Знову проводить пальцем — і ось вона, між «Зачарованою вежею» і «Тижнем мод Барбі»: «Риболовля»! Він глибоко вдихає і викликає гру.

«УЯВІТЬ СЕБЕ НА РИБОЛОВЛІ», — радить пристрій з екрана. Кружальце посередині крутиться секунд із десять (здається, ніби довше), після чого з’являється демо-екран. Рибки плавають туди й сюди, петляють, пролітають по діагоналі. З їхніх ротів і від рухливих хвостів здіймаються бульбашки. Вода вгорі зеленкувата, а нижче стає синішою. Грає якась мелодійка, яку Ходжес не впізнає. Він дивиться й чекає на які-небудь відчуття, найімовірніше, сонливість.

Рибки червоні, зелені, блакитні, золоті, жовті. З ідеї, напевне, це тропічні рибки, але не такі гіперреальні, яких Ходжес бачив у рекламах «Xbox» і «PlayStation» по телевізору. Ці рибки загалом мультяшні, і то доволі примітивні. Не дивно, що «Zappit» прогорів, думає він, але так, дійсно, щось є трохи гіпнотичне в русі рибок: як вони плавають — то по одній, то парами, а інколи навіть веселковою зграйкою в півдюжини.

І — ось джекпот! — пливе рожева. Він пробує торкнутися її пальцем, але вона занадто швидка, і він промахується. Ходжес шепоче під ніс:

Блін!

Якусь мить він дивиться в темне вікно зачиненої хімчистки, бо справді відчув деяку сонливість. Злегка плескає себе вільною рукою спочатку по лівій щоці, потім по правій і знову дивиться на гру. Рибок стало ще більше, і вони вигадливо рухаються в різні боки.

Ось знову пливе рожева, і цього разу йому вдається її зловити до того, як вона мала зникнути за лівою межею екрана. Вона моргає (немов каже: гаразд, Білле, отепер ти мене зловив), але жодної цифри не з’являється. Він чекає, придивляється і, коли з’являється нова рожева рибка, ловить її знову. Знову цифри немає, тільки рожевий спалах, не схожий ні на що з реального світу.

Тепер мелодія здається гучнішою, а водночас повільнішою. Ходжес думає: таки справді, воно якось на мене діє. Не сильно і, може, суто випадково, але так, є таке діло.

Він натискає кнопку, щоб вимкнути пристрій. На екрані з’являється напис: «ДЯКУЄМО ЗА ГРУ! ДО ЗУСТРІЧІ», і він гасне. Ходжес дивиться на годинник на панелі приладів і з подивом бачить, що просидів над «заппітом» понад десять хвилин. А відчувались вони як дві-три. Ну п’ять максимум. Діна не казала про втрату відчуття часу за «Риболовлею», але ж він її й не питав, еге ж? З іншого боку, він допіру з’їв два доволі потужні знеболювальні, і це теж могло свою роль відіграти в тому, що сталося. Якщо взагалі щось сталося, ось у чому річ.

А цифр таки немає.

Рожеві рибки — це тільки рожеві рибки.

Ходжес засовує «заппіт» у кишеню, до телефона, і їде додому.

Фредді Лінклаттер — колишня колега Брейді з комп’ютерного ремонту, до того часу, як світ довідався, що Хартсфілд є монстром, — сидить за столом на кухні і крутить пальцем сріблясту фляжку, чекаючи на появу чоловіка з модною валізкою.

Доктор Z — так він себе називає, але Фредді не одуриш. Вона знає, яке ім’я стоїть за ініціалами на валізі: Фелікс Бабіно, голова неврологічного відділення в лікарні імені Кайнера.

Чи знає він те, що знає вона? Вона гадає, що знає, і йому байдуже. Але це все дивно. Дуже. Йому за шістдесят, справжня золота осінь життя, а нагадує він їй когось значно молодшого. Того, хто, фактично, є найславетнішим (тільки з лихою славою) пацієнтом цього ж таки доктора Бабіно.

Фляжка обертається, обертається. На її боці вигравійовано: «ҐГ для ФЛ, Nаzавжди». Ну, це «Nаzавжди» протривало лише приблизно два роки, і Ґлорія Голліс уже доволі давно пішла. Бабіно, чи пак доктор Z, як він себе називає — достоту якийсь лиходій з коміксів, — став однією з причин цього.

— Він стрьомний, — казала про нього Ґлорія, — і той старший теж. І гроші їхні теж стрьомні. Це щось дуже забагато. Не знаю, у що вони тебе втягують, Фред, але рано чи пізно воно тебе вдарить просто в лице, а я не хочу стати побічною жертвою.

