— Так, — Блоггс вагався. — Голка. Але тут якось небагато інформації.

— Та ти глибше дивися! Стилет же схожий на голку! Це все один і той самий чоловік! Убивство місіс Ґарден, повідомлення у 1941 році, які ми так і не змогли відстежити, рандеву з Блондином...

— Можливо... — Блоггс замислився.

— Я можу довести! Пам'ятаєш розшифровку звіту про Фінляндію, яку ти мені показував у мій перший день на службі? Ту, що складалася з двох частин? Коли передача обривалася?

— Ну, — Блоггс зашарудів паперами, шукаючи той аркуш.

— Якщо я не помиляюсь, той звіт відправляли в день цього вбивства. Б'юся об заклад, що час, коли передачу зупинили, збіжиться з часом вбивства!

Блоггс переглядав розшифровку.

— Так і є!

— Ось воно!

— Тобто він працює в Лондоні щонайменше п'ять років. А ми тільки зараз дізналися про його існування.

— Нелегко ж нам буде його впіймати, — зауважив Блоггс.

На обличчі Ґодлімана з'явилася хижа посмішка..

— Може, він і розумний, та я розумніший. Я зажену того покидька в глухий кут.

Блоггс не втримався і розсміявся.

— Господи, професоре, вас не впізнати!

— Ти вперше за рік розсміявся.

Човен із припасами обігнув мис і завернув у бухту Штормового острова, над яким розкинулося чудове блакитне небо. У шлюпці сиділи дві жінки: дружина моряка (з тих пір, як чоловіка призвали до армії, їй довелося перебрати на себе всі його справи) та матір Люсі. Остання була одягнена в жакет чоловічого крою та спідницю вище від коліна. Люсі зустріла її на причалі міцними обіймами.

— Мамо! Це ж треба! Який сюрприз!

— Як це? Я ж писала що приїду.

Лист, у якому вона попереджала про свій приїзд, прибув цим самим човном — мама Люсі й забула, що на Штормовий острів пошта приходить раз на два тижні.

— Ось це і є мій онук? Який же він уже великий!

Маленький Джо — а йому вже виповнилося три рочки — почервонів і сховався за мамину спідницю. Хлопчик був темноволосий, дуже милий і дещо зависокий для свого віку.

— Як же він схожий на свого батька!

— Дуже схожий, — погодилася Люсі, хоча складалося враження, що вона не надто цьому раділа. — Ти, мабуть, страшенно змерзла, ходімо швидше у дім. А що це на тобі за спідниця?

Вони взяли коробки, що прибули човном, та почали підніматися рампою на скелю. Дорогою мама без упину теревенила:

— Це така мода, серденько. Заощаджуємо тканину. І в нас там не так холодно, як тут! Страшенний вітер! Думаю, нічого страшного, якщо я лишу валізу на причалі? Її ж тут нікому поцупити! Джейн заручилася з американським солдатом — дякувати Богу, він хоча б білий. Він із місцевості, що зветься Мілуокі, і не любить жуйок. Милий хлопець. Тож мені залишилося видати заміж ще чотирьох дочок. А я казала, що твій батько став капітаном Громадянської оборони? Він опівночі чергує містом і чатує на німецьких парашутистів. А в будинок дядька Стівена влучила бомба — і я навіть не знаю, що він тепер робитиме. Може, йому компенсують збитки за військовими законами чи ще щось.

— Мамо, не поспішай так, у тебе є ще два тижні, щоб розповісти мені всі новини, — розсміялася Люсі.

— Як же тут мило! — вигукнула мама, коли вони дійшли до будинку. — Просто чудово!

Люсі запросила маму до кухні та приготувала чай.

— Твою валізу забере Том. Він скоро зайде на обід.

— Том — вівчар?

— Так.

— То що, він знаходить роботу для Девіда, еге ж?

— Скоріше навпаки! — знову засміялася Люсі. — Та він і сам тобі розповість. А ти ще не сказала, чому приїхала.

— Дорогенька, мені вже давно треба було приїхати! Звісно, зараз не ті часи, коли слід вирушати в подорожі без потреби, але раз на чотири роки можна ж собі таке дозволити, як думаєш?

Почувся звук двигуна, і за мить Девід вкотив себе на візку до кухні. Він поцілував тешу та познайомив її з Томом.

— Томе, мама принесла ваші продукти, тож можете віддячити їй тим, що донесете її валізу з причалу, — звернулася Люсі до старого.

