Це краще, ніж нічого, правда ж?

У всій своїй наївності я припустив, що, якщо вже ролі в’єтнамців виникли, треба знайти в’єтнамських акторів. Але ж ні.

— Ми шукали, — сказала мені вчора Вайолет, коли ми мали час разом випити на веранді готелю холодного чаю. — Чесно, достатньо кваліфікованих в’єтнамських акторів просто не було. Більшість з них — аматори, а нечисленні професіонали всі надто вже перегравали. Певно, так їх вчили. Ось подивишся. Просто утримайся від критики, доки не побачиш, як актори грають.

На жаль, утримання від критики не було моєю сильною стороною. Вайолет казала мені, що ми не можемо представляти самі себе; в такому разі нас мають представляти інші азійці. Малюк, який грав Денні-боя, походив з шановної філіппінської акторської родини, але якщо він був схожий на в’єтнамця, то я міг би справити за Папу Римського. Просто він був надто круглий і вгодований для хлопчика з гірського селища — такі зазвичай зростали, не маючи доступу до іншого молока, крім материнського. Безсумнівно, юний актор був талановитий. Він підкорив серця всіх присутніх на майданчику, коли під час представлення іншим тоненьким високим голоском заспівав «Почуття» на прохання своєї матері, що зараз сиділа поряд і обмахувала його віялом, поки він цмулив содову. Поки він співав, материнська любов цієї Венери своєю силою затягнула мене на свою орбіту і переконала, що одного дня, запам’ятайте її слова, він опиниться на Бродвеї.

— Чуєте, як він каже «почуття», а не «поцуття»? — прошепотіла вона. — Наука красномовства! Він говорить зовсім не як філіппінець.

Наслідуючи Трагіка, Денні-бой теж вирішив ужитися в роль і наполягав, щоб його називали Денні-боєм, а не справжнім іменем, яке я все одно не міг запам’ятати.

Актор, що грав його старшого брата, терпіти не міг малого, здебільшого тому, що Денні-бой зі зловісною легкістю перебирав на себе всю увагу, хоч коли б вони з’являлися поряд. Для Джеймса Юна, найвідомішого виконавця на майданчику після Трагіка та Кумира, це було особливо принизливо. Юн був універсальний азієць, телеактор, чиє обличчя більшість знає, не пригадуючи імені. Скажуть: «О, це той китаєць з серіалу про копів», чи: «Це японський садівник з тої комедії», чи: «Той східний тип, як там його». Юн насправді був корейський американець тридцяти з чимось років і міг зіграти персонажа на десять років старшого чи молодшого, вдягнувши маску будь-якого азійського народу, таким універсальним було його красиве обличчя. Однак, попри численні ролі на телебаченні, він, найімовірніше, увійде в історію завдяки дуже популярній телерекламі мийного засобу для посуду «Шин». У роликах на щораз іншу домогосподарку чекало нове липке випробування з посудом, яке розв’язувалося лише з появою помічника-всезнайка — той, замість запропонувати їй свою мужність, пирхаючи тримав напоготові пляшку «Шину». Здивована домогосподарка зітхала з полегшенням і питала, звідки в нього ця мийна мудрість, тоді він повертався до камери, підморгував і промовляв фразу, що нині була відома на всю країну: «Конфуцій казав: мий з “Шин”!»

Не дивно, що Юн був алкоголіком. Його обличчя точно відображало стан, почервоніння вказувало на те, що алкоголь уже пройшов своїм шляхом від кінчиків пальців до очей, язика та мозку, бо ж він фліртував з актрисою, яка грала його сестру, дарма що ніхто з них не був гетеросексуал. Юн до того залицявся до мене за десятком сирих устриць у готельному барі — вони звели догори свої вологі, відкриті вуха, щоб підслухати цю спробу зваби.

— Не ображайся, — сказав я, коли він поклав руку мені на коліно, — але я ніколи не мав таких нахилів.

Юн знизав плечима і прибрав руку.

— Я завжди припускаю, що чоловік щонайменше латентний гомосексуал, доки не почую протилежне. У будь-якому разі не можна звинувачувати гея за те, що він спробував, — сказав він, і його усмішка була зовсім не така, як моя.

Я вивчав свою усмішку і те, як вона впливає на людей, тому знав, що вона має цінність другорядної валюти, на кшталт франків чи марок. Однак усмішка Юна була золотим стандартом, така яскрава, що, коли він усміхався, люди бачили тільки її, таку всепереможну, що було легко зрозуміти, як він дістав роль у рекламі «Шин». Я з радістю пригостив його випивкою, показуючи, що мене не збентежило його загравання; він і собі пригостив мене — так ми подружилися того вечора і продовжували це діло майже кожного наступного.