Ну, звичайно, Ґлорія ще й знайшла когось красивішого — трохи вродливішого, ніж Фредді з її кутастим тілом, худющим обличчям із покоцаними щоками, — але про це їй говорити зовсім не хотілося, ні.

Фляжка обертається, обертається.

Спочатку все здавалося настільки простим, і як же можна відмовитися від грошей?! У «кіберпатрулі» «Discount Electronix» вона ніколи багато не відкладала, а ті роботи, які вдавалося знайти як незалежному ІТ- спеціалісту після закриття крамниці, хіба що не давали Фредді опинитися на вулиці. Мабуть, усе було б інакше, коли б вона мала те, що її колишній шеф Ентоні Фробішер називав «людськими навичками», але вони ніколи не були її сильною стороною. Коли отой старий пеньок, так званий Z-Бой, зробив їй оту пропозицію (і, Боже милосердний, дійсно ж якась така оборудка, як у коміксах!), це видавалося просто даром з небес. Вона тоді мешкала в зачуханій квартирці на Саус-сайді, у тій частині міста, яка прозивалася в народі Рогульским раєм, і ще лишалася винна господарям квартплату за місяць після того, як той тип їй заплатив. Що вона мала робити? Відмовитися від п’яти тисяч доларів? Будьмо реалістами.

Фляжка обертається, обертається.

Цей тип запізнюється, мабуть, узагалі не прийде, та й, може, на краще.

Вона згадує, як той пеньок оглядав її дві кімнати, в яких більшість речей лежала в паперових торбах з ручками (і дуже легко уявити ці торби навколо неї де-небудь під мостом швидкісної автостради, і її — як вона намагається серед них там заснути).

— Тобі потрібна більша квартира, — промовив він.

— Еге, а фермерам Каліфорнії потрібен дощик. — Фредді згадує, як зазирала в конверт, який він дав. Шурхотіння п’ятдесяток, який то був приємний звук! — Це чудово, але, коли я розрахуюся з усіма, кому заборгувала, тут небагато лишиться.

Вона б могла «забути» про те, що винна більшості з тих людей, але пенькові це знати не обов’язково.

— Буде й іще, і мій бос подбає, щоб знайти тобі квартиру, де ти матимеш отримувати деякі поставки.

Отут Фредді відчула тривожний дзвіночок.

— Якщо ви про наркотики, то забудьте одразу, — вона простягнула йому назад конверт із готівкою, хоч як боляче було це робити.

Він з гидливою гримасою відштовхнув конверт:

— Ніяких наркотиків. Тебе ніхто не підписуватиме ні на що навіть трошки незаконне.

Ну ось і маєш, кондомініум неподалік озера. Не так щоб із шостого поверху було його багато видно, та й не палац. Особливо взимку не палац. Можна побачити хіба що маленьку смужечку води між новішими, красивішими висотками, а от вітер дорогу знаходить тільки так, і в січні цей вітер холоднющий. У неї висить термостат (прикольний сувенір), виставлений на вісімдесят за Фаренгейтом[40], але на ній усе одно три шари одягу, а під робочими джинсами з купою кишень — теплі спідні штани. Проте «Рогульский рай» — це корисне порівняння, і поряд із ним це вже щось, але залишається питання: чи цього досить?

Фляжка обертається, обертається. «ҐГ для ФЛ, Nаzавжди». Тільки «Nаzавжди» нічого не буває.

Дзвонить дзвінок у коридорі, і Фредді аж підскакує. Вона бере фляжку — єдиний спогад про славні часи з Ґлорією — і рушає до домофону. Стримує бажання повимахуватися і погратися в «російського шпигуна». Чи називається він доктор Бабіно, чи Доктор Z, він справді моторошнуватий тип. Не в стилі дилерів мету і всякого іншого з Рогульского раю, а на інший лад страшний. Найкраще зіграти чесно, відстрілятися з цією справою й покластися на волю Божу, що коли воно все-таки вдарить в лице, то халепа не буде занадто велика.

— Чи це славетний Доктор Z?

— Звичайно.

— Ви прибули занадто пізно.

— Чи я відриваю тебе від чогось важливого, Фредді?

Ні, ні від чого важливого. Цими днями взагалі не відбувається геть нічого важливого.

— Чи принесли ви гроші?

— Звичайно. — У голосі чути нетерпіння. Отой старий пеньок, з яким вона починала цю дурнувату справу, теж говорив з такою нетерплячкою. Вони з Доктором Z зовсім нічим зовні не подібні, а говорять однаковісінько, аж вона дивується, чи вони, часом, не брати. Тільки от вони манерою говорити скидаються на ще одну людину, на старого колишнього колегу, з яким вона працювала. На того, який виявився містером Мерседесом.