Мама раптом зблідла як крейда:

– Він каже… що ми маємо залізти в першу яму, – сказала вона, стискаючи руками тканину сукні.

– Навіщо? – спитала я.

Комаров закричав і витяг з-за пояса пістолет. Націлив його на маму. Вона стрибнула в першу яму. Дуло націлилося на мене. Я теж стрибнула. Це тривало, доки всі ми четверо опинились у ямі. Він зареготав і дав наступну команду.

– Ми маємо покласти руки за голову, – переклала мама.

– Господи Боже, ні, – тремтячи, сказала пані Рімене.

Комаров обійшов яму, не зводячи з нас дула пістолета. Він наказав нам лягти. Ми лягли поряд одна з одною. Мама схопила мене за руку. Я подивилася вгору. За його великим кутастим силуетом небо було ясне і блакитне. Комаров знову обійшов яму.

– Я люблю тебе, Ліно, – прошепотіла мама.

– Отче наш, що єси на небесах… – почала пані Рімене.

БАБАХ!

Він вистрілив у яму. На голови нам посипалася земля. Пані Рімене зойкнула. Комаров сказав замовкнути. Він ходив над нами колами, бурмочучи, обзиваючи нас гидкими свинями. Раптом він почав чоботом скидати в яму землю з купи поряд. Реготав і кидав дедалі швидше й швидше. Земля сипалася мені на ноги, на сукню, на груди. Він, скаженіючи, пхав ту землю, обсипав нас нею, тримаючи нас під прицілом. Коли б я сіла, він би в мене вистрілив. Якщо я не сяду, то буду похована живцем. Я заплющила очі. На моєму тілі важко лежала земля. І врешті земля впала й на моє обличчя.

БАБАХ!

Знову нам на голови посипалася земля. Комаров дико реготав і кидав землю нам в обличчя. Мені засипало ніс. Я відкрила рот, щоб вдихнути, але туди посипалася земля. Я почула, як Комаров сміється, а тоді судомно закашлявся. Він сміявся і кашляв, намагався віддихатися – він немовби видихся й нічого вже не міг. Крецький щось сказав.

БАБАХ!

І стало тихо. Ми лежали у власноруч виритій могилі. Почулося приглушене гудіння вантажівки, що від’їжджала. Я не могла розплющити очі. Відчула, як мама стискає мою руку. Вона була жива. Я теж стисла їй руку. Потім угорі почувся голос Крецького. Мама сіла й почала відчайдушно відкидати землю з мого обличчя. Допомогла мені сісти. Я пригорнула її і не хотіла відпускати. Пані Рімене відкопала буркітливу жінку. Та гучно віддихувалась і відкашлювала землю.

– Усе гаразд, сонечко, – сказала мама, гойдаючи мене в обіймах. – Він просто хотів нас залякати. Хоче, щоб ми підписали ті папери.

Я не могла плакати. Навіть говорити не могла.

– Давай, – тихо сказав Крецький. І простягнув руку.

Я подивилася на цю руку. Вагалася. Він простяг її нижче. Я схопилася за неї. Він узяв за руку мене. Я вперлася пальцями ніг у землю й дозволила йому мене витягти. Я стояла біля ями сам на сам із Крецьким. Ми дивились одне на одного.

– Витягніть мене звідси! – закричала буркітлива жінка.

Я подивилася вдалину, туди, куди поїхала машина. Крецький відправив нас знову копати. Решту дня ніхто не промовив ні слова.

– Що сталося? – спитав Йонас, коли ми повернулися до хатинки.

– Нічого, сонечко, – сказала мама.

Йонас дивився то на маму, то на мене, шукаючи відповіді на наших обличчях.

– Ми просто втомилися, – усміхнулася мама.

– Просто втомилися, – сказала я Йонасові.

Йонас провів нас до солом’яної постелі. У його шапочці лежало три великі картоплини. Він приклав палець до губ: мовляв, дивуйтеся тихо. Він не хотів, щоб Улюшка забрала в нас картоплю «за квартиру».

– Де ти їх узяв? – пошепки спитала я.

– Любий мій, дякую! – сказала мама. – І, здається, у нас іще лишилося досить дощової води. Зваримо чудову картопляну юшку.

Мама витягла з валізи плащ.

– Зараз повернуся.

– Ти куди? – спитала я.

– Занесу їсти панові Сталасу.

Я перевірила свою валізу, думаючи про замордованого чоловіка перед управлінням. Малюнків ніхто не займав. Дно валізи трималося на застібках. Я повиривала з блокнота всі записи й малюнки, засунула під цю підкладку й пристебнула дно на місце. Буду ховати свої послання до тата, доки знайду спосіб щось надіслати.

