Сем вийшов із машини й нерішуче завмер біля дверей.

— Виходь на ґанок, — сказала Наомі. Її голос був примирливий і наляканий. — Здається, він не зможе зійти зі сходів.

Сем підійшов туди, де вони зупинились. Дейвові Данкану, певно, було близько шістдесяти. У суботу він виглядав на сімдесят чи сімдесят п’ять. «Через пійло», — подумав Сем. А тепер, коли в Айові саме звернуло з полудня, він виглядав старшим за будь-який вік. І Сем знав, що це його провина. Дейва вразило повернення того, кого він вважав давно похованим.

«Я ж не знав», — подумав Сем, але, які б ці слова не були правдиві, вони вже не могли його втішити. Окрім луснутих капілярів на носі й щоках, Дейвове обличчя нагадувало своїм відтінком дуже старий папір. Очі його були водянисті й застиглі. Губи набрали блакитнуватого переливу, а в кутиках рота з’явилися маленькі крапельки слини.

— Я не хотіла, щоб він із тобою розмовляв, — сказала Наомі. — Я хотіла повезти його до доктора Мельдена, але Дейв відмовився їхати, поки ви не побалакаєте.

— Містере Піблз, — кволо промовив Дейв. — Мені шкода, містере Піблз, це все моя провина, чи не так? Я…

— Тобі нема за що просити пробачення, — сказав Сем. — Підходь сюди й присядь.

Вони з Наомі підвели Дейва до крісла-гойдалки в кутку ґанку, і Дейв сповз у нього. Сем і Наомі підтягли й собі по стільцю з прогнутими плетеними сидіннями і сіли обабіч нього. Якийсь час вони мовчки сиділи й дивилися на залізничну колію і площину фермерської землі, що лежала за нею.

— Вона взялася за вас? — спитав Дейв. — Та курва з глибин пекла.

— Вона нацькувала на мене декого, — відповів Сем. — Декого з плакатів, які ти намалював. Він… Знаю, це звучить дико, але це бібліотечний полісмен. Він прийшов до мене сьогодні вранці. Він… — Сем торкнувся волосся. — Він зробив оце. І це. — Він показав на маленьку червону цятку посередині горла. — І він каже, що не один…

Дейв довго мовчав і дивився в порожнечу, дивився на рівний обрій, лінію якого порушували тільки високі силосні башти та ще, з північного краю, апокаліптичні обриси зернового елеватора «Продуктової компанії Провербії».

— Той чоловік несправжній, — сказав він нарешті. — Ніхто з них не справжній. Тільки вона. Та пекельна курва.

— Ти можеш розповісти нам, Дейве? — обережно спитала Наомі. — Якщо не можеш, то просто скажи. Але якщо тобі від цього стане краще… легше… тоді розкажи нам.

— Мила моя Саро, — сказав Дейв. Він узяв її за руку й усміхнувся. — Я люблю тебе — чи я колись казав тобі це?

Вона похитала головою, теж усміхаючись. Сльозинки блищали в її очах, як маленькі крихти слюди.

— Ні. Але я рада, Дейве.

— Я мушу розповісти, — сказав він. — І річ не в тому, краще це чи легше. Не можна допустити, щоб це тривало далі. Знаєш, Саро, що я пам’ятаю про свою першу зустріч з АА?

Вона похитала головою.

— Як було сказано, це — програма чесності. Також було сказано, що треба розповідати все, і не одному лише Богові, але Богові й іншій людині. Я подумав: «Якщо це потрібно, щоб жити тверезим життям, то з мене годі. Нехай мене краще вкинуть до ями на «Вейверн Гілл», у тій частині кладовиська, яке виділяють для п’яниць і невдах, що ніколи не мали ані горщика, щоб у нього дзюрити, ані вікна, через яке все це вилити. Тому що я ніколи не зможу розповісти все, що бачив, і все, що робив».

— Ми всі так думаємо спочатку, — м’яко сказала вона.

— Знаю. Але малоймовірно, щоб багато хто бачив те, що я бачив, або робив те, що я робив. Хоч я й намагався розповідати. Потроху я розповів усе, що зміг. Я довів свої справи до ладу. Але те, що я бачив тоді… про це я ніколи не розказував. Ані людям, ані людському Богові. Я знайшов у підвалах серця кімнату, поклав усе те до неї й замкнув двері.

Він глянув на Сема, і той побачив, як глибокими зморшками на старечих Дейвових щоках повільно і втомлено котилися сльози.

