– З ним? Жартуєш. Нічого він не копає, – сказала я. – Стоїть собі, курить і на нас покрикує.

– Його прізвище Крецький, – розповів Андрюс. – Командир – Комаров. Я ще спробую дізнатися.

– Звідки ти все дізнаєшся? А про чоловіків не чути нічого? – спитала я, подумавши про тата. Андрюс похитав головою. – Тут ніби поряд село, де є пошта, – сказала я. – Не чув про нього? Хочу листа двоюрідній сестрі відіслати.

– Вони все прочитають, що ти напишеш. У них є особливі перекладачі. То будь обережна з тим, що пишеш.

Я опустила очі, згадавши, як енкаведисти пропонували мамі перекладати. Наше особисте листування, отже, не буде особистим. Будь-яка приватність лишалася тільки в спогадах. Вона навіть не порціями, як сон чи хліб. Я подумала, чи не розповісти Андрюсу, що енкаведисти хотіли, щоб мама для них шпигувала.

– Ось, – сказав він і простягнув руку. Там лежали три цигарки.

– Ти даєш мені цигарки? – здивувалася я.

– А ти що думала, в мене в кишені смажена качка?

– Ні, я… Дякую, Андрюсе.

– Отож. Це твоєму братові й мамі. Як вони, нормально?

Я кивнула, колупаючи носаком землю.

– А де ти взяв цигарки? – спитала я.

– Дістав.

– Як твоя мама?

– Добре, – швидко відповів він. – Слухай, мені час іти. Привіт від мене Йонасові. І пухирями своїми цигарки не порозмочуй, – подражнився він.

Я пошкандибала до халупи, намагаючись простежити, в який бік пішов Андрюс. Де ж він живе?

Я дала мамі три цигарки:

– Це від Андрюса.

– Як мило з його боку, – сказала мама. – Де він їх дістав?

– Ти бачила Андрюса? – сказав Йонас. – У нього все добре?

– У нього порядок. Цілий день дерева рубав. Привіт тобі переказує.

Придибуляла алтайка і стала махати руками на маму. Вони мали коротку бесіду, пересипану словами «нєт» і тупанням ніг алтайки.

– Елена, – відрекомендувалася мама, показавши на себе. – Ліна, Йонас, – вона показала на нас.

– Улюшка! – назвалася хазяйка, простягнувши долоню до мами.

Мама дала їй цигарку.

– Навіщо ти їй цигарку віддала? – спитав Йонас.

– Вона каже, що це плата за квартиру, – сказала мама. – Її звати Улюшка.

– Це ім’я чи прізвище? – спитала я.

– Не знаю. Але коли вже ми тут будемо жити, то маємо звертатися одне до одного як годиться.

Я розстелила плащ на соломі, що її приніс Йонас. Лягла. Мені страшенно не подобалося, як мама сказала «коли вже ми тут будемо жити…» – наче ми тут залишимося. Також почула, як мама сказала «спасіба», що по-російськи означає «дякую». Я подивилась і побачила, як вона підкурює одним сірником з Улюшкою. Мама зробила дві красиві затяжки, тримаючи цигарку довгими пальцями, і швидко загасила її – теж денна норма…

– Ліно, – прошепотів Йонас. – Андрюс добре виглядав?

– Чудово, – сказала я, думаючи про його засмагле лице.

Я лежала в ліжку, наслухаючи. Почула надворі тихі кроки. Фіранка відхилилась, і стало видно засмагле обличчя Йоани.

– Виходь, – сказала вона. – На ґанку посидимо.

Я крадькома вийшла зі спальні на ґанок будинку.

Йоана прилягла боком у кріслі-гойдалці, гойдаючись туди-сюди. Я сіла поряд на стільці, підібравши коліна під підборіддя й напнувши на босі п’яти бавовняну сорочку. Крісло ритмічно рипіло, а Йоана дивилася в темряву.

– І? Як воно? – спитала я.

– Він чудовий! – зітхнула вона.

– Правда? – здивувалася я. – Розумний? Не з отих дурнів, які пиво на пляж пити ходять, ні?

– Ну що ти, – видихнула Йоана. – Він на першому курсі в університеті вчиться. Хоче стати інженером.

– Гм. А в нього подружки ще нема? – спитала я.

– Ліно, припини шукати в нього недоліки!

– А я не шукаю. Просто питаю.