Я допомогла Йонасові поставити воду. Потім мені спало на думку, що панна Ґрибайте сьогодні не могла дати нам буряків. Картоплину мама не взяла. То що ж вона понесла лисому?

Я пройшла між хатками і швидко сховалася. Мама розмовляла з Андрюсом біля хатинки, де жив лисий. Плаща в неї вже не було. Розмови їхньої я не чула. Вигляд в Андрюса був стурбований. Він обережно вручив мамі якийсь згорток. Вона взяла й поплескала його по плечу. Андрюс розвернувся й зібрався йти. Я сховалася за халупу.

Коли мама пішла, я визирнула й почала стежити, куди ж піде Андрюс. Він пройшовся понад рядом бараків. Я трималася на відстані настільки, щоб бачити, куди він іде. Він пішов на край табору, потім до великої будівлі з колод із вікнами. Зупинився й роззирнувся. Я сховалася за хатинкою. Здається, Андрюс хотів увійти в будівлю з чорного ходу. Я підкралася ближче й сховалася за кущем.

Я примружилась і подивилася, що за тим вікном. За столом сидів гурт енкаведистів. Я подивилася на будівлю. Ні, Андрюс не міг піти до енкаведистів. Я вже зібралася була йти за ним далі, аж тут побачила її. Пані Арвідене з’явилась у вікні, несучи тацю з чарками. Її волосся було чисте й добре укладене. Одяг – напрасований. На обличчі – косметика. Вона усміхалась і ставила напої перед енкаведистами.

Андрюс і його мати працювали на НКВД.

Я мала б радіти того вечора картопляній юшці. Але мені не йшов з думки Андрюс. Як він міг?! Як він може на них працювати? Чи він там і живе? Я подумала: ось я лежала в ямі, а Андрюс – у ліжку, в радянському ліжку. Я пхнула ногою колючу солому і стала дивитися в іржаву стелю.

– Мамо, як ти гадаєш, вони нам сьогодні дадуть поспати? Чи знову вимагатимуть підписати папери? – спитав Йонас.

– Не знаю, – сказала мама. Вона розвернулася до мене. – Андрюс дав мені оцей чудовий хліб, що ми їли до юшки. Це така сміливість – він ризикував заради нас.

– О, він сміливий, чи не так?

– Ти що хочеш цим сказати? – не зрозумів Йонас. – Звісно, сміливий. Він нам харчі приносить майже щодня.

– У нього такий вигляд, ніби він добре їсть, правда? По-моєму, він навіть поправився, – сказала я.

– І порадій за нього, – сказала мама. – Треба радіти, що не всі так бідують, як ми.

– Ага, добре, що енкаведисти не голодні. А то б у них не було сили живими нас у землю закопувати, – сказала я.

– Що? – сказав Йонас.

Улюшка прикрикнула на нас: тихо!

– Цить, Ліно. Помолімося й подякуймо за цю чудову їжу. І за тата помолімося.

Тієї ночі ми спали. Наступного ранку офіцер Крецький сказав мамі, що ми маємо приєднатися до інших жінок на буряковому полі. Я була вражена. Ми, схилившись, пололи сапками без руків’їв довгі зелені ряди цукрових буряків.

Панна Ґрибайте напучувала нас щодо швидкості роботи. Вона розповіла, що першого дня хтось сперся на руків’я сапки, щоб витерти піт із чола. Тоді радянські змусили їх повідпилювати руків’я. Я зрозуміла, наскільки важко було панні Ґрибайте красти для нас буряки. За нами стежила озброєна охорона. Хоча, здається, вони більше займалися тим, що палили й розповідали анекдоти, непомітно сховати буряк у білизну виявилося непросто. Він стирчав, як додаткова кінцівка.

Того вечора я відмовилася нести харч панові Сталасу. Сказала мамі, що мені погано і я не можу йти. Я не хотіла бачити Андрюса. Він – зрадник. Від’їдається на радянських харчах, їсть із тої руки, яка нас душить день у день.

– Я понесу їжу панові Сталасу, – за кілька днів зголосився Йонас.

– Ліно, сходи з ним, – сказала мама. – Я не хочу його самого відпускати.

Я пішла з Йонасом до хатинки лисого. Поряд чекав Андрюс.

– Привіт, – сказав він.

Я не звернула на нього уваги, залишила Йонаса надворі і пішла в хату віддати буряки панові Сталасу. Він стояв на ногах.

– Ось ти де. Де тебе носило? – сказав він, прихилившись до стіни. Я побачила на його солом’яній постелі мамин плащ.