Протягом усієї промови слухачі шалено ревіли й аплодували, і якби він викотив на сцену комуніста в клітці, вони радо б закликали Конгресмена вирвати йому серце з грудей цими масивними руками. Здавалося, ніщо не змусить їх шаленіти ще більше, однак він зміг це зробити. Підняв руки у формі V, ймовірно, маючи на увазі перемогу[44], власне В’єтнам, «голосуйте за мене»[45] чи щось з іще тоншим впливом на підсвідомість, і прокричав у мікрофон з ідеальною в’єтнамською вимовою:

— Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam!

Усі, хто сидів, скочили на ноги, усі, хто стояв, витягнулися трохи вище, і всі вони ревли разом із Конгресменом цей рефрен: «В’єтнам назавжди!» Тоді «Кларк Ґейбл» дав сигнал музикантам, і вони захитались у ритмі нашого національного гімну, який усі вони — і янгол, і спокусниця, і «Кларк Ґейбл», і Конгресмен — співали зі щирим запалом, як і всі гості, зокрема я, крім стійких китайських офіціантів, що нарешті мали змогу відпочити.

Коли гімн скінчився, Конгресмена на сцені оточили прихильники, а решта потяглися до своїх стільців із відчуттям, подібним до самовдоволення після вдалого злягання. Я повернувся і побачив Сонні, що стояв біля міз Морі з записником і ручкою в руках.

— Цікаво, — сказав він, порожевілий від склянки чи двох коньяку. — Той самий слоган використовує і комуністична партія.

Міз Морі знизала плечима.

— Слоган — це всього лиш костюм, — сказала вона. — Хто завгодно може його вдягнути.

— Гарно сказали, — відповів Сонні. — Нічого, якщо я використаю ваші слова?

Я їх познайомив і спитав Сонні, чи не хоче він підійти ближче до сцени, щоб сфотографувати те, що там відбувалося. Він вишкірився.

— Справи в газети йдуть доволі добре, тож я зміг найняти фотографа. А сам уже взяв у Конгресмена інтерв’ю. Треба було вдягнути бронежилет, він мене фактично бомбував.

— Типова поведінка білого чоловіка, — сказала міз Морі. — Ви не помічали, як біла людина може вивчити пару слів азійською мовою і спокійно згодовує це нам? Він міг би попросити води, а ми поставилися б до нього, як до Айнштайна.

Сонні посміхнувся і записав це.

— Ви живете тут довше за нас, міз Морі, — з повагою сказав він. — Помітили, коли ми, азійці, говоримо англійською, вона має бути чи не бездоганна, інакше хтось обов’язково глузуватиме з акценту?

— Байдуже, скільки ти тут, — відповіла міз Морі. — Білі завжди вбачатимуть у нас чужоземців.

— Але хіба ж у цього немає іншого боку? — втрутився я, дещо розмазуючи слова від коньяку, що курсував у моїй крові. — Якщо ми говоримо англійською ідеально, американці нам довіряють. Так їм легше вважати, що ми — одні з них.

— І ти саме така людина, правда ж? — Очі Сонні були непрозорі, наче тоновані вікна автомобіля. Я помилився, думаючи, що він аж так змінився. У наступні кілька зустрічей з моменту нашого возз’єднання він довів, що ледве прикрутив звук своєї особистості. — То що ти думаєш про нашого Конгресмена?

— Ти мене процитуєш?

— Будеш анонімним джерелом.

— Він — найкраще, що могло з нами статися, — сказав я. І не брехав. Натомість, це був найкращий різновид правди, той, що міг значити принаймні дві речі.

Наступними вихідними я мав змогу краще зрозуміти потенціал Конгресмена. Чудового недільного ранку я відвіз Генерала та Мадам з Голлівуду до Гантінгтон-біч, де жив Конгресмен, бо він запросив їх на обід. Мій титул шофера вражав більше за саме авто — найкращим у цьому «Шевроле Нова» була його відносна новизна. Однак факт лишався фактом — Генерал і Мадам, які угніздилися на задньому сидінні, мали потребу в шофері. Моя робота полягала в тому, щоб прикрашати їхнє минуле і, можливо, майбутнє життя.

Протягом години в дорозі їхня розмова переважно оберталася довкола Конгресмена, поки я не спитав про Лану, сказавши, що мене вразило те, яка вона стала доросла.

У дзеркало заднього огляду я побачив, як обличчя Мадам потемнішало від ледве стримуваного гніву.

— Вона зовсім збожеволіла, — виголосила Мадам. — Ми намагалися не виносити за межі родини її безумства, але тепер вона виставляє себе на публіці як співачка, — Мадам вимовила це слово так, наче мала на увазі комуністка, — і ми нічого не можемо зробити. Хтось переконав її, що в неї є талант до співу, і вона сприйняла цей комплімент серйозно.

— Вона вельми талановита, — завважив я.

