Мама ридала, міцно тулячись до мене.

– Тато? – це слово ледь злетіло з моїх губ.

Крецький зробив крок до нас, хотів допомогти мамі підвестися. Ненависть, огида просто полилися з мене:

– Ану відійди геть! Не підходь. Я ненавиджу тебе. Чуєш? НЕНАВИДЖУ!

Крецький подивився на маму довгим поглядом.

– І я теж… – сказав він і пішов, залишивши нас у снігу.

Ми провалювалися глибше, сніг огортав нас, вітер голками впинався в обличчя.

– Матусю, ходімо. Буря починається.

Ноги її не тримали. З кожним кроком її груди важко здіймались, і нас хитало. Сніг кружляв довкола, застував очі.

– ДОПОМОЖІТЬ! – кричала я. – Хто-небудь, БУДЬ ЛАСКА! – у відповідь тільки завивав вітер. – Мамо, йди по моїх слідах. Ходи зі мною. Ми маємо повернутися. Завірюха.

Мама не йшла. Тільки повторювала татове ім’я до снігу, що падав.

– ДОПОМОЖІТЬ!

– Елена?

Це була пані Рімене.

– Так! Ми тут! Допоможіть нам! – кричала я.

З-за снігової стіни з’явилися дві постаті.

– Ліна?

– Йонасе! Допоможи!

З віхоли вийшли мій брат і пані Рімене, простягаючи руки вперед.

– Боже милосердний, Елено! – вигукнула пані Рімене.

Ми занесли маму в юрту. Вона лежала на дошці долілиць, поряд із нею була пані Рімене, Яніна уважно дивилася на неї.

– Ліно, що сталося? – нажахано спитав Йонас.

Я дивилася в одну точку.

– Ліно!

Я подивилася на брата:

– Тато.

– Тато? – він опустив голову.

Я поволі кивнула. Говорити не могла. З моїх губ зірвався звук – викривлений, болісний стогін. Ні, це не відбувається. Цього не може бути. Тільки не тато. Я надіслала йому свої малюнки.

Я побачила, як змінився на лиці Йонас. Раптом він знову став хлопчиком – вразливим, маленьким. Не юним мужчиною, який бореться за свою сім’ю, курить самокрутки з книжок, а школяриком, який прибіг у мою кімнату тієї ночі, коли нас забрали. Він подивився на мене, потім на маму. Підійшов до неї, ліг поряд, обережно обійняв її. У щілину в стіні залітав сніг, падаючи їм на волосся.

Яніна обійняла мене за ноги. Тихо бурмотіла щось.

– Який жаль. Жаль, – казав повторювач.

Я не могла спати. Не могла говорити. Щоразу, коли заплющувала очі, бачила розбите обличчя тата, яке визирає з туалетної діри. «Тримай себе в руках», – казав він мені.

Виснаженість і горе глибоко в’їлися в кожну частинку мого тіла, але свідомість була ясна. У голові немовби щось перемкнуло, і на мене без кінця сипалися о´брази тривоги, муки й горя.

Звідки дізнався Крецький? Тут якась помилка. То якийсь інший чоловік, не тато. Може ж таке бути? Я подумала про Андрюса, який бігав понад поїздом, шукаючи свого тата. Він теж вважав, що це можливо. Я хотіла розповісти Андрюсові, що сталося. Я поклала руку в кишеню і стиснула камінець.

Мої малюнки не дійшли. Це повний крах.

Я пробувала щось накидати, але не виходило. Коли я бралася до малювання, олівець рухався сам собою під дією якоїсь моторошної сили, яка чаїлася в мені. Викривлене татове обличчя. Спотворений смертною мукою рот. Очі, повні страху. Малювала себе, як я кричу на Крецького. Скривлені губи. З мого рота вилітають три отруйні змії, виставивши ікла. Я сховала малюнки в «Домбі і сині».

Тато був сильний. Він був патріотом. Чи він опирався? Чи він не знав, що відбувається? Чи кинули його просто на землі, як Ону? Я гадала, чи не міркує над тими самими питаннями Йонас. Ми про це не говорили. Я написала листа до Андрюса, але лист розпливався від сліз.