— Так я й зробив. А коли двері замкнулися, я забив їх дошками. А як забив, то обшив їх сталевими листами, міцно заклепавши. А як заклепав, то підпер усе комодом, а перед тим, як піти геть, я наскладав на комод цегли. І всі роки потому я казав собі, що забув про Арделію і пов’язані з нею страхіття, про те, що вона загадувала мені робити, й про те, що вона обіцяла, і про те, ким насправді була. Я пив багато ліків, щоб забути все, але вони так і не зробили своєї справи. А коли я потрапив до АА, саме це й не давало мені змоги триматися. Оте, що залишилось у кімнаті. Воно має ім’я, містере Піблз, і це ім’я — Арделія Лорц. Після того як я трохи тверезів, мені починали снитися кошмари. Найчастіше мені снилися плакати, що я для неї малював, — ті, що так лякали дітлахів, — але то були не найгірші сни.

Його голос притих до тремтячого шепоту:

— Їм до найгірших було ще дуже далеко.

— Може, ти трохи відпочив би? — запропонував Сем. Він зрозумів, що, незалежно від того, що має сказати Дейв, якась частина Семової душі не хотіла цього чути. Вона боялася почути це.

— Забудьте про мій відпочинок, — сказав Дейв. — Доктор каже, що в мене діабет і паскудна підшлункова, а печінка розсипається на шматки. Дуже скоро я піду на постійні канікули. Не знаю, рай це буде чи пекло, але я переконаний, що бари й крамнички зачинені в обох місцях, слава Богові за це. Але зараз відпочивати не можна. Якщо я й розповім усе, то це мусить бути зараз. — Він уважно подивився на Сема. — Ви вскочили в халепу, чи не так?

Сем кивнув.

— Так. Але ви не знаєте, наскільки все погано. Саме тому я й мушу говорити. Гадаю, що іноді їй доводиться… лежати непорушно. Але зараз час її сплячки закінчився, і вона вибрала вас, містере Піблз. Ось чому я мушу говорити, хоч і не дуже хочу. Вчора ввечері, після того як Наомі пішла, я вийшов і купив собі бутель розливного вина. Я пішов із ним до сортувальної станції й сів там, де сидів багато разів, у траві, серед попелу й битого скла. Я відкрутив кришку, приставив бутель до носа і вдихнув. Знаєте, чим пахне розливне вино? Мені воно завжди пахне шпалерами в дешевих готелях або струмком, що протікає через міське звалище. Але я все одно завжди любив цей запах, бо він також пахне забуттям.

І увесь час поки я тримав і нюхав той бутель, я чув, як та курв’яча королева озивалася з кімнати, де я її замкнув. Говорила з-за цегли, комода, сталевих листів, дощок і дверей. Гукала, як міг би гукати з труни похований живцем. Трохи приглушено, але я все одно добре її чув. Вона казала: «Отак, Дейве, оце і є твоя відповідь, єдина відповідь, що існує для таких людців, як ти, єдина, що допомагає, і це єдина відповідь, що тобі може знадобитися до того часу, коли всі відповіді стануть неважливі».

Я перехилив той бутель, щоб добряче ковтнути, а тоді, в останню мить, вино запахло нею… і я згадав її обличчя в останні дні, усе вкрите маленькими ниточками… і як змінився її рот… і викинув той бутель геть. Розбив його об шпали, тому що це лайно мусить припинитися. Я не дозволю їй знову висмоктувати це місто!

Його голос піднявся до тремтячого, але гучного старечого крику:

— Це лайно і так уже тягнеться надто довго!

Наомі поклала долоню на Дейвову руку. Її обличчя було злякане й сповнене турботи.

— Що, Дейве? Що тягнеться довго?

— Я хочу переконатися, — сказав Дейв. — Містере Піблз, спершу розповідайте ви. Розкажіть усе, що з вами трапилося, і нічого не пропускайте.

— Гаразд, — погодився Сем, — але за однієї умови.

Дейв легенько всміхнувся.

— Якої б то?

— Ти мусиш пообіцяти, що кликатимеш мене Семом… а я, натомість, ніколи більше не називатиму тебе Паскудним Дейвом.

Дейвова усмішка стала ширшою.

— Згода, Семе.

— Гаразд. — Він глибоко вдихнув. — В усьому винен той триклятий акробат… — почав він.

На розповідь довелося витратити більше часу, ніж Сем сподівався, але він відчув невимовне полегшення — майже радість, — коли розповів усе, нічого не приховуючи. Він розказав Дейвові про Дивовижного Джо, про дзвінок Крейґа, коли той попросив виручити, про те, як Наомі порадила якось пожвавити промову. Розповів їм про те, якою побачив бібліотеку, і про зустріч з Арделією Лорц. Поки Сем говорив, очі Наомі ширшали дедалі більше. Коли він дійшов у своїй розповіді до плаката з Червоною Шапочкою на дверях дитячої зали, Дейв кивнув.