Я знайшла паличку й зламала її навпіл. Сіла і стала малювати на твердій землі. Намалювала наш будинок, сад і дерева, доки настав час повертатися до праці. Я вдавила в землю пальцями маленькі камінці, і вийшла доріжка до наших дверей; дах виклала паличками.

– Ми маємо підготуватися, – сказала мама. – Зима буде така, якої ми й не бачили. Будуть сильні морози. Їжі не буде.

– Зима? – здивувалася я, сівши на п’яти. – Ти жартуєш? Ти впевнена, що ми тут будемо до зими? Мамо, ні!

До зими ще місяці й місяці. Я не могла знести думки про те, що житиму в цій халупі, ритиму ями кілька місяців, ховатимуся від командира. Я кинула погляд на білявого охоронця. Він дивився, як я малюю на землі.

– Маю надію, що ні, – сказала мама. – А раптом будемо? Якщо не будемо готові, то певне, що загинемо від голоду чи холоду.

Мама привернула увагу буркітливої жінки.

– Заметілі в Сибіру дуже підступні, – кивнула пані Рімене.

– Не знаю, як ці хатки їх переносять, – сказала мама.

– А якщо ми самі побудуємо? – спитала я. – Можна було б зробити щось таке з колод, як оця колгоспна будівля, з пічкою, з димарем. Можна було б усім гуртом жити.

– Дурненька. Вони не дадуть нам часу ні на яке наше будівництво, а якщо ми щось побудуємо, то вони його в нас заберуть для себе, – сказала буркітлива жінка. – Копай собі.

Пішов дощ. По наших головах і плечах залопотіли краплі.

Ми відкрили роти, ловлячи краплі.

– Це божевілля, – сказала пані Рімене.

Мама щось крикнула до білявого. З-під навісу гілок світився кінчик його цигарки.

– Він каже, щоб ми швидше копали, – сказала мама голосно, щоб перекричати зливу, яка вже стояла стіною. – Тепер, каже, земля м’яка.

– Сволота, – сказала пані Рімене.

Я подивилася й побачила, як мій намальований будинок тане під дощем. Паличку, якою я малювала, віднесло геть вітром і водою. Я опустила голову й стала копати. Я вганяла лопатку в землю щосили, уявляючи, що переді мною не земля, а командир. Мені зводило пальці, руки тремтіли від утоми. Плаття по низу обтріпалось, а лице і шия обгоріли на ранковому сонці.

Коли злива вщухла, нас погнали назад до табору; ми були по пояс у багні. Шлунок зводила голодна судома. Пані Рімене перекинула брезент через плече, і ми пленталися вперед, і руки в нас заціпило на тих лопатах без держаків, які ми стискали майже дванадцять годин.

Ми зайшли в табір з тилу. Я впізнала хатинку, де жив лисий пан, – там були брунатні двері – і змогла провести маму до нашої халупи. Йонас уже чекав нас у хаті. Усі посудини були повні води по вінця.

– Повернулися! – зрадів він. – Я хвилювався, чи ви не заблукали!

Мама обійняла Йонаса й розцілувала його в голову.

– Коли я повернувся, ще був дощ, – пояснив Йонас. – То я всі посудини з хати повитягав, щоб вода в нас була.

– Мій розумничку! А сам ти пив? – спитала мама.

– Багато! – сказав він, дивлячись на мій печальний стан. – Можете гарненько помитися.

Ми напилися з великої посудини, потім помили ноги. Мама наполягла, щоб я попила ще, навіть якщо й відчуваю, що більше не можу.

Йонас сидів на дошках по-турецьки. Перед ним був розстелений один з маминих шарфиків. Посередині лежав самотою шматочок хліба, а поряд – маленька квіточка.

Мама поглянула на хліб і на прив’ялу квітку.

– З якого приводу цей бенкет? – спитала вона.

– Я отримав сьогодні хлібну пайку за роботу. Разом із двома жіночками черевики робив, – усміхнувся Йонас. – Їсти хочете? Вигляд у вас утомлений.

– Дуже хочу, – сказала я, дивлячись на той шматочок. Коли вже Йонас заробив хліб шевством у приміщенні, то нам, напевне, мають дати цілого індика, подумала я.

– Нам усім дають за роботу по сто грамів хліба, – розповів Йонас. – Треба піти й узяти свої пайки в колгоспному управлінні.

– Це… оце і все? – спитала мама.

Йонас кивнув.

