— Для цього в мене є капітан, — мовив Генерал, киваючи на мене. — Він насправді мій культурний аташе і буде більш ніж радий вичитати сценарій і запропонувати свій відгук.

Коли я спитав Конгресмена про назву, відповідь мене збентежила.

— Чекайте, «Гамлет»?

— Не той «Гамлет»[47]. Режисер сам написав сценарій. Ані дня не служив у збройних силах, тільки ковтав у дитинстві фільми з Джоном Вейном та Оді Мерфі. Головний герой — «зелений берет», який мусить урятувати селище. Я два роки служив у спецзагоні в кількох селищах, але то не та Країна Фантазія, яку він готує.

— Подивимося, що я можу зробити, — сказав я.

Я прожив у північному селищі кілька років до нашого відльоту на північ у п’ятдесят четвертому, ще малим, але брак досвіду ніколи не заважав мені щось спробувати. Саме так я був налаштований, коли підійшов до Лани після її разючого виступу, маючи на меті привітати її з новою кар’єрою. Ми стояли у фойє ресторану біля величезного фото молодят, і вона зміряла мене об’єктивним, позбавленим сентиментальності поглядом поціновувачки мистецтв. Тоді посміхнулася і сказала:

— А я все думаю, чому ви тримаєтеся від мене подалі, капітане.

Коли я запротестував, пояснюючи, що просто не впізнав її, вона спитала, чи сподобалося мені те, що я побачив.

— Я не схожа на дівчинку, яку ви знали, правда ж?

Деяким чоловікам більше подобаються невинні школярки в білих ао даях, але не мені. Вони належать до пасторального, чистого видіння нашої культури, від якої я відлучений, такої ж далекої від мене, як засніжені гори рідного краю мого батька. Ні, я не був чистий, і ця нечистота була всім, чого я хотів і чого заслуговував.

— Ви не схожі на дівчинку, яку я знав, — сказав я. — Але виглядаєте точнісінько як жінка, якою, на мою думку, ви колись мали стати.

Ніхто раніше не казав Лані подібних речей, тож така неочікувана ремарка змусила її завагатися, перш ніж відповісти.

— Бачу, я не єдина змінилася після переїзду сюди, капітане. Ви стали значно… відвертішим, ніж були, коли жили в нашому домі.

— Я з вами більше не живу, — сказав я.

Якби тієї миті не з’явилася Мадам, хтозна, куди завела б нас ця розмова? Не сказавши мені ані слова, вона схопила Лану під лікоть і потягнула до вбиральні з силою, проти якої нічого не можна було вдіяти. Хоча тоді я бачив її востаннє на доволі довгий час, у наступні тижні вона часто поверталася до мене у фантазіях. Не зважаючи на те, чого я хотів чи заслуговував, Лана неодмінно з’являлась у білому ао даї, довге чорне волосся іноді обрамляло її обличчя, а іноді закривало його. Моє тіньове Я здригалося в тому безіменному світі мрій, де я зустрічав її. Навіть у сомнамбулічному стані я знав, що білий колір позначав не лише чистоту та невинність. Це також був знак жалоби та смерті.

«Ми — володарі дня, однак ЧАРЛІ — володар ночі. Ніколи про це не забувай». Саме ці слова білявий двадцятиоднорічний сержант ДЖЕЙ БЕЛЛАМІ чує у свій перший день у спекотних тропіках В’єтнаму від свого нового командира, капітана ВІЛЛА ШЕЙМУСА. Шеймус пройшов бойове хрещення у крові товаришів на пляжах Нормандії, мало не загинув в атаці хвилі китайців у Кореї, тоді втягнув себе до підвищення на шківі, политому «Джеком Деніелзом». Він знає, що не підніметься вище, — не з його бронксівськими манерами і цими великими, вузлуватими пучками, на які не налізе жодна пара оксамитових рукавичок. «Це політична війна, — каже він своєму новому помічникові, слова лунають з-за завіси диму від його кубинської сигари. — Та я знаю лише, що ця війна вбивча». Його завдання: врятувати безгріховних монтаньярів буколічного селища високо над кордоном з диким Лаосом. Їм загрожує в’єтконгівець, і не абиякий в’єтконгівець. Це найгірший з найгірших — Кінг-Конг. Кінг-Конг помре за свою країну, що більше, ніж можна сказати про більшість американців. Важливіше те, що Кінг-Конг за свою країну вбиватиме, і ні від чого він так не облизується, як від залізного запаху крові білої людини. Кінг-Конг розсадив у густих джунглях навколо селища партизанів-ветеранів, зміцнених битвами чоловіків (і жінок), які вбивали французів від гір до Вулиці Без Радості[48]. Однак це не все. Кінг-Конг увів у селище своїх прихильників і підривників, їхні дружні обличчя маскували холодний розрахунок. Їм протистоять Народні сили селища, купка обірваних фермерів і підлітків, в’єтнамські ополченці, треновані десятком «зелених беретів» спецзагону армії США. «Цього достатньо», — думає сержант Белламі, сидячи опівночі на самоті на своїй сторожовій вежі. Він вилетів з Гарварду і втік далеко від свого дому в Сент-Луїсі, від татка-мільйонера та загорнутої в хутро матусі. «Цього достатньо, цих разюче прекрасних джунглів і цих скромних, простих людей. Саме тут я, Джей Белламі, організую свою першу, а може, й останню оборону — в СЕЛИЩІ».