Віхола лютувала. Вітер і сніг гули пронизливо й ненастанно. Ми прокопали вихід від дверей, щоб ходити по пайки. Двоє фінів загубилися й не могли знайти свою юрту. Втислися в нашу. Один був хворий на дизентерію. Від смороду мене нудило. У голові кишіли воші.

На другий день мама встала й наполягла, що прокопає стежку від дверей. Спустошена – наче від її душі відірвалася якась частина.

– Мамусю, тобі треба відпочити, – сказав Йонас. – Розкопати сніг я можу.

– Нема чого тут розлежуватися, – сказала мама. – Справи є. Я маю робити своє.

На третій день бурі пан із годинником провів фінів додому.

– Винеси відро. Почисть його снігом, – сказав мені лисий.

– А чому я?

– Ми по черзі будемо, – сказала мама. – Всі виноситимуть.

Я винесла відро в темряву. Вітер влігся. Раптом мені перехопило подих. Ніздрі обмерзли. А зараз же тільки листопад. Полярна ніч триватиме до початку березня. Погода стане ще гіршою. Як ми зможемо це пережити? Треба перезимувати першу зиму. Я швидко виконала свій обов’язок із відром і повернулася до юрти. Почувалася, як Яніна, перешіптуючись уночі з татом, як вона зі своєю померлою лялькою.

20 листопада. День народження Андрюса. Я уважно рахувала дні. Прокинувшись, я привітала його з днем народження і думала про нього, тягаючи колоди вдень. Уночі я сиділа коло пічки й читала «Домбі і сина». Красівая… Я досі не знаю, що це означає. Може, дізнаюся, якщо прогорну вперед. Прогорнула кілька сторінок. Раптом якась позначка привернула мою увагу. Я прогорнула назад. На берегах сторінки 278 щось було написане олівцем.

Я тихо ахнула, потім удала, що зачиталася. Подивилася на Андрюсів почерк. Провела пальцем по видовжених літерах свого імені. Може, він іще писав? Я розуміла, що мені треба читати далі. Але я не могла дочекатись. Обережно стала гортати сторінки й шукати написи.

Сторінка 300:

Я мала стримати сміх.

Сторінка 322:

Сторінка 364:

Сторінка 412:

Я заплющила очі.

Так, я про тебе думаю. З днем народження, Андрюсе.

Стояла середина грудня. Ми були в пащі зими. Повторювач обморозив пальці й ніс. Їхні кінчики зморщилися, почорніли. Кінчик його носа взявся якимись сірими грудками.

Ми куталися в усе ганчір’я, яке нам траплялося під руку. Обмотували ноги викинутими на берег рибальськими сітями. У юрті всі сварилися, діяли одне одному на нерви.

Почали помирати маленькі діти. Мама понесла свою пайку голодному хлопчикові.

Але він уже був мертвий, його ручка так і лежала простягнутою, чекаючи на шматок хліба. У таборі не було ні лікаря, ні медсестри, тільки один естонець-ветеринар. Ми покладалися на нього. Він старався як міг, але умови були антисанітарні. Ліків у нього не було.

Іванов і енкаведисти до юрт не заходили ані ногою. Вони кричали нам залишати померлих за дверима.

– Ви – брудні свині. Ви живете в багні. От і мрете.

У табір пробралися дизентерія, тиф, цинга. На відкритих виразках кишіли воші. Якось увечері один із фінів, який рубав дрова, відійшов за потребою. Яніна знайшла його: він висів на стовпі. Повісився на рибальській сіті.

По деревину доводилося ходили все далі й далі. Ми відійшли на майже п’ять кілометрів від табору. Наприкінці дня до мене підійшла Яніна, притулилася до мене.

– Ляле мені дещо показала, – сказала вона.

– Що ж? – спитала я, пхаючи до кишені гілочки для грубки й на пензлики.

Яніна роззирнулася.

– Ходи, покажу.

Вона взяла мене за руку і повела снігом. Показала рукавицею.

– Що там? – спитала я, придивляючись до снігу.

– Тихо… – вона потягла мене ближче й показала.

І я побачила. На снігу лежала велика сова. Її біле пір’я так зливалося зі снігом, що я не зразу її помітила. Тіло в неї було завдовжки сантиметрів із шістдесят. У великої хижачки були маленькі брунатні цятки на голові й тулубі.