– Колись, Ліно, хтось впаде тобі в око – і тоді ти не будеш таким критиканством займатися.

– Я й не займаюся, – сказала я. – Просто хочу пересвідчитися, що він досить гарний для тебе.

– У нього є молодший брат, – усміхнулася Йоана.

– Правда? – я наморщила ніс.

– От бачиш? Ти вже до нього скептично ставишся, а ще навіть не бачила!

– Я не ставлюся до нього скептично! І де ж його молодший брат?

– Приїде наступного тижня. Хочеш його побачити?

– Та хтозна, не знаю. Зважаючи, який він, – сказала я.

– А поки не побачиш, то й не дізнаєшся! – дражнилася Йоана.

Коли це сталося, ми спали. Я промила свої пухирі й почала писати листа Йоані. Тільки я дуже стомилась і заснула. І тут почула, що на мене кричить енкаведист і тягне надвір.

– Мамо, що робиться? – питав Йонас.

– Кажуть, нам треба негайно з’явитися в колгоспне управління.

– Давай! – закричав охоронець із ліхтарем.

Вони почали дратуватись. Один із них витяг пістолет.

– Да! – сказала мама. – Так! Діти, швидко! Ходімо!

Ми попідскакували з соломи. Улюшка перевернулася на інший бік, відвернувшись від нас. Я поглянула на свою валізу, радіючи, що встигла сховати малюнки.

Інших людей теж виганяли з хатинок. Ми йшли вервечкою по стежці до колгоспного управління. Я чула, як лисий щось кричить позаду нас.

Вони зігнали нас до найбільшого приміщення дерев’яної будівлі. Сивий пан, який накручував годинник, стояв у кутку. Дівчинка з лялькою збуджено замахала мені рукою, немов зустріла стару подругу, якої давно не бачила. На її щоці темнів широкий синець. Нам звеліли тихо почекати, доки підійдуть усі решта.

Стіна, складена з колод, була вкрита сірим тиньком. На столі кімнати багато місця займав стіл із чорним стільцем. Над столом висіли портрети Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. Йосифа Віссаріоновича Джуґашвілі. Він сам себе назвав Йосиф Сталін – сталевий. Я дивилася на портрет. Він, здається, теж дивився на мене. Він здіймав праву брову, наче кидаючи мені виклик. Я дивилася на його густі вуса і темні, кам’яні очі. На портреті він шкірився майже насмішкувато Це спеціально? Я замислилася про художників, які малювали Сталіна. Вони раділи, що опинилися поряд із ним, чи боялися, що буде – а раптом йому не сподобається, як його намальовано? Портрет Сталіна довіри не викликав.

Відчинилися двері. Пришкандибав лисий на поламаній нозі.

– І ніхто з вас і не подумав мені допомогти! – кричав він.

Увійшов Комаров, командир, а за ним кілька енкаведистів із гвинтівками. Білявий охоронець, Крецький, ішов останнім і ніс стос якихось паперів. Звідки Андрюс дізнався їхні прізвища? Я роззирнулася, шукаючи очима Андрюса і його матір. Їх не було.

Заговорив Комаров. Усі подивилися на маму. Командир замовк і подивився на неї, піднявши брову й крутячи незмінну зубочистку язиком.

Мамине обличчя напружилося.

– Він каже, що нас сюди привели займатися документами.

– Документами? – сказала пані Рімене. – У таку пору?!

Комаров продовжував говорити. Крецький підняв якийсь машинопис.

– Ми всі маємо підписати цей документ, – сказала мама.

– Що там сказано? – питали всі.

– Три речі, – промовила мама, дивлячись на Комарова.

Той вів далі, а мама перекладала литовською.

– По-перше, ми цим підписом даємо згоду приєднатися до колгоспу.

У кімнаті загомоніли. Люди відверталися від командира, який говорив. Його рука невимушеним жестом відхилила форму, продемонструвавши кобуру на поясі. Люди розвернулися.

– По-друге, – сказала мама, – цим ми погоджуємося платити воєнний податок – двісті рублів на особу, враховуючи дітей.

– І де ми їм візьмемо двісті рублів?! – обурився лисий. – Вони й так покрали в нас що могли.

Люди знову загули. Енкаведист із гуркотом постукав дулом гвинтівки по столу. Стало тихо.

Я дивилася, як Комаров говорить. Він дивився просто на маму, немов йому надзвичайно подобалося казати це саме їй. Мама замовкла. Відкрила рота.