Принаймні в мене саме таке враження склалося від сценарію, надісланого мені асистенткою режисера в товстому конверті з обгорткового паперу, на якому моє ім’я було написане з помилкою, однак красивим почерком. То була перша ознака проблем. Друга — те, що ця асистентка, Вайолет, навіть не потурбувалася сказати мені «добридень» чи «бувайте», коли дзвонила, щоб дізнатися, куди мені надіслати конверта й коли улаштувати зустріч з режисером у його домі на Голлівудських пагорбах. Коли Вайолет відчинила мені двері, відразу повела далі, в тому ж бентежному стилі спілкування.

— Рада бачити, що ви змогли, чимало про вас чула, чудові нотатки щодо сценарію.

Саме так вона і говорила, переполовинюючи займенники та крапки, наче не вважала за потрібне марнувати на мене пунктуацію та граматику. Тоді, не удостоївши мене прямого погляду, схилила голову в жесті поблажливості та зневаги, даючи мені знак заходити.

Можливо, така уривчастість була лише частиною її натури, бо ж вона в усьому, від чіткої, рівної зачіски до рівних, чистих нігтів і рівних, зручних туфель-човників, скидалася на найгірший тип бюрократа — перспективного. Але, може, це я досі був морально збитий з пантелику після смерті огрядного майора і появи його відрубаної голови на весільному бенкеті. Емоційний осад того вечора був подібний на краплину миш’яку, що впала в тихі води моєї душі: від її смаку нічого не змінилося, однак тепер усе було забруднене. Цілком можливо, що саме тому, коли я ступив через поріг до мармурового фойє, то відразу запідозрив, що така поведінка спричинена моєю расою. Дивлячись на мене, вона мусила бачити мою жовтизну, мої трохи вужчі очі й тінь, яку кидала на мене репутація східних геніталій — тих начебто крихітних органів, які на багатьох стінах громадських вбиралень ганьбили малограмотні. Я міг бути тільки напівазійцем, однак коли в Америці йдеться про расу, то це все або нічого. Ти або білий, або ні. Смішно, що я ніколи не почувався неповноцінним через свою расу в далекі студентські роки. Я був чужоземцем за означенням, тому до мене ставились, як до гостя. Але тепер, хоч я і був американцем з усіма картками — водійськими правами, карткою соціального страхування та дозволом на постійне проживання, — Вайолет усе одно бачила в мені чужинця, і ця помилка проколола гладеньку шкіру моєї впевненості в собі. Чи це просто моя параноя, ця всеамериканська риса? Може, Вайолет узагалі не розрізняє кольорів, з власної волі не бачить різниці між білим і будь-яким іншим кольором — єдина немічність, від якої американець не відмовиться. Однак поки вона вела мене сполірованою бамбуковою підлогою, тримаючись якомога далі від темної покоївки, що пилотягом чистила турецький килим, я зрозумів, що цього просто не може бути. Бездоганність моєї англійської значення не мала. Навіть якби вона мене чула, все одно дивилася б крізь мене або ж бачила б замість мене когось іншого, когось з випалених на її сітківці образів кастратів, яких Голлівуд вигадав, щоб вони посіли місця справжніх чоловіків Азії. Я маю на увазі персонажів мультиків на ім’я Фу Манчу[49], Чарлі Чан[50], Син номер один[51], Гоп Сінг[52] — Гоп Сінг! — і того зубатого японця в окулярах, якого не так зіграв, як перекривляв Міккі Руні в «Сніданку в Тіффані». Його гра була така образлива, що навіть применшила моє захоплення Одрі Гепберн, бо ж я сприйняв, що вона приховано підтримувала це паскудство.