— Так і є. Знято з рахунку «Gamez Unlimited».

— Без проблем?

Тодд Шнайдер знову пирхає тоном великого бізнесмена.

— Коли б ні, то ці вісімсот «заппітів» були б разом з рештою розібрані на запчастини для нових комп’ютерних штук.

Ходжес швидко накидає якусь арифметику на своїх розмальованих папірцях. Якщо тридцять відсотків з восьмисот були браковані, то залишається п’ятсот шістдесят робочих. Чи, може, трохи менше. Гільда Карвер отримала, напевне, оброблений — чого ж іще вони б їй його давали? — але, за словами Барбари, він тільки раз блимнув синім і згас.

— То вони пішли.

— Так, через «Єдину поштову службу» зі складу в Терра-Хоті. Зовсім невелика компенсація, але вже щось. Ми для своїх клієнтів робимо, що можемо, містере Ходжесе.

— Не сумніваюся.

«І ура», — думає Ходжес, після чого питає:

— Чи не пригадаєте адресу, на яку надсилалися ті вісімсот «заппітів»?

— Ні, але вона є в документах. Дайте мені свій е-мейл — і я радо вам надішлю, тільки з тим, щоб ви мені перетелефонували й розповіли потім, що за оборудки влаштовували оці з «Gamez».

— Залюбки, містере Шнайдере. — То буде номер абонентської скриньки, думає Ходжес, і її господаря давно немає на місці. Однак, усе одно треба перевірити. Холлі зможе це зробити, поки він буде в лікарні, лікуючись від того, що майже напевне не виліковується. — Ви дуже мені допомогли, містере Шнайдере. Ще одне запитання — і я вас відпущу. Чи не пам’ятаєте, як звати виконавчого директора «Gamez Unlimited»?

— Так, пам’ятаю, — каже Шнайдер. — Напевне, саме тому в назві компанії в кінці не S, а Z.

— Не зовсім розумію…

— Виконавчого директора звали Майрон Закім.

Ходжес закінчує розмову і викликає браузер Firefox. Пише слово «zeetheend» — і бачить перед собою мультяшного чоловічка, який махає мультяшним кайлом, відкидаючи купи землі. Із них раз у раз формується напис:

ВИБАЧТЕ, МИ ЩЕ НА СТАДІЇ РОЗРОБКИ

АЛЕ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ!

Ми створені, щоб діяти наполегливо — і саме так ми дізнаємося, хто ми.

Тобіас Вулф

«Ось іще думка, гідна „Рідерз дайджест“», — відзначає Ходжес і йде до вікна. На Нижній Мальборо — жвавий ранковий рух. З радістю і вдячністю він розуміє, що біль у боці повністю вгамувався вперше за ці дні. Він майже міг би повірити, що з ним усе гаразд, але це відчуття затьмарює гіркота в роті.

Гіркий смак, думає він. Залишки.

Дзвонить мобільник. Це Норма Вілмер, вона так шепоче, що її ледве чутно:

— Я про так званий список відвідувачів. Поки що не мала можливості його побачити. Тут так і кишить поліція і типчики в дешевих костюмах із окружної прокуратури. Можна подумати, що Хартсфілд не вмер, а втік.

— Я зараз не про список, хоча він теж мені потрібен — і якщо ви мені це скажете сьогодні, матимете ще п’ятдесят доларів. Якщо до дванадцятої — то сотню.

— Боже мій, що ж там за важливість така? Я питала Джорджію Фредерік — вона останніми роками скаче туди-сюди то в ортопедію, то в «Відро», — і вона каже, що єдина людина, яка відвідувала Хартсфілда, крім вас, — це була якась страшненька дівка з татуюваннями і стрижкою під морського піхотинця.

Ходжесові це ні про що не каже, але він відчуває ледь помітний натяк. Якому не до кінця довіряв би. Він занадто сильно хоче все зібрати докупи, а отже, діяти має обережно.

— Що ж вам треба, Білле? Я, блін, як дурна, сиджу в шафі з білизною, тут жарко, в мене голова болить!

— Колишній напарник мені телефонував і розповів, що Брейді себе отруїв якимсь лайном. Що в мене викликає думку, що він мав би довго відкладати якісь ліки, а потім зжерти їх усі одразу. Могло таке бути?

