— Таке час від часу буває, — сказав він (з висоти свого багатющого досвіду, що охоплював величезний період — місяців шість). — Жоден лікар не в стані це передбачити, але таке справді буває. І, як бачимо, це сталося з вами.

Крізь сльози Морис кивнув.

— Очевидно, вас не повністю паралізувало. — Тимпнел і далі погладжував його руку. — Але я не беруся прогнозувати, яким буде ваше одужання: незначним, частковим чи повним. Сумніваюся, що й доктор Кемельман зможе. Підозрюю, що попереду на вас чекає багато фізіотерапії, і далеко не всі ці вправи будуть приємними. Та однаково це приємніше, ніж… ну ви розумієте.

— Так, — крізь сльози мовив Морис. — Розумію. Слава Богу! — Він згадав, як сказав Лідії, що Бога немає, і в обличчя шугонула гаряча кров.

— Я простежу, щоб повідомили доктору Кемельману. — Тимпнел востаннє погладив Мориса по руці й підвівся.

— А моїй дружині подзвонити можете? — спитав Морис. Бо, попри вічні плачі й заламування рук, він все-таки мав до неї якісь почуття. Може, навіть кохав — хоча це почуття начебто має небагато спільного з бажанням скрутити людині в’язи, яке час від часу тебе навідує.

— Так, я про це подбаю. Сестро, ви не могли б…?

— Авжеж, докторе, — відповіла медсестра, і Тимпнел не зумів стримати широку усмішку.

— Дякую, — сказав Морис, витираючи очі «клінексом» з коробки на тумбочці біля ліжка. — Велике вам спасибі.

Тимпнел вийшов із палати. Поки тривала їхня розмова, містер Денкер прокинувся. Морис думав, чи не перепросити йому за гамір, який вони здійняли, чи, може, за свої сльози, та потім вирішив, що вибачення не потрібні.

— Я так розумію, вас можна привітати, — сказав містер Денкер.

— Побачимо, — відповів Морис, але, так само, як і Тимпнел, не міг стримати усмішку, що так і рвалася назовні. — Побачимо.

— Рано чи пізно життя розставить усе на свої місця, — туманно сказав Денкер і ввімкнув телевізор пультом. Була вже чверть на шосту. Вони подивилися залишок «Хі-Хо»[109], а потім вечірні новини. Безробіття зростало. Інфляція була не такою вже й страшною. Заручники досі перебували в заручниках. Нове опитування компанії «Ґеллап» показало, що на гіпотетичних виборах, якби їх провести просто зараз, чотири кандидати від республіканської партії обійшли б Джиммі Картера. В Атланті сталися расові сутички, унаслідок яких було вбито чорношкіру дитину (до того, як у атлантських убивствах почне прозирати зловісна схема), — «Ніч насильства», як назвав це диктор. Ближче до рідного міста в яблуневому саду біля траси сорок шість було знайдено труп невідомого, зарізаного й забитого ціпком.

Лідія подзвонила майже рівно о пів на сьому. Їй зателефонував доктор Кемельман і, базуючись на доповіді свого інтерна, висловив обережний оптимізм. Лідія обережно зраділа. Вона клялася, що прийде наступного дня, навіть якщо це її вб’є. Морис сказав їй, що любить. Того вечора він любив усіх: Лідію, доктора Тимпнела з його газонокосарською стрижкою, містера Денкера, навіть молоденьку дівчину, яка саме завозила в палату таці з вечерею, коли Морис поклав слухавку.

На вечерю в них були гамбургери, товчена картопля, салат із моркви й горошку та морозиво в креманках на десерт. «Смугаста цукерка», що її подавала, звалася Феліс і була сором’язливою білявкою років двадцяти. Вона мала власну добру новину — її хлопець влаштувався на роботу програмістом в IBM й офіційно запропонував їй одружитися.

Містер Денкер, із притаманним йому особливим аристократичним шармом, до якого були небайдужі всі молоді панянки, продемонстрував величезну втіху.

— Справді? Як чудово! Ви повинні сісти й усе-усе нам розказати. Розповідайте все. Нічого не пропускаючи.

Феліс спаленіла, і всміхнулася, і сказала, що вона не може.

— У нас ще решта крила B без вечері, а після того — крило С. І погляньте — уже пів на сьому!

— Тоді завтра ввечері, обов’язково. Відмовок не приймаємо — правда, містере Гейзель?

— Так, правда, — пробурмотів Морис, але подумки перебував дуже далеко, за мільйон миль звідти.

