціальні або родинні хвороби діагностувались як симптоми чогось смертельного, а вразливі жінки й діти ставали переносниками західної бацили. Ці заражені діти відгавкувалися, до того ж не рідною мовою, а чужою, яку опановували швидше за своїх батьків. Щодо дружин, більшості довелося знайти роботу, і тому вони вже не могли бути тими чарівними лотосами, якими чоловіки їх пам’ятали.

Огрядний майор так і сказав:

— Чоловікові у цій країні яйця не потрібні, капітане. Жінки мають власні.

— Ваша правда, — погодився я, хоча й підозрював, що ностальгія промила мізки майорові та іншим.

Їхні спогади були стільки разів виполощені, що тепер відрізнялися від моїх кольорами, бо ж вони ніколи так ніжно не говорили про своїх дружин у В’єтнамі.

— Ви не думали переїхати, майоре? Може, ви з дружиною почнете спочатку, відновите свою любов. Лишите позаду те, що нагадує вам про минуле.

— Але ж що робити з їжею? — серйозно сказав він. — Китайська їжа найкраща там, де ми живемо.

Я потягнувся вперед і поправив його перекошену краватку, що, втім, пасувала до його перекошених зубів.

— Гаразд, майоре. Тоді дозвольте повечеряти з вами. Покажете мені, де найкраща китайська їжа.

— Із задоволенням!

Огрядний майор просто сяяв. Він був бонвіван, любив їжу та друзів, не мав ворогів у новому світі, крім Генерала. І чому я назвав йому саме майорове ім’я? Чому мені на думку не спав хтось, чиї гріхи переважували плоть, а не так, як у цього чоловіка, чия плоть важила більше за гріхи? Я облишив майора й пішов через натовп до Генерала. Я був готовий до політичної пропаганди, навіть найкорисливішої. Він стояв разом з Мадам біля шардоне та каберне і давав інтерв’ю чоловікові, що вимахував мікрофоном між ними так, наче це був лічильник Ґейґера. Я перехопив її погляд, і коли вона збільшила ширину своєї усмішки, чоловік розвернувся. У нього на шиї висіла камера, а з кишені сорочки виглядала кулькова ручка на чотири кольори.

На те, щоб упізнати його, знадобилася мить. Востаннє я бачив Сон Дона, чи Сонні, як його називали, у 1969 році — моєму останньому році в Америці. Він так само був на стипендії в коледжі округу Орандж, за годину автомобілем від мене. Там були місце народження воєнного злочинця Річарда Ніксона і дім Джона Вейна, такий патріотичний край, що мені думалося, що «Агент Орандж»[40] могли виробляти саме тут чи принаймні назвати на його честь. Сонні вивчав журналістику, і це могло б піти на користь нашій країні, якби особистий бренд Сонні не був такий підривний. Він ніс на плечі бейсбольну биту цілісності, готовий лупасити жирні м’ячі непослідовності своїх опонентів. Тоді він був самовпевненим чи зарозумілим — залежить як подивитися. То був спадок його аристократичного походження. Його дід був мандарин, і він не втомлювався нагадувати про це. Той дід так затято й уїдливо нападав на французів, що вони відправили його у подорож на Таїті без зворотного квитка, і там він, начебто подружившись із сифілітиком Ґоґеном, став жертвою чи то гарячки денге, чи то невиліковних нападів смертельної ностальгії. Сонні успадкував від нього ту впертість, що спонукала його шановного діда, я впевнений — невиліковного, бо ж більшість людей з фанатичними переконаннями такі і є. Сонні, як стовідсотковий консерватор, завжди мав рацію щодо всього чи принаймні так вважав, головна різниця полягала в тому, що він був неприхованим ліваком. Він очолював антивоєнне об’єднання в’єтнамських студентів за кордоном — ця жменька людей збиралася щомісяця у стерильній кімнаті спілки студентів чи в чиїйсь квартирі, де пристрасті пашіли жаром, а їжа тим часом холонула. Я відвідував ці вечірки, так само як інші, організовані такою ж невеличкою групою, що підтримувала війну. Вони відрізнялися політичним тоном, однак були цілком однакові в тому, яку подавали їжу, яких співали пісень, які жарти розповідали і які теми обговорювали. Незалежно від політичної групи, ці студенти жадібно пили з однієї повної чаші самотності, їх тягнуло одне до одного, наче цих екс-офіцерів в алкогольній крамниці, сподівання на тепло від тіл таких же страждальців у вигнанні, таких змерзлих, що навіть сонце Каліфорнії не зігрівало їхні холодні ноги.

— Я чув, що ти теж тут, — сказав Сонні, схопивши мене за руку й розгорнувши свою щиру усмішку. Та впевненість, яку я так добре пам’ятав, променіла з його очей і робила привабливим це аскетичне обличчя з антисептичними губами. — Так приємно знову тебе бачити, старий друже.

Старий друже? Я не так усе пам’ятаю…

Втрутилася Мадам:

— Сон бере в нас інтерв’ю для своєї газети.

— Я редактор, — пояснив він і простягнув мені свою візитівку. — Інтерв’ю вийде в нашому першому номері.

Генерал, розчервонілий від тостів, узяв з полиці пляшку шардоне.

— Це на знак вдячності за всі ваші зусилля з відновлення мистецтва четвертої влади в нашому новому домі, мій юний друже.

Я не міг не згадати цієї миті про тих журналістів, кому ми надали безплатне житло й харчування, хоча й у тюрмі, за те, що вони говорили забагато правди про владу. Ймовірно, Сонні спало на думку те ж саме, бо він спробував відмовитися від пляшки і здався лише після того, як Генерал наполіг. Я увічнив цей процес на величезний «Нікон» Сонні: Генерал і Мадам обступили його, поки він брав у Генерала пляшку, а той не відпускав її горло.