— Не починайте! Не заохочуйте її! Тільки подивіться на неї. Схожа на шльондру. Чи для цього ми її ростили? Який гідний чоловік захоче взяти заміж оце? Ви б узяли, капітане?

Наші погляди перетнулись у дзеркалі заднього огляду.

— Ні, Мадам, — сказав я. — Я б з таким не одружився.

Ще одна двобока правда, бо ж не шлюб спадав мені на думку, коли я бачив її на сцені.

— Звісно ж, — пирхнула вона. — Найгірше в Америці — це розпуста. Вдома ми могли стримувати її у барах, нічних клубах та на базах. Але тут ми не можемо захистити наших дітей від хтивості, обмеженості та кричущості, що їх так люблять американці. Вони надто поблажливі. Ніхто не хоче добряче подумати над тим, що вони називають «зустрічанням». Усім відомо, що «зустрічатися» — це евфемізм. Які батьки не лише дозволятимуть дочці спаровуватися в підлітковому віці, а й заохочуватимуть її? Це нечувано! Це нехтування моральними зобов’язаннями. Фу.

За обідом розмова якимось чином знову звернула саме в цей бік, дозволивши Мадам повторити свої ідеї Конгресменові та його дружині Риті, біженці від революції Кастро. Вона, на перший погляд, видавалася схожою на Риту Гейворт, якщо кінозірці в найгламурніший її період, часи фільму «Гільда», додати десять-п’ятнадцять років віку і стільки ж фунтів ваги.

— Кастро, — сказала вона так само, як Мадам вимовляла співачка, — просто диявол. У тому, щоб жити з дияволом, Генерале, Мадам, є одна хороша річ — ти знаєш зло і можеш його впізнати. Тому я така рада, що ви сьогодні тут. Ми, кубинці та в’єтнамці, рідня в нашій спільній боротьбі з комунізмом.

Ці слова скріпили зв’язок між Конгресменом з Ритою та Генералом з Мадам, що зрештою відчула себе так спокійно, що змогла згадати в розмові Лану, поки мовчазна домогосподарка забирала порожні тарілки. Рита негайно висловила їй свої спочуття. Вона була домашнім аналогом свого чоловіка, домогосподарка, однак воїн антикомунізму, для якої не було окремих інцидентів, усе завжди було симптомом, який міг зв’язати хворобу комунізму з бідністю, безправністю, атеїзмом і всіма видами занепаду.

— Я не пущу рок-музику в цей дім, — сказала Рита, беручи Мадам за руку, щоб утішити її в утраті її дочкою своїх чеснот. — Нашим дітям не дозволено ходити на побачення до вісімнадцяти років, і поки вони живуть у цьому домі, мусять повертатися додому до десятої години. Це наше слабке місце — ця свобода, що дозволяє людям поводитися так, як їм заманеться, з наркотиками і сексом, наче ці речі не заразні.

— Кожна система має надлишки, які треба контролювати зсередини, — сказав Конгресмен. — Ми дозволили хіпі вкрасти значення слів «любов» і «свобода» й тільки-но почали відбиватися. Боротьба починається вдома, і завершується теж там.

На відміну від своєї публічної персони, Конгресмен у приватних умовах говорив м’яко і помірним тоном, з баронською впевненістю сидячи в голові столу, по одну руку — Генерал, по другу — Мадам.

— Ми стежимо за тим, що читають, слухають, дивляться наші діти, однак це тяжкий бій, якщо вони можуть увімкнути телевізор чи радіо, коли захочуть. Потрібен контроль уряду, щоб Голлівуд і рекордингові компанії не зайшли надто далеко.

— Хіба ви не уряд? — спитав Генерал.

— Саме так! Тому серед моїх пріоритетів — законодавство, яке регулюватиме фільми та музику. Це не цензура, просто зубасті рекомендації. Але можете уявити, як мене не люблять голлівудські та музичні діячі, зазвичай поки не зустрінуться зі мною і не побачать, що я не якийсь там огр[46], який прагне побенкетувати на їхніх творіннях. Я просто намагаюся допомогти їм удосконалити свою продукцію. Внаслідок моєї роботи у підкомітеті так вийшло, що я подружився з людьми в Голлівуді. Визнаю, я мав певні упередження щодо них, але ж серед них є і розумні, гарячі люди. Розумні та гарячі — ось, що я люблю. А з іншими ми ведемо переговори. Отже, один з них знімає фільм про війну і хотів, щоб я проконсультував його. Я збираюся вичитати його сценарій, подивитися, що він написав правильно, а що — ні. Але я говорю це вам, Генерале, тому, що ця історія — про «Програму Фенікс», а я знаю, що ви в ній експерт. Я ж поїхав, ще коли вона навіть не почалася. Може, ви дасте свій відгук. Інакше — хтозна, яку голлівудщину вони знімуть.