Тож біжіть, поки можете. Потім ідіть, поки можете іти. А потім повзіть, чіпляйтеся пальцями, поки їх не скрутить.

Але ніколи не припиняйте рух до успіху.

1. Підготуйтесь додовгого шляху. Залишайтесь у гарній розумовій, фізичній і фінансовій формі. Робіть внесок у ваші мрії, думаючи про довгострокові наслідки своєї діяльності. Якщо він не пройде випробування часом, не робіть його.

2. Ви можетеоговтатися після кількох падінь на цьому шляху. Не впадайте у відчай, зазнаючи невдач. Вони трапляються. Проте ви повинні зрозуміти, що чим більше падатимете, тим швидше треба підводитись. Незважаючи на втрати, ви виживете. Навіть за поганих, непередбачуваних обставин.

3. Важливо не те, яким буде наступний крок, важливо його зробити. Якщо ви йдете в правильному напрямку, робіть наступний крок. Якщо ви припините робити правильні речі до того, як отримаєте результат, то зробите помилку.

4. Кожен, хто йде шляхом до успіху, так само стомлюється, як і ви. Якщо ви все ще продовжуєте йти, подивіться навколо. Люди навколо вас відчувають такий самий біль, що й ви. Нікому з них не легше. Шлях для вас не складніший, ніж для них. Визнайте свій біль і зрозумійте, що бажаєте успіху більше, ніж уникнення болю.

Більшість із нас готова зробити що завгодно, щоб реалізувати свої мрії.

Ми перевернемо будь-який камінь, перетнемо будь-який міст, піднімемось на будь-яку метафоричну гору, щоб досягти успіху.

Або принаймні ми так говоримо.

Ми так жваво розповідаємо про те, які ми дисципліновані. Про те, як мотивуємо себе. Про те, як перебуваємо «в ударі» і які ми енергійні.

Але успіх залежить не від того, що ми готові зробити, а від того, без чого ми сподіваємося його досягти.

Ми схильні думати про дисципліну як про серію завдань, які повинні виконати, щоб досягти успіху. Кілька ключових дій, що їх ми повинні повторювати кожного дня.

Але дії – це тільки один бік дисципліни. Важча, суворіша її частина – це речі, яких ви не будете робити.

А це вимагає рішучості. Кожного дня.

Нелегко сказати собі «ні».

Нелегко відмовити себе від чогось, що робить ваше життя зручнішим у цей момент. (Неважливо, які плоди це принесе в майбутньому.)

І ваш мозок відмовляється допомагати вам.

З усіх масових обчислювальних систем у вашому мозку лише одна маленька частина може допомогти вам відмовити собі. Тільки одна частина мозку контролює пригнічення й високі міркування, які можуть нас обмежити.

Ця ділянка мозку дуже примхлива.

Якщо ви зловжили кофеїном, вона починає нервуватись.

Якщо ви не їли або не виспалися, вона сповільнюється.

Якщо ви вживали алкоголь, вона вимикається.

Це єдина частина вашого мозку, яка обмежує вас в отриманні негайного задоволення.

Без дисципліни, екстремальної дисципліни, ви будете піддаватись кожній примсі та бажанню.

Замість того щоб обмежити себе, ви вирішуєте піддатися бажанню «всього лише один разочок». А потім ще один. І ще один.

Згодом відмовляти собі стає все важче й важче.

Ви стаєте залежним від негайного задоволення. І щоразу, коли здаєтесь, ви годуєте цю залежність. Але річ не тільки у вас.

Ми залежимо від негайного задоволення і як суспільство. Ми відповідаємо згодою на будь-яке питання. Ми повинні мати те, що хочемо, і мати це прямо зараз.

Необхідність чекати чи на щось заробити власними силами здається нам «несправедливою».

У цьому є певна логіка. Розумієте, протягом сотень років, кожне наступне покоління було кращим, ніж попереднє. Але, згідно з останніми дослідженнями, більшість із нас вважає, що наші діти будуть гіршими за нас.

