– Ану розійдіться, – сказала буркітлива жінка. – Я цим займуся. Мені і моїм дівчаткам треба їсти!

Вона стала рачки й почала колупати землю маленькою лопатою. Ми всі стали робити те саме. Охоронець сидів під деревом, стежив за нами і курив.

– А де картопля чи буряки? – спитала я в мами.

– Ну, схоже, вони мене карають, – сказала мама.

– Карають тебе? – здивувалася пані Рімене.

Мама на вухо переказала їй, чого від неї хотів командир.

– Але ж, Елено, ти б могла отримати особливі умови, – сказала пані Рімене. – І, напевне, додатковий харч.

– Нечиста совість додаткових харчів не варта, – сказала мама. – Подумай, чого вони б могли там від мене вимагати. І що могло б трапитися з людьми. Я на свою душу такого не братиму. Потерплю з усіма.

– Одна жінка каже, тут у п’яти кілометрах містечко. Там є крамниця, пошта і школа, – розповіла пані Рімене.

– Можливо, ми могли б туди ходити, – сказала мама, – і надсилати листи. Може, про чоловіків хтось щось чув.

– Будь обережна, Елено. Твої листи можуть ставити під загрозу тих, хто лишився вдома, – сказала пані Рімене. – Нічого не записуй, ніколи.

Я опустила очі. Я все записувала, у мене вже зібралося кілька сторінок малюнків і описів.

– Ні, – прошепотіла мама. Вона подивилася, як буркітлива жінка длубається в землі, і нахилилася до пані Рімене. – У мене є контакт.

Що це означає, який «контакт»? Хто це? І війна – зараз німці в Литві. Що робить Гітлер?

Мені цікаво, що ж сталося потім з нашим будинком і всім, що лишилося після нас. І чому ми займаємось оцим дурним копанням?

– Ну, до тебе хазяйка хоча б говорить, – сказала мама. – А нам дісталася дика баба, яка тягала Ліну за коси.

– Селяни не раді, – сказала пані Рімене. – Але вони й очікували нас. Вочевидь, цими днями в сусіднє село привезли кілька машин естонців.

Мама припинила копати:

– Естонців?

– Так, – прошепотіла пані Рімене. – Людей депортували і з Естонії, і з Латвії також.

Мама зітхнула:

– Я боялася, що так буде. Це безумство якесь. Скільки ж людей вони вивезуть?

– Елено, певно, сотні тисяч, – відповіла пані Рімене.

– Годі вам пліткувати, працюйте! – прикрикнула буркітлива жінка. – Я їсти хочу.

Ми вирили яму завглибшки сантиметрів із шістдесят, коли машина привезла маленьке відерце води. Охоронець дав нам перепочити. На руках у мене натерлися пухирі. На пальці поналипала земля. Для води нам не дали ні кухля, ні черпака. Ми нахилялися, як собаки, і по черзі пили з того відра, а білявий охоронець спокійно пив із великої фляги. Вода відгонила рибою, але мені було байдуже. Коліна в мене на вигляд скидалися на сире м’ясо, спина боліла від того, що кілька годин не розгиналася.

Ми копали на маленькій галявині, навколо був ліс. Мама попросила дозволу вийти в туалет і потягла мене й пані Рімене за дерева. Ми присіли, підібравши сукні, щоб полегшитися. Сиділи навпочіпки обличчям одна до одної.

– Елено, чи не передасте тальк, прошу вас, – сказала пані Рімене, підтираючись листком.

Ми розсміялися. То було таке кумедне видовище: сидіти кружка, тримаючись за коліна. Ми, власне, реготали. Мама так сміялася, що в неї кілька пасом волосся вибилося з-під хустки, якою вона пов’язала голову.

– Нашого почуття гумору, – сказала мама, в її очах від сміху набігли сльози, – його вони в нас не віднімуть, еге ж?

Ми сміялись, аж за боки брались. У темряві блимали ліхтарики. Брат Йоани видобував з акордеона грайливу мелодію. Мій дядько, який від душі почастувався чорничним лікером, нетвердо витанцьовував на задньому дворі будиночку, намагаючись наслідувати наших мам. Він тримав поділ уявної спідниці й хитався на всі боки.

– Ходімо, – прошепотіла Йоана. – Прогуляємося.

