— Знаю.

Кітті кивнула.

— Для вашої дитини буде краще обійтися без емоційних прощань.

— Дякую.

Коли вони дісталися відділку району Центрального Парку, Майя поцікавилася:

— То тепер ви можете сказати, що ми тут робимо?

Кірс майже всю дорогу мовчав. Майю це влаштовувало. Їй потрібен час усе обдумати: камера, відео, Ізабелла, сорочка кольору «лісовий зелений»…

— Необхідно, щоб ви пройшли дві процедури пізнавання.

— Кого саме?

— Не хочу, щоб ви поставилися до цього упереджено.

— Це не можуть бути стрілки. Я ж казала. Вони були в лижних масках.

— Чорних, так ви казали. З прорізями лише для очей та рота?

— Так.

— Добре. Ходімо зі мною.

— Я не розумію.

— Ви побачите.

Поки вони йшли, Майя проглянула мобільний додаток дитсадка «Зростання». Він дозволяв оплачувати рахунки, реєструватися на певний час, переглядати список занять дитини, біографічні довідки всіх вихователів. Але найкращою в додатку і, власне, головною причиною зацікавлення Майєю «Зростанням» була особлива функція, яку жінка зараз вибрала. Три варіанти: червона кімната, зелена кімната й жовта кімната. Вікова група Лілі була в жовтій кімнаті. Майя натиснула жовту іконку.

Кірс прочинив двері.

— Майє?

— Хвилинку.

Екран телефону ожив, відкриваючи пряму трансляцію з жовтої кімнати. Можна було б подумати, що на сьогодні для Майї достатньо відеоспостережень. Однак — ні. Вона перевернула телефон набік і збільшила картинку. Лілі там. У безпеці. Вихователька (згодом Майя зможе подивитись її сторінку та почитати довідку) складала кубики з нею та хлопчиком приблизно того ж віку.

Майя відчула полегшення. Майже всміхнулася. Слід було наполягти, щоб віддати Лілі в подібне місце ще кілька місяців тому. Якщо маєш няньку, то залежиш від однієї людини — без нагляду, з нечастими перевірками та правками. Тут же свідки, камери безпеки та соціалізація. Це ж безпечніше, так?

— Майє?

Знову Кірс. Вона закрила додаток і поклала телефон до кишені. Вони разом зайшли всередину. У кімнаті було ще двоє людей — жінка, окружний прокурор, приписана до справи, та адвокат захисту, чоловік. Майя намагалася зосередитись, однак у голові досі панував безлад через приховану камеру та Ізабеллу. Перцевий спрей дотепер відчувався в легенях та носових перегородках. Вона хлюпала носом, наче кокаїновий наркоман.

— Я ще раз хочу висунути свої офіційні претензії, — сказав адвокат. Він мав довге, до середини спини, волосся, зібране у хвіст. — Свідок визнала, що не бачила їхніх облич.

— Це занотовано, — сказав Кірс. — І ми погоджуємося.

Хвостатий розвів руки.

— То який у цьому сенс?

Майю це теж цікавило.

Кірс потягнув за шнур, завіса поповзла догори. Він нахилився до мікрофона й сказав:

— Запускайте першу групу.

До кімнати увійшло шестеро. Усі — у лижних масках.

— Це ж просто сміхотворно, — сказав хвостатий.

Майя цього не очікувала.

— Місіс Буркетт, — дуже чітко промовив Кірс, наче його слова записувалися. Вона припустила таку можливість. — Ви впізнаєте когось у цій кімнаті?

Він дивився на неї й чекав.

— Номер чотири, — сказала Майя.

— Маячня якась, — сказав хвостатий.

— Як ви впізнали четвертий номер?

— «Упізнала» — надто голосне слово, — відповіла Майя. — Але він такої ж статури та зросту, як той, хто застрелив мого чоловіка. І на ньому той самий одяг.

— Тут кілька чоловіків убрані однаково, — сказав хвостатий. — Як можна говорити категорично?

— Я ж сказала — у них не та будова чи зріст.

— Ви впевнені?

— Так. Номер два підходить найбільше, але на ньому сині кеди. На тому, хто застрелив мого чоловіка, були червоні.

— Давайте прояснимо, — вів далі хвостатий. — Ви не можете з упевненістю казати, що четвертий номер застрелив вашого чоловіка. Ви можете сказати, що, на вашу думку, він приблизно того ж зросту та будови й убраний у подібний одяг…

— Не подібний, — перебила його Майя. — У той самий одяг.

