А прокинувся десь між третьою та четвертою ранку, з німим криком за щільно зімкненими устами.

Тепер він знав. Точно знав, де й коли саме познайомився з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. От тільки тоді його прізвище було не Денкер. О ні, зовсім ні.

Він прокинувся від найгіршого кошмару у своєму житті. Хтось подарував їм з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали грошей. А потім разом із ними в кімнаті якось опинився хлопець — службовець «Вестерн юніон» в уніформі «гітлерюґенд». Він простягнув Морису телеграму, у якій було написано:

СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ОБИДВІ ДОЧКИ МЕРТВІ КРПК КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТИН КРПК ДУЖЕ ШКОДА ТАКЕ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ КРПК ЛИСТ КОМЕНДАНТА ДОДАЄТЬСЯ КРПК СКАЖЕ ВАМ УСЕ І НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИТЬ КРПК ПРИЙМІТЬ ЧЕК НА 100 РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТ ВАШОМУ БАНКУ ЗАВТРА КРПК ПІДПИС РАДНИК АДОЛЬФА ГІТЛЕРА

Лідія гучно заголосила. І хоча Морисових дочок вона в житті не бачила, але піднесла мавпячу лапу високо догори та зажадала, щоб вони повернулися до життя. Світло в кімнаті згасло. І раптом знадвору долинули звуки — човгання ніг при непевній ході.

Морис стояв навкарачки в темряві, що зненацька запахла димом, і газом, і смертю. Навпомацки шукав лапу. Лишалося одне бажання. Якби він знайшов лапу, то побажав би, щоб цей кошмарний сон припинився. Позбавив би себе необхідності дивитися на дочок, худих, як опудала, з глибокими ранами-дірами замість очей, з порядковими номерами на благенькій плоті рук.

Гупання в двері, досконалий барабанний дріб ударів.

У тому кошмарі він шукав лапу ще несамовитіше, та безрезультатно. Здавалося, це тривало цілу вічність. А потім за спиною хряснули, відчиняючись, двері. «Ні, — подумав він, — я не дивитимусь. Я заплющу очі. Вирву їх із голови, якщо це буде необхідно, але не дивитимусь».

Але він таки подивився. Змушений був. Уві сні неначе велетенські руки вхопили його за голову й силоміць повернули.

У дверях стояли не його доньки. Там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер у нацистській уніформі СС і кашкеті з «блискавками», недбало заломленому набік. Ґудзики безжально сяяли, чоботи були натерті до вбивчого блиску.

У руках він стискав величезну каструлю з ягнячим рагу, і воно повільно булькотіло.

І Денкер-зі-сну зі своєю темною ґречною посмішкою сказав:

— Ви повинні сісти й розказати нам усе — як друг другові, добре? Ми чули, що дехто ховає золото. Потайки накопичує тютюн. Що Шнайбель не отруївся несвіжою їжею, а йому у вечерю підсипали товченого скла. Не ображайте нас, думаючи, що ми дурніші за вас, і не вдавайте, що вам нічого не відомо. Вам відомо ВСЕ. Тож розказуйте. Нічого не пропускаючи.

І в тій темряві, вдихаючи неймовірні пахощі рагу, що доводили до божевілля, він виклав їм усе. Шлунок, що раніше був маленьким сірим камінцем, перетворився на гаркучого тигра. Слова безсило лилися з його губ. Вони вивергалися з нього безглуздою проповіддю божевільного, у якій змішалися воєдино правда й брехня.

Бродін під мошонкою ховає обручку своєї матері, липкою стрічкою приклеїв!

(«ви повинні сісти»)

Ласло та Герман Дорськи говорили про те, щоб зненацька напасти на сторожову вежу номер три!

(«і все нам розказати!»)

У чоловіка Ракел Танненбаум є тютюн, він дав наглядачеві, який приходив по Цайкерта, того, якого прозивають Козоїдом, бо він вічно длубається в носі, а потім тягне пальці до рота, Танненбаум дав Козоїду трохи тютюну, щоб він не забирав у його жінки намиста з перлів.

(«ой, це якесь безглуздя, думаю, ви поплутали дві різні історії, але нічого, все нормально, хай ви краще поплутаєте дві історії, ніж одну повністю пропустите, ви не повинні НІЧОГО пропускати!»)

Є один, назвав ім’я свого покійного сина, щоб подвійну порцію отримувати!