Уперше в історії ми бачимо майбутнє негативно. Економічні, культурні та технологічні зрушення змусили нас боятися, що кращого життя не буде.

З’явилася думка, що «я повинен отримати своє й відразу». Краще, ніж зараз, уже не буде, то чому б вам не отримати те, чого хочете?

Але таке ставлення калічить вас у довгостроковій перспективі.

Пристрасть до негайного задоволення вбиває ваші мрії.

Залежність – погана модель для натхненного життя. Насправді вона є неймовірно руйнівною.

Давайте поговоримо про це.

Обговорення залежностей, як правило, зосереджені на особистих вадах, наприклад азартних іграх чи алкоголі, наркотиках чи порнографії. Залежності є соціально неприйнятними, адже призводять до очевидних, драматичних і негативних наслідків.

Однак ніхто не обговорює незначних залежностей, що здаються нешкідливими, а насправді відбирають ваш потенціал. Наприклад, ми не визнаємо поганих наслідків низької продуктивності:

Ми залежимо від страху.

Ми залежимо від виправдань.

Ми залежимо від пасивної агресії.

Ми залежимо від егоїзму.

Ми залежимо від думок оточення.

Ми залежимо від телевізора.

Ми залежимо від безпеки, яку гарантує зарплатня.

Ми залежимо від комфорту.

Ми залежимо від вибору легких шляхів.

Такі залежності є соціально прийнятними.

Ці залежності ми вибачаємо іншим, адже самі маємо їх.

Ми заплющуємо на них очі, наче слабкість цілого людства є гідним виправданням наших недоліків. Це не так.

Будьте людиною і не дайте зламати себе. Не дайте можливості вашим слабкостям керувати вашою поведінкою і визначати майбутнє.

З цього виникає важливе питання:

Важко визнавати, що ваші залежності відіграють важливу роль у прийнятті рішень кожен день. Ваші залежності вирішують, чи йти вам за своєю метою, чи піддатися підсвідомим рішенням мозку.

І з кожним днем, місяць за місяцем, ви стаєте все більш і більш ледачим, перестаєте відмовляти собі.

Одного дня ви перестаєте бути чемпіоном. Перестаєте бути воїном.

Але ви можете живити іншу залежність.

Чому б не подбати про пізніше задоволення, а не негайне? Чому б не обрати мету замість комфорту?

Ваша залежність – це ваш власний вибір.

Ви могутні, бо маєте можливість обирати важке замість легкого.

Майка Вівера слід вважати «ідолом» у виборі важких шляхів замість легких.

Майк Вівер почав займатися боксом у болотах В’єтнаму в 1970 році. Двадцятирічного морського піхотинця надихнули тренування, і він узявся до них із шаленим завзяттям. Після В’єтнаму він переїхав до Каліфорнії, де тренувався до знемоги. Але його результати в кращому випадку були не блискучими.

Замість того щоб страждати через те, що не пожинає плоди своїх зусиль, він відмовляв собі в можливості кинути тренування. Легше було б кинути все це, визнавши, що він швидше за все не досягне своєї мрії стати легендою боксу. Натомість він докладав іще більших зусиль.

І це не лишилося непоміченим. Він став улюбленим спаринг-партнером Мохаммеда Алі. Хоча йому не вистачало вправності, його міцна статура та неймовірна сила були перевіркою для більш талановитих боксерів, з якими він вів спаринги. Здається, йому вдавалося робити інших боксерів кращими. Ніхто не вірив у нього і в його мрію стати чемпіоном.

Наступні п’ять років Вівер провів у невідомості, у ролі «боксерської груші» для більш здібних суперзірок. Він утрачав кожну щасливу нагоду, програвши шість із перших дванадцяти своїх боїв. Але експерти вважали, що він почав подавати надії. Незважаючи на відсутність навичок, він міг битися довше з кожним наступним боєм, іноді суперники вигравали в нього лише з мінімальною перевагою.