(ви повинні сісти й усе-усе нам розказати)

Слова, вимовлені тим самим тоном дружнього кепкування. Колись він уже їх чув, у цьому жодних сумнівів бути не могло. Але чи їх Денкер вимовляв? Чи він?

(розкажіть нам усе)

Голос людини з вишуканими манерами. Культурної людини. Але в голосі — погроза. Сталева рука в оксамитовій рукавичці. Так.

Де?

(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)

(?Патин?)

Морис Гейзель подивився на свою вечерю. Містер Денкер з апетитом заходився коло їжі. Зустріч із Феліс, очевидячки, підняла йому настрій — так само бувало, коли до нього приходив білявий хлопчина.

— Хороша дівчина, — сказав Денкер із повним ротом, набитим морквою та горошком.

— А, так…

(ви повинні сісти)

— Ви про Феліс. Вона

(і все нам розказати)

дуже мила.

(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)

Він опустив погляд на свою вечерю, раптово пригадавши, як це — бути в концтаборі не новачком. Попервах ти ладен убити за шматочок м’яса, байдуже, який там він зачервивлений чи гнилий, аж позеленів уже. Але через деякий час той дикий голод вщухав, і шлунок залягав усередині маленьким сірим камінчиком. І тобі здавалося, що вже більше ніколи в житті ти не відчуватимеш голоду.

Поки хтось не показував тобі їжу.

(«друже, розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте. Ви повинні сісти й УУСССЕ нам розказати».)

Головною стравою на Морисовій таці був гамбургер. І чому він зненацька навіяв думку про ягнятину? Не про баранину, не про відбивні (баранина часто бувала жилавою, а відбивні — жорсткими, і людину, чиї зуби повигнивали до старих пеньків, баранина й відбивні не надто вабили). Ні, про що він подумав, то це про апетитне ягняче рагу, соковите, у підливці, з купою овочів. М’якеньких смачнючих овочів. Але навіщо думати про ягняче рагу? Навіщо, якщо не…

Бахнули відчинені навстіж двері. Лідія, із рожевими від усмішки щоками. Під пахвою в неї був алюмінієвий костур, і дибала вона, як друзяка маршала Диллона Честер.

— Морисе? — картаво мовила вона. Слід у слід за нею ступала, так само тремко радіючи, їхня сусідка Емма Роґан.

Від несподіванки містер Денкер упустив виделку. Тихо вилаявся собі під носа й, поморщившись, підняв її з підлоги.

— Чи ж це не ДИВО? — мало не дзявкала від хвилювання Лідія. — Я подзвонила Еммі й спитала в неї, чи не піти нам сьогодні замість завтра, костур я вже наготувала і сказала: «Ем, якщо я не зможу розділити ці муки з Морисом, що я за дружина йому буду?» Оце так я і сказала, точнісінько такими словами, правда ж, Еммо?

Емма Роґан (можливо, згадавши, що це їхній Коллі, принаймні частково, був винуватцем халепи) енергійно закивала.

— Тож я подзвонила в лікарню, — скидаючи з пліч пальто і вмощуючись зручненько на тривалі відвідини, сказала Лідія, — і тут сказали, що час для відвідування вже минув, але в моєму випадку можуть зробити виняток, тільки аби ми надовго не лишалися, щоб не потурбували містера Денкера. Містере Денкер, ми ж вас не турбуємо, правда?

— Ні, мила пані, — покірно сказав містер Денкер.

— Еммо, сідай, бери стільця в містера Денкера, однаково він ним не користується. Так, Морисе, облиш уже те морозиво, ти весь обляпався, ну як немовля, їй-богу. Але нічого, зараз ми швиденько все зробимо. Я тебе погодую. Усі-пусі, мацюпусій. Ширше ротик відкривай… і гарненько все ковтай… ну ж бо, шлунок, харч приймай! … Ні, нічого не кажи, матуся знає, як краще. Ні, Еммо, ти подивися на нього, у нього вже майже все волоссячко повилазило, але я не дивуюся, ну бо що ж, як він не зможе більше ніколи ходити. Це Божа ласка. А казала я йому: та драбина хилитається. Казала: «Морисе, кажу, ану злазь звідти, поки…»

Вона годувала його морозивом і патякала так ще цілу годину, а коли пішла, демонстративно припадаючи на костур (під другу руку її підтримувала Емма), думки про ягняче рагу й голоси, що відлунювали крізь роки, вже віддалилися на задній план свідомості Мориса Гейзеля. Він був виснажений. Сказати, що в нього був важкий день, означало нічого не сказати. Морис заснув міцним сном.