Девід грів долоні над плиткою.

— Сьогодні дуже вже сира погода.

— То ти, Девіде, серйозно займаєшся вівчарством?

— Ми подвоїли поголів'я за ці три роки, — гордо повідомив Девід. — Батько ніколи не займався тут фермерством як слід. Я обгородив парканом шість миль кручі, покращив якість пасовищ, почав використовувати новітні методи схрещення порід. У нас тепер не тільки більше голів, але й більше м'яса та вовни з кожної тварини.

— Мабуть, ти командуєш, а Том порається? — обережно запитала мати.

— Е ні! Ми з ним рівноправні партнери, — розсміявся Девід.

Чоловіки страшенно зголодніли й за обідом знищили гори картоплі. Мама була вкрай вдоволена манерами малого Джо. Після обіду Девід і Том повсідалися: один тримав цигарку, а інший — люльку.

— Ось що мене дійсно цікавить, — з широкою усмішкою звернулася до Девіда мати, — то це коли ви збираєтеся подарувати мені ще онуків?

Запала довга тиша.

— Девід чудово справляється, — зауважила мати.

— Так, чудово, — погодилась Люсі, але знову з тінню невдоволення.

Жінки вийшли на прогулянку вздовж прірви. На третій день після приїзду матері Люсі вітер трохи вщух і стало достатньо тепло, щоб вийти з дому. Жінки взяли з собою Джо, одягненого в рибальський светр і шубу. На пагорбі всі троє зупинилися, щоб подивитися, як Девід, Том і собака пораються з отарою. На обличчі матері стурбованість боролася зі стриманістю, тому Люсі вирішила позбавити її необхідності ставити незручне запитання.

— Він більше не кохає мене, — сказала Люсі.

Мама озирнулася, перевіряючи, чи немає поряд Джо.

— Не думаю, що все так погано, люба. Чоловіки по-різному проявляють свої почуття.

— Мамо, ми з ним не були... не були чоловіком і дружиною у прямому сенсі цього слова ще від весілля.

— Але... — вона кивнула в бік Джо.

— За тиждень до весілля, — пояснила Люсі.

— Ой лишенько... Це... це через аварію?

— Ні. Тобто не в фізичному сенсі, — по засмаглих щоках Люсі бігли сльози.

— А ти говорила з ним про це?

— Намагалася. Мамо, що мені робити?

— Може, пройде час і...

— Уже майже чотири роки минуло!

Запала тиша. Вийшло слабке сонце, і жінки разом із Джо почали спускатися через вересові зарості. Хлопчик ганяв чайок.

— Колись я майже покинула твого батька, — раптом сказала мама.

— Коли?! — тепер шокована була Люсі.

— Десь після народження Джейн. У нас тоді було не все так добре з грошима — твій тато працював у свого батька. Якось у їхніх стосунках сталася криза. Я була вагітна втретє за три роки, і здавалося, що все моє життя складатиметься з пологів і спроб відшукати якісь засоби для існування. Згодом я дізналася, що твій батько зустрічається зі своєю давньою подругою Брендою Сіммонс. Ти з нею не знайома — вона пізніше переїхала у Басингсток. Я запитала себе, що ж мені з цим робити, але ніяк не могла знайти відповідь.

Люсі пам'ятала ті часи лише уривками: дідусь із білими вусами, більш струнка версія батька, родинні обіди на великій фермерській кухні, сміх, сонце й свійські тварини. Навіть тоді подружнє життя її батьків здавалося непорушним втіленням щастя.

— І чого ж ти не полишила його?

— Знаєш, у ті часи це було не так просто. Такого явища, як розлучення, взагалі не існувало. Знайти роботу для жінки було просто неможливо.

— Зараз жінки працюють чи не всюди.

— Протягом тієї війни жінки теж працювали, але потім настало страшенне безробіття. Думаю, зараз буде так само. Чоловікам завжди вдається зробити все по-своєму, якщо ти розумієш, про що я.

— Я рада, що ти не пішла.

— Людям мого віку недоречно робити якісь заяви щодо того, як треба жити. Але моє життя майже цілком складалося з порятунку родини. І так було в багатьох жінок, яких я знаю. Ззовні стійкість завжди схожа на жертву, але це не зовсім так. Як би там не було, порад я не даватиму. Ти все одно мене не послухаєш, а якщо послухаєш, то потім я зостанусь винною.