— Я зовсім не розумію, про що ти кажеш.

Я відвертаюся від Леджера й дивлюся у вікно.

— Де ми зараз? Що, невже справді в Монтані?

Він теж дивиться у вікно, немовби перевіряючи й обдумуючи відповідь, а тоді каже:

— Ну, на вигляд це точно штат Монтана.

Та я вже не певний, що з нами і де ми. Можливо, це якийсь сон або ілюзія. Хоча Леджер видається цілком реальним. Я відпиваю ковточок води. Вона холодна і теж видається цілком реальною.

— Я радий, Натане, що ти сюди прийшов. У мене нечасто бувають гості.

— Та й не дивно. Тебе не дуже легко знайти.

— Нелегко. Твоя правда. Я скаржуся, але нічого не роблю, щоб виправити ситуацію, — він усміхається, немовби розмірковуючи над цим. — У нас так і не склалася світська бесіда, щоб краще одне одного пізнати, але мушу тобі сказати, що я проти вбивств, проти насильства. А у твоєму минулому, Натане, та й у тобі самому забагато насильства.

Леджер нахиляється над столом і бере мене за руку. Його рука прохолодна та суха, але хватка міцна.

— А я все ж таки вірю в збалансованість, у те, що гармонія робить наші Дари потужнішими. Натане, своєю могутністю ти завдячуєш матері, батькові та й собі самому. Але твої сили зараз не гармонійні між собою, я це відчуваю, — він потирає мою долоню та дивиться на неї. — У тебе довга лінія життя, на диво довга… — а тоді він якось збентежено дивиться на мене. — І я відчуваю, що твоє майбутнє врешті-решт буде мирним.

— Врешті-решт?

— Я ж казав, що бачу тебе біля річки…

Дивне відчуття: я сиджу тут, а Леджер тримає мою долоню; але я намагаюся про це не думати та зосередитися на тому, що маю сказати. Тож я веду далі.

— Я цього прагну. Я вірю в добро, у мир і спокій. Але миру немає. Є війна, тортури та переслідування. Усе зараз гівна варте — ну, розбалансоване. І добре тобі казати, що ти не віриш у вбивства, але ж Соул убиває людей. Його треба зупинити, а якщо ти його не зупиняєш, отже, ти йому допомагаєш. Він — зло.

Леджер дивиться мені в очі й каже:

— Для перемоги зла потрібно тільки, щоб добрі люди нічого не робили.

— Я не певний, що це означає, але знаю, що мушу щось зробити. І що можу щось зробити. Ван мені сказала, що ти здатен пустити амулет у дію і що ти віддаси його відповідній особі. Чи така я особа?

Леджер відпускає мою долоню й каже:

— Побачимо.

— То ти можеш пустити в дію амулет?

— Я про це багато думав. Однак у магії завжди так: думки — це, звісно, добре, але чуття та інтуїція важливіші. Інтуїція підказує мені, що він почне діяти, як і будь-які чари, коли все буде певною мірою збалансовано, коли відповідні речі опиняться на своїх місцях.

— І що? Вони вже на своїх місцях?

— Можливо. Я ще не певний. Можливо, твоє прибуття сюди надзвичайно важливе. Я вже дуже давно хотів роздобути другу половинку амулета. Мені просто цікаво було побачити його цілісним, розумієш? Це стародавня річ і неймовірно могутня. Побачити амулет, тримати обидві його половинки — це щось надзвичайне. Я ніколи не бачив сенсу ганятися за ним. Бо знав, що рано чи пізно він усе одно опиниться в мене.

— Ну, але ж у цьому немає ніякої містики чи багатозначності. Певна річ, що той, у кого є одна половинка, схоче отримати і другу, твою.

— Та ну? Багато хто володів тією другою частиною амулета, перш ніж вона потрапила до рук Ван, але ніхто з них мене не розшукував. Тільки Ван — але не для себе; вона хотіла, щоб амулет отримав ти. Вона розповіла мені про тебе, — Леджер відпиває ковточок кави, а тоді каже: — Цей амулет — дивовижна річ, наділена потужними чарами. Спочатку я думав, що після знищення він уже не діє, але я все одно відчував приховані в ньому чари. Згідно з легендою, Біла відьма Вардія роздерла його навпіл, однак планувала, що амулет і надалі захищатиме Лінуса, Чорного мага, якщо вони знову будуть разом. Так було задумано, і я відчуваю, що чари справді діятимуть, але тільки для відповідної особи, в якій поєднано Чорне та Біле.

— Для мене?

Леджер легенько всміхається.

— Я не певний, що тобі варто аж так радіти. Амулет, якщо він таки буде діяти, оберігатиме тебе від багатьох речей, але вимагатиме величезної відповідальності за цю могуть. Можу тебе запевнити, що мешкаючи собі спокійно біля річки, досліджуючи свої сили, вивчаючи Дари та вдосконалюючи їх упродовж років, ти врешті-решт станеш набагато могутніший і щасливіший.

— А люди тим часом помиратимуть.