(«скажіть, як його звати»)

Я не знаю, але можу його вам показати, будь ласка, так, я покажу його вам, покажу я, покажу я, покажу я…

(«розказуйте все, що знаєте»)

покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я

І так, поки він не виплив у свідомість із криком, що вогнем пік у горлі.

Не в змозі втамувати дрож, він глянув на обриси сплячого в сусідньому ліжку. І втупився в зморшкувате провалля рота. Старий тигр без зубів. Старезний лютий бродячий слон, у якого один бивень випав, а другий хитався в лунці. Маразматичний монстр.

— О Господи, — прошепотів Морис Гайзель писклявим і слабким голоском, якого не почув би ніхто, крім нього самого. Сльози потекли по щоках і далі до вух. — О Господи, той, хто замордував мою дружину й доньок, спить зі мною в одній палаті, Боже мій, Боже милий, Боже, він зараз зі мною, тут, у цій палаті.

Сльози потекли ще стрімкіше — сльози люті й жаху, гарячі, пекучі.

Він тремтів і чекав світанку, а той усе барився й не приходив ще цілу вічність.

Наступного дня, у понеділок, Тод прокинувся о шостій ранку і, коли в кухню зайшов його батько, досі в банному халаті з вензелем і капцях, апатично копирсався виделкою в розбовтаній яєчні.

— Дбранку, — буркнув тато до Тода, проходячи до холодильника, щоб витягти звідти апельсиновий сік.

Тод буркнув у відповідь, не підводячи очей від книжки, однієї з циклу про вісімдесят сьомий поліцейський відділок[110]. Йому пощастило влаштуватися на літню роботу в компанії з Сосаліто[111], що займалася озелененням. Їздити аж туди щодня було б важкувато, навіть якби хтось із батьків мав охоту позичити йому на літо машину (а ніхто з них такої охоти не мав), але батько якраз працював на будмайданчику неподалік, тому міг висаджувати Тода на автобусній зупинці дорогою на роботу, а повертаючись, забирати його на тому самому місці. Тоду ця домовленість була аж ніяк не в кайф: йому не подобалося їздити з роботи додому з батьком, а їздити з ним на роботу вранці він взагалі терпіти не міг. Уранці, коли стіна між його справжнім «я» та тим, кого він вдавав, витоншувалася до межі, він почувався таким вразливим, наче був голий. Після ночі з кошмарними сновидінням було ще гірше, але навіть якщо вночі він спав без снів, усе одно було кепсько. Одного ранку він із переляком, таким раптовим, що межував із жахом, усвідомив, що всерйоз міркує над можливістю простягнути руки через батьків портфель, ухопити кермо «порше» й викрутити його так, щоб вони вискочили за подвійну смугу, сіючи аварійний хаос і руйнування серед вранішніх мандрівників на роботу в місто.

— Тодику, ще одне яйце хочеш?

— Ні, тату, дякую. — Дік Боуден їв яйця добряче засмаженими. Як взагалі людина може їсти смажені яйця? На грилі «Дженн-Ейр» дві хвилини, потім перевертав і трохи припускав жовток. І на тарілку тобі лягало мертве око велетня, затягнуте плівкою катаракти, око, з якого текла жовта кров, коли ти прохромлював його виделкою.

Тод відпихнув од себе тарілку з яєчнею-бовтанкою. Майже її не торкнувшись.

На ґанок ляпнула ранкова газета.

Батько досмажив свою яєчню, вимкнув гриль і сів за стіл.

— Що, Тодику, не хочеться їсти?

«Ще раз мене так назвеш, і я встромлю цього ножа тобі в херовий шнобель… татику».

— Та щось апетиту нема.

Дік із любов’ю всміхнувся сину. На правому вусі хлопця виднілася крихітна плямка крему для гоління.

— Твій апетит украла Бетті Траск. Так мені здається.

— Ага, може, і так. — Він кволо всміхнувся, але та усмішка згасла одразу ж по тому, як батько спустився сходами зі сніданкового закапелку, щоб узяти газету. «О, як би ти, татику, одразу прокинувся, якби я розказав тобі, яка вона давалка. Якби сказав: «О, до речі, а ти знав, що дочка твого друзяки Рея Траска — одна з найбільших шльондр у Санта-Донате? Якби гнучкість дозволяла, вона б сама собі поцьку вилизувала. Ось як багато вона про неї думає. Просто смердюча маленька шляйка. Дві доріжки коксу, і вона твоя на всю ніч. Та вона б і з собаками їблася, якби не могла мужика знайти». Як думаєш, ти б од такого зразу прокинувся, татику? Деньок би добре почався?»