Набираю повні груди повітря та входжу.
— Я шукаю Леджер, — кажу я, хоча, можливо, це вона і є, тільки замаскована.
— Ти Натан, — відповідає мені хлопець. Він сором’язливо всміхається, і я бачу, що один з його передніх зубів кривуватий. Він кліпає очима, а тоді простягає мені руку та каже: — Я Леджер. Чекав, коли ти прийдеш. Вітаю тебе.
Я не певний, чого очікував від Леджер, але точно не того, що вона виявиться ледве старшим за мене хлопцем. Проте я тисну йому руку, а він дивиться мені в очі. Його очі подібні до моїх, хоча вони не чорні, а сталево-сірі, але в них також обертаються трикутнички; я дивлюся в них, і мене затягує їхня порожнеча. Він забирає руку, повертається до мене спиною та каже:
— Я варю каву. Будеш?
— Е-е-е… Ні.
— А чаю хочеш? Чи чогось міцнішого?
— Hi, — хоч мене й мучить спрага. Я багато годин просидів на засушливій спеці серед бедленду. — Склянку водички.
Леджер відкручує кран, наповнює склянку водою та передає мені.
Я кажу:
— У мене є приятель, Габріель. Ми були разом, але нас роз’єднало.
— Так.
— Він досі в кімнаті карт?
— Він у безпечному місці.
— Але де?
— Карта впускає тільки одну особу на раз. Ти ввійшов, а він намагався вирушити слідом, але натиснув на місце, що було на кілька сантиметрів західніше.
— І де він зараз?
— Я ж тобі сказав, що в безпеці, — Леджер знову дивиться мені в очі та каже: — Я не брешу. Невдовзі він буде з нами, — і я знаю, що мені залишається тільки вірити в те, що Леджер каже правду.
Леджер готує каву, а тоді ставить її на стіл і дістає молоко й цукор. Відтак сідає за стіл навпроти мене.
Я згадую про сувеніри та витягаю їх із наплічника.
— Е-е… Я тобі дещо приніс. Сувеніри на знак дружби. Це Меркуріїна мапа, на ній позначена кімната карт, а ще ось кілька її щоденників із записами про ваші зустрічі та думками про тебе. Вони допомогли знайти шлях до тебе і Ван, і мені. Ми, тобто я і Габріель, подумали, що ти, можливо… Хай там як, це тобі, — і я кладу все це на стіл.
Леджер каже:
— Дякую, — але не виявляє наміру взяти мапу чи щоденники, ба навіть не дивиться на них. Він наливає собі кави, додає молока, а тоді цукру.
Я кажу:
— Ван мені розповідала про тебе. Ну, багато вона не розповіла, але сказала, що мені варто з тобою зустрітися, — я вагаюся, але таки додаю: — Кілька тижнів тому вона загинула. Її вбили Ловці. А їх прислав Соул, очільник Білих магів у Британії. Вони знищили табір Альянсу, в якому вона була.
Я дивлюся, якою буде реакція Леджера на цю новину, але він ніяк не реагує. Він теж спостерігає за мною, немовби оцінює все зроблене та сказане.
Я веду далі:
— Ван казала, що в тебе була половинка Вардіїного амулета і що свою половинку вона теж тобі віддала. На її думку, цей амулет міг би оберігати мене, коли я почну бій із Соулом і Ловцями. Вона сказала, що ти даси амулет лише відповідній особі.
Леджер і на ці мої слова не реагує, лише сьорбає каву, не відводячи від мене очей. Він каже:
— Бачу, ти не любиш гаяти час на світські бесіди.
Я вагаюся.
— А ти?
— Ну, я вважаю, що інколи корисно трохи краще пізнати одне одного, — він відсьорбує ще ковточок кави. — Але поговорімо на ту тему, яку ти розпочав. Ти хочеш убити Соула… Покласти край його жахливому пануванню, — він дивиться мені просто в очі, немовби читаючи мої думки. — Ти віриш у те, що вбивати людей правильно?
— Убити Соула правильно.
— Розумію, чому ти так вважаєш, чому ти в це віриш. Але, як повідав колись один мудрець: «Немає істини, є лише кут зору».
Я намагаюся це перетравити та кажу:
— Я не…
— Це означає, що в мене може бути інший погляд, не менш обґрунтований.
— І який же в тебе погляд?
— Я вважаю Соула… розбалансованою людиною. І я не схвалюю вбивств — ні його, ні будь-кого іншого. Узагалі не вірю в потребу вбивати людей, а якби я тобі допоміг, це означало б, що я допомагаю тобі вбивати. І, думаю, не лише Соула, а й багатьох інших.