— Люди завжди помирають. Така вже в них є жахлива звичка, і ти ніяк цьому не зарадиш, нічого тут не зміниш.

— Бодай для деяких людей я можу це змінити.

— Можливо. Але ти ще зовсім молодий; тобі лише сімнадцять; ти щойно набув свого Дару. Тобі ще потрібно дуже багато чого навчитися.

— Того, чого я вже навчився, мені досить, щоби боротися з Соулом.

— Ти так думаєш? Мені здається, ти навіть не уявляєш, скільки тобі ще треба вчитися.

Будинок у Монтані раптом зникає, і ми вже сидимо на тих самих стільцях і за тим самим столом, але на величезному кораблі, океанському лайнері, ми на верхній палубі, тут лютий вітер, а вдалині видніються брижі, з води вистрибують дельфіни; аж ось ми вже серед снігів і криги, тут так холодно, що аж замерзають краплинки вологи в моїх ніздрях; а тепер ми вже сидимо в ресторані, довкола нас за столами інші люди, а ліворуч од мене величезне вікно, з якого видно гавань і хмарочоси.

— Вражає. Припускаю, що насправді ми нікуди не переміщалися. Ти просто зробив, щоб усе так відчувалося й мало відповідний вигляд.

Ми знову в хижі у Монтані.

— Я не намагаюся тебе вразити, а лише показую, скільки тобі ще треба вчитися. За допомогою цього Дару я пропоную твоїй свідомості різні картини й образи, і ти їх бачиш. Це рідкісний Дар, його важко контролювати, але я його опанував. Тобі теж, Натане, треба ще багато чого навчитися. У тебе великий потенціал.

— Ти навчився використовувати різні Дари? Ти їх у когось забирав?

— Ні, Натане. Я нічого ні в кого не забирав. Я маю доступ до… джерела цього всього. І думаю, що ти теж можеш цього навчитися. Відкривати щось нове, вчитися — величезна радість.

— Явно не для мене. Я ніколи не був сумлінним учнем у школі.

— Я певний, що школа була не для тебе, але ти швидко опановуєш свої Дари. Тобі допомагає інтуїція. А ще ти на диво чесний і довірливий, враховуючи обставини твого життя. О так, Ван мені все про тебе розповіла. Усе, що вона знала, тобто немало. Про твоїх батьків, про брата і сестер, про твоє перебування в клітці, про втечу; та й про всі подальші події — про твого батька і те, що з ним сталося. Ти вже подолав безліч перешкод, Натане, але маєш іще багато потенціалу — я впевнений. Можливо, він полягає у цій твоїй дикості.

Він знову бере мої долоні та дивиться мені в очі, а я лише хочу знати, чи допоможе амулет мені, Напівкодовому, перемогти Соула й Ловців.

Леджер відхиляється на спинку крісла та каже:

— Твої думки постійно обертаються довкола війни й амулета. Та цей амулет, Натане, насправді — дрібничка. Звісно, він вельми особливий, але все ж таки це просто магічний об’єкт, який не становить значного інтересу; тебе натомість мусить цікавити не об’єкт магії, а власне магія. Відьма, яка створила амулет, наділила його чарами, але ті самі чари є і в тобі, і в мені. Існує єдиний могутній стрижень, який пронизує геть усе. Я називаю його Сутністю. Сутністю всього. Сутністю нас усіх.

— І ти знайшов її, цю Сутність? — запитую я Леджера, ідучи разом з ним берегом річки.

— Я знайшов багато всього, опанував багато здібностей, і хочеться вірити, що вже починаю зривати з Сутності краєчок її покрову.

— А який був твій Дар? Справжній?

— Контролювання свідомості. Я був розумною дитиною, впевненою в багатьох речах, і я знав, стовідсотково знав, що матиму потужний Дар. Однак у деяких інших галузях, назвімо їх соціальними, я не відчував ані впевненості, ані задоволення. Я мав багато сильних рис, але вони були розбалансовані. Я був маленькою дівчинкою, не надто привабливою і з багатьма хлоп’ячими рисами. Мене зовсім не цікавив гарний і модний одяг. Хлопчаче вбрання здавалося мені зручнішим. І от один хлопець, Джек, так і називав мене — хлопчиком. Казав, що я аж ніяк не дівчинка. Я не звертала уваги на його репліки, мій інтелект наполягав на тому, що цей хлопець дурень, фейн, тож яке мені діло до його думок і слів? Але в глибині душі мене це зачіпало. Я не усвідомлювала, наскільки мені це допікало, аж поки віднайшла свій Дар, через кілька тижнів після сімнадцятиріччя. Стався невеличкий інцидент. Я сиділа у шкільному автобусі, попереду, читала книжку, аж тут увійшов Джек і, проходячи повз мене, за звичкою назвав мене потворою: «Як справи, потворо?». Пригадую, навіть не відриваючись од книжки, я просто подумала: «Пішов геть, мудак!» — і він розвернувся, вийшов з автобуса та забрався геть.