Так само, як Юн шукав щастя зі мною, я шукав його з Азією Су, актрисою. Як і я, вона мала змішане походження, хоч і значно витонченіше за моє — у її випадку мати була британським дизайнером, а батько — китайським власником готелів. Батьки справді назвали її Азією, передбачаючи, що будь-який нащадок їхнього союзу неодмінно буде такий благословенний, що виправдає назву цілого нечітко визначеного континенту. Вона мала три несправедливі переваги над кожним чоловіком на майданчику, за винятком Джеймса Юна: їй було трохи за двадцять, вона була топ-моделлю та лесбійкою. Кожен чоловік на майданчику, зокрема я, був упевнений, що володіє магічним жезлом, який може повернути її назад до гетеросексуальності. Якщо не вийде, то достатньо буде хоча б переконати її у своїй повній ліберальності та відкритості до жіночої гомосексуальності, такої, що його аніскільки не образить перспектива подивитись, як вона займається сексом з іншою жінкою. Деякі з нас впевнено стверджували, що всі топ-моделі тільки те й робили, що займалися сексом одна з одною. Аргументи були такі: якби ми були топ-моделі, з ким ми радше кохалися б: з подібними до нас чоловіками, чи з подібними до них жінками? Питання було болюче для чоловічого его, тож підходив я до Азії біля готельного басейну з певним тремтінням.

— Привіт, — сказав я.

Можливо, вона щось таке побачила у моїх жестах або ж очах, бо, перш ніж я зміг сказати щось ще, вона відклала свій примірник «Чайки Джонатана Лівінгстона» і мовила:

— Ти милий, але не мій тип. Ти не винен. Ти чоловік.

Приголомшений, я зміг лише сказати:

— Не можна звинувачувати чоловіка за те, що він спробував.

Вона і не звинувачувала, тож ми подружилися.

Такими були головні дійові особи фільму, яких я описав у листі до тітки, доклавши полароїдні знімки себе з командою, навіть з невдоволеним Автором. Також лист містив світлини табору для біженців з його жителями та газетні вирізки, що їх Генерал передав мені перед від’їздом. «Утоплення! Грабежі! Зґвалтування! Канібалізм?» — такі були заголовки. Генерал прочитав їх мені з жахом і тріумфом. У замітках йшлося про те, що розповідали біженці, — лише кожен другий човен долав небезпечний шлях від пляжів і заток нашої батьківщини до найближчих, приблизно дружніх берегів Гонконгу, Індонезії, Малайзії та Філіппін, усі інші тонули через шторми та піратів.

— Ось воно, — сказав Генерал, трусонувши газетою перед моїм носом. — Ось свідчення того, що покидьки-комуністи зачищають країну!

У видимому листі до Манової тітки я написав про те, як сумно читати такі речі. Невидимим чорнилом питав: «Це справді відбувається? Чи пропаганда?» Щодо вас, Коменданте, як гадаєте, яка мрія змусила цих біженців втікати, вийти у море в маленьких ненадійних човнах, що вжахнули б Христофора Колумба? Якщо наша революція служила людям, чому ж частина цих людей вирішила втекти? На той час у мене не було відповіді на це питання. Лише тепер я починаю розуміти.

До Різдва все на майданчику йшло добре, а тоді стало значно прохолодніше, хоча, якщо вірити американцям, досі було схоже на постійний теплий душ. Більшість знятих до грудня сцен мали небойовий характер: сержант Белламі приїздить до В’єтнаму і одразу ж ковбой на мотоциклі вириває в нього з рук камеру — цю сцену зняли в сусідньому містечку, облаштувавши площу так, щоб вона була схожа на центр Сайгона, повний таксі «рено», білбордів з в’єтнамськими написами та галасливих вуличних торговців; капітана Шеймуса викликають до штабу в тому ж містечку, генерал морально шмагає його за те, що він доніс на продажного полковника армії В’єтнамської Республіки, тоді карає, відправивши до селища; буколічні сцени сільського життя, де селяни саджають рис на плантаціях, поки працьовиті «зелені берети» стежать за спорудженням укріплень селища; розчарований «зелений берет» видряпує на шоломі «Я вірю в Бога, але Бог вірить у напалм»; капітан Шеймус виголошує мотиваційну промову перед ополченням селища з їхніми іржавими рушницями та сандаліями на ногах; сержант Белламі тренує те ж ополчення — стрільба, повзання під колючим дротом, підготування нічних засад у формі літери L; перші сутички між невидимим Кінг-Конгом та захисниками селища — переважно у вигляді того, як ополчення гатить у темряву зі свого єдиного міномета.