— Могло. Також могло бути, що я посадила б авіалайнер, якби вся його команда померла від харчового отруєння, тільки і одне, і друге, блін, малоймовірне. Я вам скажу те, що й поліції казала, і двом найбільш діставучим нишпоркам з прокуратури. Брейді давали анапрокс- ДС за часів фізичних тренувань — одну таблетку з їжею до вправ, ще одну пізніше протягом дня, якщо він просив, — просив нечасто. Анапрокс не так уже й сильно контролює біль, не набагато краще, ніж адвіл, який продається без рецепта. Також йому був прописаний тайленол «Extra Strength», але просив він його хіба що кілька разів.

— Як на це зреагували оті нишпорки?

— Зараз у них робоча теорія, що він об’ївся анапроксу.

— Але ви на це не повелися б?

— Ні, звичайно, куди там! Де б він ховав стільки таблеток, в сраку свою кістляву відлежану засовував би, чи що? Мені час іти. Перетелефоную за список відвідувачів. Звичайно, якщо він є.

— Дякую, Нормо. Випийте анапроксику від голови.

— Та йдіть ви на хрін! — сміється Норма.

Перша думка, яка виникає в Ходжеса, коли перед ним виникає Джером: йоксель-моксель, та ти, хлопче, виріс!

Коли Джером Робінсон прийшов працювати до нього — спочатку косити газон, потім як універсальний помічник, потім як техноангел, який беріг його комп’ютер у робочому стані, — Джером був худющим підлітком і важив приблизно сто сорок фунтів за зросту п’ять футів вісім дюймів[46]. Юний велетень у дверях сягав уже не менш як шістьох футів з двома дюймами і важив щонайменше сто дев’яносто.[47] Він завжди був гарний з лиця, але тепер його краса стала взагалі кінозіркова з купою м’язів.

Вищезазначений Джером весело шкіриться, швидко крокує через кабінет і згрібає Ходжеса в обійми. Притискає його, але швидко відпускає, помітивши гримасу болю: «Ой, Боже мій, вибачте».

— Та мені не боляче, я такий радий бачити тебе, друже! — Перед очима Ходжеса трохи туманиться, то він протирає їх тильним боком руки. — Ти просто бальзам для втомленого ока!

— І ви! Як ся маєте?

— Зараз так нічого собі. У мене є знеболювальні таблетки, але ти — кращі ліки!

Холлі стоїть у дверях, її практична зимова куртка розстібнута, маленькі долоні складені в замок на талії. Вона дивиться з нещасною усмішкою. Ходжес би й не повірив, що така існує, але, схоже, бува й таке.

— Заходь, Холлі, — кличе він її. — Обіцяю, групових обіймів не буде. Ти вже Джеромові все розповіла про справу?

— Про історію з Барбарою він знає, але, я гадала, краще, щоб решту розповів ти.

Джером злегка пригортає шию Ходжеcа великою теплою рукою.

— Холлі каже, що ви завтра лягаєте в лікарю, щоб здати ще якісь аналізи і спланувати лікування, а якщо ви опиратиметеся, я маю вам сказати, щоб ви заткнулися.

— Не «заткнулися»! — протестує Холлі. — Я взагалі такого слова не вживаю!

Джером шкіриться:

— У тебе на губах було: «Поводьтеся чемно», а в очах: «Заткніться!»

— Дурко! — каже вона, але знову всміхається.

Як гарно, що ми разом, думає Ходжес, шкода тільки, що з такої причини. Він перериває ці химерно симпатичні братсько-сестринські ревнощі й питає, що в Барбари.

— Та нормально. Перелом великої і малої гомілкової посередині. Таке могло статися й на футбольному полі, і на гірці на лижах. Має без проблем зростися. Їй наклали гіпс, і вона вже скаржиться, як під ним свербить. Мама пішла знайти їй якусь чухалку.

— Холлі, ти їй набір фотографій показала?

— Так, і вона вибрала доктора Бабіно. Навіть не вагалася.

От до вас, док, у мене є кілька запитань, думає Ходжес, і відповіді на них хочу почути до кінця сьогоднішнього дня. Якщо мені для цього треба вас притиснути, щоб ви очі вирячили, — то й гаразд!

Джером моститься на одному з кутків столу Ходжеса: він завжди так сидить.

— Розкажіть-но мені все, від початку до кінця. Може, я щось новеньке помічу.

Здебільшого розповідає Ходжес. Холлі ходить до вікна і поглядає на Нижню Мальборо, схрестивши руки на грудях, поклавши долоні на плечі. Час від часу вона щось докидає, але здебільшого мовчить і слухає.