Наомі зупинилася на узбіччі дороги біля старої гранітної будівлі пожежної станції Джанкшн-Сіті й подивилася на Сема. Її шкіра зблідла під макіяжем, а очі широко розплющилися.

— Ти не жартував? Семе, ти хочеш сказати мені, що не жартував?

— Саме так.

— Але ж, Семе… — Вона замовкла і якусь мить ніби не знала, як їй продовжувати. Нарешті вона заговорила дуже м’яко, ніби звертаючись до дитини, яка втнула щось, не підозрюючи, що це неправильно. — Але ж, Семе, Арделія Лорц померла. Вона померла тридцять років тому.

— Я знаю, що вона мертва. Тобто тепер знаю. Я хотів знати решту.

— Семе, кого б ти там не бачив…

— Я знаю, кого я бачив.

— Розкажи мені, чому ти такий упевнений…

— Спершу ти мені розкажи.

Вона знов увімкнула передачу, перевірила дзеркало заднього огляду й рушила до «Дому Ангола».

— Я не знаю багато, — розпочала вона. — Розумієш, коли вона померла, мені було лише п’ять років. Більшість із того, що я знаю, — це підслухані плітки. Арделія належала до пастви Першої баптистської церкви Провербії — принаймні вона туди ходила, — але моя мати про неї ніколи не згадує. Як і решта старих парафіян. Для них її наче ніколи не існувало.

Сем кивнув.

— І містер Прайс повівся так само, коли писав статтю про бібліотеку. Ту, що я саме читав, коли ти поклала руку мені на плече і вкоротила життя на двадцять років. Це також пояснює, чому твоя мати так розсердилася на мене, коли я згадав ім’я Арделії в суботу ввечері.

Наомі здивовано глянула на нього.

— То он чому ти дзвонив?

Сем кивнув.

— Ох, Семе, якщо раніше тебе й не було в маминому списку людей на букву «л», то зараз ти точно там опинився.

— О, я був там і раніше, але тепер, мабуть, піднявся на кілька щаблів. — Сем засміявся, а тоді скривився. Живіт йому й досі болів від нападу реготу на сходах газетної редакції, але він був дуже радий, що так сталося — ще годину тому Сем би ніколи не повірив, що зможе коли-небудь настільки відновити рівновагу. Ба більше, годину тому він був певен, що «Сем Піблз» і «рівновага» вже довіку будуть взаємовиключними категоріями. — Продовжуй, Наомі.

— Більшу частину того, що знаю, я почула на так званих «справжніх зустрічах» АА, — сказала вона. — Це коли люди збираються випити кави до і після зустрічі й балакають про все на світі.

Він подивився на неї запитливо.

— Як довго ти вже в АА, Наомі?

— Дев’ять років, — спокійно відповіла вона. — І вже минуло шість літ, як я востаннє не змогла втриматись. Але алкоголіком я була хтозна-відколи. П’яницями не стають, Семе. Ними народжуються.

— Ох, — недоладно мовив він. А тоді спитав: — Арделія Лорц теж брала участь у програмі?

— О Боже, ні — але це не значить, що в АА немає людей, які її пам’ятають. Здається, вона з’явилася в Джанкшн-Сіті в 1956 чи 1957 році. Вона пішла працювати в громадську бібліотеку до містера Левіна. Рік чи два по тому він несподівано помер — інфаркт чи інсульт, здається, — і місто віддало його посаду цій Лорц. Казали, що вона дуже добре вправлялася з роботою, але, судячи з того, що сталося, найкраще в неї виходило дурити людей.

— Що вона зробила, Наомі?

— Убила двох дітей, а тоді й себе, — просто сказала Наомі. — Улітку 1960 року. Дітей розшукували. Ніхто не подумав шукати їх у бібліотеці, бо в той день вона була зачинена. Їх знайшли наступного дня, коли бібліотека не відчинилася, як звичайно. Там у даху є вікна…

— Я знаю.

— …але нині їх видно лише ззовні, бо всередині бібліотеку перебудували. Підвісили стелі нижче, щоб зберегти тепло чи щось таке. Хай там як, а на тих вікнах були великі мідні засувки. Мабуть, ті засувки зрушували довгою жердиною, коли треба було прочинити ті вікна і впустити свіжого повітря. Вона прив’язала мотузку до однієї з тих засувок — мабуть, взяла для цього одну з драбин на коліщатках, що стоять при полицях, — і повісилася на вікні. Вона зробила це після того, як убила дітей.

— Ясно. — Сем говорив спокійно, але серце в нього гупало повільно й дуже сильно. — А як вона… як вона вбила тих дітей?