Ми взялися за руки й пройшли між темних будиночків до пляжу. У сандалі набрався пісок. Ми стояли на березі, і вода хлюпотіла біля наших ніг. Балтійське море мінилося в місячному сяйві.

– Як місяць виблискує, наче манить нас, – зітхнула Йоана.

– Так і є. Він кличе нас, – сказала я, запам’ятовуючи світло й тіні, щоб потім намалювати. Я скинула сандалі. – Ходімо.

– А я не маю купальника, – сказала Йоана.

– І я теж. То й що?

– То й що? Ліно, ми не можемо купатися голими, – сказала вона.

– Хіба хтось казав про купання голими? – спитала я.

Я увійшла в чорну воду просто в сукні.

– Ліно! Боже, що ти робиш! – вигукнула Йоана.

Я випростала руки перед собою і роздивлялася місячні тіні на воді. Спідниця невагомо спливла.

– Ану ж бо, люба! – я пірнула.

Йоана скинула черевики і зайшла в воду по литки. Місячне сяйво вигравало на її темному каштановому волоссі й високій постаті.

– Приєднуйся, це чудово! – сказала я.

Вона повільно, дуже повільно увійшла у воду. Я підскочила й потягла її в море. Вона скрикнула й засміялася. Сміх Йоани можна вирізнити в будь-якій юрбі. У цьому сміхові була неприборкана свобода, і його луна покотилася навколо мене.

– Ти божевільна! – сказала вона.

– Чому божевільна? Це така краса – мені хотілося бути її частиною, – сказала я.

– Намалюєш нас отак? – спитала Йоана.

– Так, і назву картину… «Дві голови, що стирчать із темряви», – сказала я, бризкаючи на Йоану.

– Я не хочу додому. Тут усе досконале, – сказала вона, крутячи у воді руками. – Тихо, хтось іде!

– Де? – я закрутилася, роззираючись.

– Отам, за деревами, – прошепотіла вона.

З-за дерев край пляжу вийшло дві постаті.

– Ліно, це він! Отой, високий. Це про нього я тобі казала. Що я його в місті бачила! Що ж робити?

До берега йшло двоє хлопців, вони дивилися на нас.

– Якось пізнувато для купання, чи не так? – спитав високий хлопець.

– Зовсім ні, – сказала я.

– О, ви правда завжди вночі купаєтеся? – поцікавився він.

– Коли хочу, тоді й купаюся, – відказала я.

– А твоя старша сестра – вона завжди вночі купається?

– А чом би вам у неї не спитати, – сказала я.

Йоана під водою дала мені копняка.

– Ви, дівчата, обережно. Ви ж не хочете, щоб вас хтось голими побачив, – усміхнувся хлопець.

– Правда? Ви маєте на увазі ось так? – я підскочила і стала на весь зріст. Мокра сукня прилипла до мене, як папірець до розталої іриски. Я стала бризкати на них обох водою.

– Божевільна дитина! – він засміявся, намагаючись, щоб на нього не потрапила вода.

– Ходімо, – сказав його товариш. – А то на зустріч спізнимося.

– Зустріч? Це ж яка зустріч у вас о такій годині? – спитала я.

Хлопці на мить опустили голови.

– Ну, нам пора. Бувай, старша сестро! – сказав високий до Йоани, перш ніж разом з другом піти далі понад берегом.

– Бувай, – сказала Йоана.

Ми так реготали, що я подумала: мабуть, батькам теж чути. Ми вискочили з води, похапали сандалі і побігли по пісочку до тінистої стежки. Жабки й цвіркуни скрекотіли й сюркотіли навколо. Йоана схопила мене за руку, щоб я зупинилася в темному місці:

– Батькам не кажи!

– Йоано, та ми мокрі як хлющі. Вони зразу побачать, що ми купалися, – сказала я.

– Ні, про хлопців не кажи… і про те, що вони казали.

– Добре, старша сестро, не скажу! – усміхнулася я.

Ми побігли крізь темряву і сміялися до самого будинку.

Що ж такого Йоана знала про тих хлопців і їхню зустріч, чого не знала я?

Сміх ущух.

– Ліно, нам час іти, люба, – сказала мама.

Я озирнулася на яму. А що, коли ми риємо свою могилу?