– Ну, ну, що там? Що третє, Елено? – питала пані Рімене.

– Ми маємо погодитися, що ми – злочинці, – мама на мить замовкла. – І що наш вирок… двадцять п’ять років важкої праці.

У кімнаті закричали, заголосили. Хтось почав задихатися. Люди насувалися на стіл, сперечаючись. Енкаведисти підняли гвинтівки, націлившись на нас. Я так і розкрила рот. Двадцять п’ять років? Ми будемо двадцять п’ять років у в’язниці? Отже, коли я звідси вийду, то буду старшою, ніж мама зараз. Щоб не впасти, я простягла руку, шукаючи підтримки в Йонаса. Його там не було. Він уже впав і лежав біля моїх ніг.

Я не могла віддихатися. Кімната почала стискатися навколо мене. Я падала, підхоплена глибинною течією паніки.

– АНУ ТИХО! – крикнув якийсь чоловік.

Усі озирнулися. То був сивий пан із годинником.

– Заспокойтеся, – поволі промовив він. – Істерики не допоможуть. У паніці ми не можемо чітко мислити. Це дітей лякає.

Я подивилася на дівчинку з лялькою. Вона вчепилася в материну спідницю, і її побитим обличчям текли сльози.

Сивий чоловік говорив тихіше, спокійніше.

– Ми – розумні, гідні люди. Тому вони нас і депортували. Для тих, хто зі мною не знайомий, назвуся: я Александрас Лукас. Адвокат із Каунаса.

Натовп притих. Ми з мамою допомогли Йонасові підвестися.

Командир Комаров щось закричав з-за свого столу.

– Пані Вілкене, прошу вас пояснити командирові, що я роз’яснюю ситуацію нашим друзям, – сказав пан Лукас.

Мама переклала.

Крецький, молодий білявий охоронець, гриз ніготь на великому пальці.

– Я ніяких паперів підписувати не буду! – сказала панна Ґрибайте. – Мені сказали підписати документ для реєстрації на конференцію вчителів. А тепер я тут. Це вони так зібрали список учителів на депортацію!

– Якщо ми не підпишемо, нас уб’ють! – сказала буркітлива жінка.

– Я так не вважаю, – сказав сивий чоловік. – До зими точно не уб’ють. Зараз починається серпень. Тут багато роботи. Ми хороші, міцні робітники. Ми для них працюємо в полі, будуємо. Їм вигідно нас використовувати, принаймні до зими.

– Він має рацію! – сказав лисий. – Спочатку вони з нас усі соки вичавлять, а потім повбивають. Хто хоче на це чекати? Я – ні.

– Вони дівчину, в якої було немовля, розстріляли, – роздратована кинула буркітлива жінка.

– Ону вони застрелили, бо вона втратила самовладання, – пояснив пан Лукас. – Вона була не в собі. А ми себе контролюємо. Ми розумні, практичні люди.

– То нам не треба підписувати? – спитав хтось.

– Ні. Я гадаю, ми маємо зараз чемно сісти. Пані Вілкене пояснить, що ми зараз не готові підписувати папери.

– Не готові? – спитала пані Рімене.

– Я згодна, – сказала мама. – Ми не повинні давати повну відмову. І не повинні демонструвати істерик. Стаємо в три шеренги.

Енкаведисти тримали свої гвинтівки, не певні, що зараз ми будемо робити. Ми сіли перед столом трьома рівними рядами під портретами російських вождів. Охоронці ошелешено перезирнулися. Ми спокійно сіли. Ми повернули собі почуття гідності.

Я обійняла Йонаса за плечі.

– Пані Вілкене, прошу вас спитати в командира Комарова, у чому нас звинувачують, – сказав сивий адвокат.

Мама так і зробила.

Комаров сидів на краю столу, гойдаючи чоботом.

– Він скаже, що нас звинувачено за статтею 58 радянського карного кодексу за контрреволюційну діяльність проти СРСР, – переклала мама.

– За це двадцять п’ять років не дають, – пробурмотів лисий.

– Скажіть йому, що ми будемо на них працювати і робитимемо свою справу якісно, але підписувати ще не готові, – сказав пан Лукас.

Мама переклала.

– Він каже, що ми маємо підписати зараз.

– Я собі вирок на двадцять п’ять років підписувати не буду! – сказала панна Ґрибайте.

– Я теж, – сказала я.

– То що ж нам робити? – спитала пані Рімене.

– Ми тут спокійно почекаємо, доки нас не попросять звідси, – сказав пан Лукас, накручуючи годинник.