— Не знаю. Ніхто цього ніколи не розповідав, а я не питала. Мало бути жахливо.

— Мабуть, так.

— Тепер розкажи мені, що сталося з тобою.

— Спершу я хочу побачитися в притулку з Дейвом.

Наомі одразу напружилася.

— Я подивлюся, чи Дейв там, — сказала вона, — а ти посидиш у машині. Мені шкода тебе, Семе, і шкода, що ми не порозумілися вчора ввечері. Але я не дозволю тобі знову засмутити його.

— Наомі, але ж він причетний до цього!

— Це неможливо, — мовила вона різким тоном, що мав закінчити цю дискусію.

— Чорт забирай, та вся ця справа неможлива!

Вони вже наближалися до «Дому Ангола». Перед ними прогуркотіла в бік Центру перероблювання вантажівка, з кузовом, наповненим картонними коробками з пляшками й бляшанками.

— Здається, ти мене не зрозумів, — продовжила вона. — Мене це не дивує: земляни рідко розуміють. Тож розкрий вуха, Семе. Я скажу тобі простими короткими словами. Якщо Дейв вип’є — він помре. Ти збагнув? До тебе дійшло?

Вона ще раз зиркнула на Сема, цього разу так люто, що ледь не обпекла його поглядом, і заглиблений у своє лихо Сем дещо зрозумів. Раніше, навіть коли вони з Наомі ходили на ті два побачення, він вважав її просто гарненькою. Тепер же він побачив, що вона прекрасна.

— Що значить «земляни»? — спитав він її.

— Люди, що не мають проблем із пійлом, колесами, травичкою, ліками проти кашлю чи будь-чим, що дурманить людині голову, — вона ледь не шипіла. — Люди, що можуть дозволити собі повчати й засуджувати.

Вантажівка попереду звернула з довгої розбитої під’їзної дороги, що вела до притулку. «Дім Ангола» бовванів попереду. Сем бачив щось припарковане біля ґанку, але то була не машина. То був Дейвів візок.

— Зупинись-но на хвильку, — сказав він.

Наомі зупинилася, але не глянула на нього. Вона дивилася крізь лобове скло прямо вперед. І зуби зціпилися так, що м’язи на щелепі випнулися. Щоки почервоніли.

— Ти піклуєшся про нього, — сказав він, — і я радий, що так. А про мене ти піклуєшся, Саро? Попри те, що я землянин?

— Ти не маєш права називати мене Сарою. А я маю, бо це частина мого імені — мене охрестили Наомі Сарою Гіґґінс. І вони мають, бо вони мені, певним чином, ближчі, ніж можуть бути кревні родичі. Взагалі ми і є кревні родичі — бо щось усередині робить нас такими, якими ми є. Щось у нашій крові. А ти, Семе, не маєш такого права.

— Може, й маю, — сказав він. — Може, я тепер один із вас. У вас пійло. А в Сема-землянина — бібліотечна поліція.

Тепер вона подивилася на нього великими й настороженими очима.

— Семе, я не розумі…

— Я теж. Я лише знаю, що потребую допомоги. Відчайдушно. Я взяв дві книжки в бібліотеці, якої вже не існує, і тепер тих книжок теж не існує. Я загубив їх. Знаєш, куди вони потрапили?

Вона похитала головою.

Сем показав уліво, туди, де двоє чоловіків вилізли з кабіни вантажівки й заходилися знімати з кузова коробки зібраного непотребу.

— Ось туди. Їх перетерли на кашку. Я маю час до півночі, Саро, а тоді бібліотечна поліція так само перетре мене. І мені здається, що вони не залишать від мене навіть обгортки.

Семові здавалося, що він просидів на пасажирському кріслі «датсана» Наомі Сари Гіґґінс дуже довго. Двічі він тягнувся до дверцят, але забирав руку. Наомі пом’якшала… трішки. Якщо Дейв хотів із ним говорити і коли він іще був у такому стані, щоб розмовляти з кимось, вона дозволить це. А як ні, то ні.

Нарешті двері «Дому Ангола» відчинилися. З них вийшли Наомі й Дейв Данкан. Вона підтримувала його за пояс. Дейв так човгав ногами, що Семове серце обірвалося, але, коли вони вийшли на сонце, Сем побачив, що Дейв не п’яний… принаймні не обов’язково п’яний. Його вигляд чудернацьким чином нагадав Семові власне відображення в дзеркалі пудрениці Наомі. Дейв Данкан, схоже, намагався пережити найсильніше потрясіння в житті… і в нього виходило не дуже добре.