Триста грамів черствого хліба. Це просто в голові не вкладалось. Оце заради цього ми стільки годин копали. Вони заморять нас голодом і, мабуть, поскидають у ті ями, що їх ми повикопували.

– Цього ж мало, – сказала я.

– Знайдемо іще що-небудь, – сказала мама.

На щастя, коли ми прийшли, в дерев’яній будівлі командира не було. Нам дали картки без танців і зайвих розмов. Ми пішли за іншими працівниками до будівлі поблизу. Там зважили й роздали хліб.

Мій денний раціон майже вміщувався в кулаці. Дорогою назад нас зустріла панна Ґрибайте за своєю хатиною. Вона жестом покликала нас. Руки й одяг у неї були брудні. Вона цілий день працювала на буряковому полі. Її обличчя скривила різка гримаса, коли вона нас побачила:

– Що вони з вами робили?

– Змусили копати, – сказала мама, відкидаючи з обличчя волосся, до якого прилипла земля. – Під дощем.

– Ану швидко! – вона підтягла нас до себе. Її руки тремтіли. – Я могла потрапити в біду, ризикуючи отак заради вас. Сподіваюся, ви це розумієте. – Вона засунула руку в ліфчик, витягла звідти кілька маленьких бурячків і швидко дала їх мамі. Потім сунула руку під спідницю й витягла ще два буряки з трусів. – А тепер ідіть, швидко! – сказала вона.

Я почула, як у халупі за нашою спиною щось кричить лисий.

Ми поспішили додому розпочати свій бенкет. Я була така голодна, що мені вже було байдуже, як я не люблю буряки. Було байдуже навіть те, що їх принесено в чужій пітній білизні.

– Ліно, поклади оце в кишеню й однеси панові Сталасу, – сказала мама і дала мені буряк.

Лисому. Я не могла. От просто не могла це зробити та й усе.

– Мамо, в мене сил нема, – я лягла на дошки, відчуваючи щокою дерево.

– Я соломки нам приніс, щоб м’якше було, – оголосив Йонас. – Жіночки мені сказали, де її можна взяти. І завтра принесу!

– Ліно, швидко, бо скоро стемніє. Віднеси це панові Сталасу, – сказала мама, розкладаючи солому разом із Йонасом.

Я побрела до лисого в халупу. Більшу частину її сірого простору займала жінка з двома немовлятами, які кричали. Пан Сталас зіщулився в кутку; його поламана нога тепер була привʼязана до дошки.

– Де тебе носило? – спитав він. – Голодом мене заморити хочеш? Ти що, з ними злигалася? Який жах. Ревуть день і ніч. Я б мертву дитину на цей гармидер проміняв.

Я поклала йому на коліна буряк і зібралася йти.

– Що з твоїми руками? – спитав він. – На них і глянути гидко.

– Я цілий день працювала, – відрубала я. – На відміну від вас.

– Що ж ти робила? – спитав він.

– Ями копала, – відказала я.

– Копала, значить? – пробурмотів він. – Цікаво. А я думав, вони твою мамку взяли…

– Що ви хочете сказати? – спитала я.

– Твоя мати – розумна жінка. Вона в Москві навчалася. Ці чортові совдепи все про нас знають. Про наші родини. Не думаю, що вони б із цього не скористалися.

Я подумала про тата.

– Мені треба передати звістку батькові, щоб він міг нас знайти.

– Знайти вас? Не кажи дурниць, – буркнув він.

– Знайде. Він зможе. Ви не знаєте мого батька, – сказала я.

Лисий опустив погляд.

– А ти його знаєш?

А потім спитав:

– А енкаведисти вже до тебе й матері твоєї дісталися? Між ніг – уже чи ще ні?

Мені стало зовсім гидко. Я пирхнула й пішла з цієї хати.

– Агов!

Я озирнулася на голос. До хатини прихилився Андрюс.

– Привіт, – сказала я.

– У тебе вигляд жахливий, – сказав він.

У мене вже не було сил придумати якусь дотепну відповідь. Я просто кивнула.

– Що вони тебе примусили робити?

– Ми ями копали, – сказала я. – А Йонас цілий день шив черевики.

– А я дерева рубав, – сказав він. Андрюс був брудний, але, здається, охоронці його не займали. Обличчя й руки в нього засмагли, й очі від того здавалися ще блакитнішими. Я витягла з волосся грудку землі.

– А де ви живете? – спитала я.

– Десь отам, – сказав він, нікуди не показавши. – Ви копаєте з отим білявим енкаведистом?