І ми стали чекати.

– А де Андрюс? – прошепотів Йонас.

– Не знаю, – сказала я. Я чула, що лисий пан питав про те саме.

Ми сиділи на підлозі колгоспного управління. Кожні кілька хвилин Комаров кого-небудь бив рукою чи ногою, намагаючись залякати й змусити підписати папір. Ніхто не піддався. З кожним його кроком я здригалася. Потилицею і спиною стікав піт. Я намагалася не підіймати голови, боячись, що Комаров мене впізнає. Якщо хтось засинав, його били.

Минали години. Ми чемно сиділи, як школярі перед директором. Урешті Комаров звернувся до Крецького.

– Він сказав, щоб той тепер сидів замість нього, – переклала мама.

Комаров покрокував до мами. Він схопив її за руку й виплюнув їй у лице щось схоже на устрицю. Після чого вийшов.

Мама швидко витерла слиз, наче їй до того було геть байдуже. А мені було зовсім не байдуже. Я хотіла зібрати всю свою ненависть і виплюнути йому в обличчя.

На світанку нам сказали повертатися до праці. Стомлені, але з відчуттям полегкості, ми попленталися до своєї халупи. Улюшка вже десь пішла. У хаті пахло тухлими яйцями. Ми попили дощової води і з’їли шматочок хліба, який відклала мама. Попри всі мої намагання сукня як слід не відіпралась і буда тверда від грязюки. Руки в мене мали такий вигляд, ніби їж довго жувала якась дрібна тварина. З пухирів витікав жовтий гній.

Я постаралася якнайретельніше промити виразки дощовою водою. Не допомогло. Мама сказала, що мусять сформуватися мозолі.

– Просто роби як можеш, мила, – сказала мама. – Рухай рукою так, ніби копаєш, але дуже не тисни. А я попрацюю.

Ми вийшли з хатини шикуватися на роботу.

До нас підійшла пані Рімене – на її обличчі був жах. І тут я теж побачила це – тіло чоловіка біля колгоспного управління. Його груди були пробиті палею. Руки й ноги в нього повисли, як у маріонетки. Його сорочка була просякнута кров’ю, кривава калюжа розливалася під ним. Коло його свіжих ран від куль уже заходилися хижі птахи. Один видзьобував око.

– Хто це? – спитала я.

Мама ахнула, схопила мене за руку й спробувала затулити мені очі.

– Він написав листа, – прошепотіла пані Рімене.

Я пройшла повз маму і подивилася на папірець, прибитий до палі, який лопотів на вітрі біля мертвого тіла. Там було щось написано й грубо накиданий план.

– Він написав листа партизанам – литовським борцям за свободу. Енкаведисти його знайшли, – пояснила пані Рімене.

– А хто їм переклав? – прошепотіла мама.

Пані Рімене знизала плечима.

Шлунок у мене так і впав: я подумала про свої малюнки. Відчула нудоту й затулила рот рукою.

Білявий Крецький дивився на мене втомлено й сердито. Через наш протест він не спав ніч. Він погнав нас на ту саму галявину швидко, криком і стусанами.

Ми прийшли до великої ями, яку було вирито вчора. На око я подумала, що в ній могли б уміститися чотири людини. Крецький сказав нам вирити ще одну яму поряд. Я не могла забути оте мертве тіло перед колгоспним управлінням. Його план являв собою лише кілька кривулястих ліній. Я подумала про свої малюнки, в яких було життя і біль, – вони лежать на моїй валізі. Треба їх сховати.

Я позіхнула і стала відкидати землю. Мама сказала, що час мине швидше, якщо розмовляти про те, що нас радує. Це, казала вона, додасть нам сил.

– Я хочу знайти село, – сказала я. – Може, там можна купувати їжу чи відсилати листи.

– Як ми можемо кудись ходити, коли весь час працюємо? – сказала буркітлива жінка. – А не будемо працювати – не будемо їсти.

– Я в хазяйки спитаю, – сказала пані Рімене.

– Треба з цим обережно, – зауважила мама. – Ми не знаємо, кому можна довіряти.

Я сумувала за татом. Він би знав, у кого можна спитати, а від кого триматися подалі.

Ми копали й копали, доки підвезли воду. У машині сидів командир Комаров. Він пройшовся понад ямами, придивився до них. Я не зводила очей із відра з водою. Волосся налипло на обличчя. Я хотіла занурити лице у воду і пити. Комаров щось гаркнув. Крецький засовав ногами. Комаров повторив команду.