Хвостатий схилив голову.

— Серйозно?

— Так.

— Ви не можете цього знати, місіс Буркетт. Думаю, у світі більше однієї пари червоних конверсів, чи не так? І якби я виставив там чотири пари червоних кедів, ви змогли б сказати, які саме носив нападник тієї ночі?

— Ні.

— Дякую.

— Але це не «подібний» одяг. Він же не вдягнув білі кеди замість червоних. На четвертому номері точнісінько таке саме вбрання, що й на стрілку.

— Що підводить мене до іншого питання, — сказав хвостатий. — Ви не знаєте напевно, чи це стрілець, так? Чоловік у лижній масці може бути вбраний у той самий одяг і мати ті ж розміри, що стрілець. Усе правильно?

Майя кивнула.

— Правильно.

— Дякую.

Хвостатий замовк. Кірс схилився до мікрофона.

— Ви можете йти. Запускайте другу групу.

Увійшли ще шестеро чоловіків у лижних масках. Майя вивчала їх.

— Тут, найімовірніше, номер п’ять.

— Найімовірніше?

— На другому номері таке ж убрання, і вони приблизно одного зросту та будови. Я б сказала, що це п’ятий, але вони настільки подібні, що присягнутись я не можу.

— Дякую, — сказав Кірс. Знову нахилився до мікрофона. — Це все, дякую.

Майя вийшла з кімнати слідом за Кірсом.

— Що відбувається?

— Ми взяли двох підозрюваних.

— Як ви їх знайшли?

— За вашим описом.

— Можете показати?

Кірс вагався недовго.

— Гаразд, ходімо.

Він підвів її до столу, на якому стояв величезний монітор, може, тридцять дюймів, може, більше. Вони сіли. Кірс увів дані.

— Ми продивилися записи з усіх найближчих камер безпеки в ніч убивства, шукаючи двох чоловіків, які відповідали б вашому описові. Уявіть собі, на це знадобилося чимало часу. Отже, на розі Сімдесят четвертої та П’ятої авеню є багатоквартирний будинок. Погляньте.

Камера показувала двох чоловіків згори.

— Це вони?

— Так, — сказала Майя. — Чи хочете, щоби я повторила знову про подібну комплекцію та одяг?

— Ні, ми нічого не записуємо. Як бачите, лижних масок на них немає. Вони не носили б їх на вулиці, це привернуло б зайву увагу.

— І все одно, — сказала Майя, — я не розумію, як можна встановити їх особистості під таким кутом.

— Знаю. Камера, чорт забирай, високо. Це мене дратує. Ви не уявляєте, наскільки часто в нас таке трапляється. Камера закріплена надзвичайно високо, а порушники опускають підборіддя чи вдягають каптури, щоби приховати обличчя. Але байдуже, у нас є оце й знання, що вони там були, отже, шукаємо далі.

— Ви знову їх засікли?

Кірс кивнув і знову набирав дані.

— Так. За півгодини біля аптеки «Duane Reade».

Він розгорнув відео. Кольорове, знімали зі сторони касира. Тепер можна розгледіти обличчя обох. Один із них був чорношкірим, інший — світліший, можливо, латиноамериканець. Заплатили готівкою.

— Холодно, — сказав Кірс.

— Що?

— Погляньте на час. Минуло п’ятнадцять хвилин, відколи застрелили вашого чоловіка. І ось вони, за півмилі[17] звідти, купують собі «Red Bulls» та «Doritos».

Майя мовчки дивилася.

— От я і кажу — холодно.

Вона розвернулася до нього.

— Або я помилилася.

— Навряд чи, — Кірс зупинив відео, заморозивши двох чоловіків. Так, чоловіків. Вони молоді, це безсумнівно, однак Майя служила з надто багатьма чоловіками того ж віку, аби їх звати хлопцями. — Погляньте на це.

Він натиснув на стрілку на клавіатурі. Камера наповзла вперед, збільшуючи зображення. Кірс зосередився на латиноамериканцеві.

— Це другий нападник, так? Не той, що стріляв?

— Так.

— Нічого не помічаєте?

— Наче ні.

Він знову збільшив картинку, тепер камера чітко зосередилася на поясі одного з чоловіків.

— Подивіться ще раз.

Майя кивнула.

— Він не порожній.

— Саме так. У нього є зброя. Якщо достатньо наблизити картинку, видно руків’я.