— Ти допоміг би мені вижити. А ще, допомагаючи мені, ти врятував би багатьох людей, яких може вбити Соул.
— Отже, для порятунку якихось невідомих мені людей я мушу вбити інших невідомих мені людей?
— Ти нікого не мусиш убивати. А я все одно збираюся вбити їх рано чи пізно.
— Усіх?
Я вагаюся, згадуючи свій сон і нескінченний ряд Ловців навколішках на підлозі.
Леджер дивиться на мене, і я відчуваю, ніби він бачить усе, що діється в моїй голові, читає мої думки. Він каже:
— Натане, і для тебе це нормально? Убивства всіх цих людей?
— Вони лихі.
— Це ти так кажеш. Але ж хіба життя не священне?
— Життя — це життя, смерть — це смерть. І тут годі щось вигадувати. Ми всі помремо. Деякі люди своїм життям завдають лиха.
— Мабуть, такі, як ти, — і я відчуваю, як він свердлить мене поглядом.
Я знизую плечима та відвертаюся вбік, а тоді знову дивлюся йому в очі й кажу:
— Я не герой, але можу закінчити цю війну. А якщо Альянс здобуде перемогу, настане стабільність, і Білі та Чорні маги, можливо, зуміють мирно жити разом.
— То ти гадаєш, що Білі та Чорні маги здатні жити разом у мирі й гармонії?
— Я не певний. Але варто спробувати. Мусить бути краще, ніж зараз.
— Згоден, але йдеться про те, як цього досягти.
Леджер відхиляється на спинку крісла та каже:
— Ти знаєш, за багато-багато років я збагнув, — і він чекає, щоб я глянув на нього, а тоді всміхається, немовби визнаючи, який юний він на вигляд, — що все завжди міняється. Ніщо не залишається вічним, хоч яким лихим або, на жаль, хоч яким добрим воно є. Усе ефемерне, скороминуще. Зокрема й ми.
— То, значить, нічого не треба робити, ти це хотів сказати? Чекати, поки все владнається саме собою?
— Як варіант. Ти можеш залишити все це Соулу з Альянсом, а собі знайти якийсь затишний куточок для життя. Я бачу тебе біля річки, дерев, гір… у місцині, дуже схожій на цей мій дім у Монтані, — він нахиляється до мене, дивлячись просто в очі. — Так, дерева й річка — безумовно, а от щодо хижі я не дуже певний.
Леджер простягає до мене руку.
— Можна? — запитує він, а тоді кладе свою долоню на мою. — Ти цікавий хлопчина, Натане. Такий юний, а вже аж вибухаєш від магічних енергій. А от твій власний Дар одночасно і могутній, і немовби зіщулений: похований під усіма цими бажаннями й емоціями.
— Я мушу думати про різне. Навчаюся застосовувати всі свої Дари. Вони мені потрібні для боротьби з Соулом. Але й амулет мені теж потрібен.
— Здається, ми повернулися до того, з чого почали.
Не знаючи, що сказати, я просто додаю:
— Життя… смерть. Усе це, вся ця система гівна варта, хай там як.
— Ми, старші люди, називаємо це розбалансованістю, — відповідає він, знов усміхаючись.
Я запитую:
— Чому ти маскуєшся? Ну, чому ти зараз в образі юнака? Я знаю, що ти аж ніяк не молодий, та й навряд чи чоловік.
— А хіба мій вигляд аж такий важливий? Мені здалося, що тобі буде цікавіше розмовляти з подібним до себе юнаком. І мушу визнати, що набагато приємніше бути молодим, здоровим і енергійним, аніж навпаки.
— А коли тут була Ван, ти постав перед нею в образі вишуканої жінки?
— Так, зізнаюся.
— А коли тут була Меркурія?
— О, то було цікаво. Пам’ятаю все, немовби це сталося вчора. Я постав тоді в образі Фетіди, але Меркурія була не в захваті. Надто сильна конкуренція.
— Поняття не маю, що то за Фетіда.
— То поґуґли колись.
Я нічого не відповідаю, і він запитує:
— Тобі не подобаються телефони, комп’ютери… електрика?
Я вагаюся, але потім пояснюю:
— Мені від них починає шуміти в голові, таке шипіння.
— Ага, дехто з Чорних магів буває такий чутливий. Спочатку я й сам з цим боровся. А тоді навчився не зважати: роками ігнорував ці шуми і був страшенно задоволений, що можу їх нехтувати та жити своїм життям. Думав про них, медитував на них і разом з ними. А тоді врешті-решт, врешті-решт… мене, як то кажуть, осяяло.