Скоґландія i_001.png
Скоґландія i_002.png

Кірстен Бойє

Скоґландія

Пролог

Скоґландія була в жалобі.

Над палацом тріпотів приспущений прапор, а вздовж розкішного центрального бульвару тяглися тисячі парасольок. Повіз із домовиною, вкритий горою квітів національних кольорів і запряжений шістьма вороними кіньми, поволі, щоб не відставала жалобна процесія, долав шлях до кладовища на пагорбі.

За домовиною ступала юна принцеса: сама, вся виструнчена, в очах — ані сльозинки. Плечі в неї були розпростані, погляд спрямований у порожнечу. Не в натовп, де люди все віддали б задля того, щоб перехопити її погляд, утішити її підбадьорливим кивком голови чи усмішкою. І не на домовину, в якій її батько вирушив оце в останню путь.

Принцеса нікому не дозволила тримати над собою парасольку, хоч із безпросвітного сірого неба від самого ранку монотонно сіявся дощ, і тепер мокрі коси спадали їй на обличчя важкими, темними пасмами.

— Бідолашна дівчинка! — прошепотіла якась жінка в другому ряду й притислася ближче до свого чоловіка, щоб разом із ним знайти захисток під недоречно барвистою парасолькою. — Що їй тепер з тієї її королівської корони, з маєтків, коштовностей і з чого там іще — з грошей, і золота, і…

— Над ними висить якась напасть, — пробурмотів чоловік і нахилив парасольку ближче до жінки — так, що тепер самому йому за шию потекла вода. — Уся сім'я… Просто напасть!

Позаду, за кілька кроків від принцеси, ступав — як і вона, сам, як і вона, виструнчений — єдиний живий родич дівчини, що тепер від її імені мав правити країною, — Норлін, її дядько. На відміну від небоги, він наказав одному з придворних чиновників у чорному плащі нести йому за два кроки позаду парасольку. В його охайно підстриженому чубі, сріблясто-блакитний полиск якого контрастував з іще молодявим обличчям, кожне пасемце лежало на своєму місці; однак вуста в нього були скорботно скривлені, і всі в натовпі бачили, як глибоко тужить і він.

— На щастя, хоч цей іще живий, — знов зашепотіла жінка, поки жалобна процесія (далі в ній ішли міністри) тяглася повз них. — Принаймні мала не зосталася сама, як палець.

— Наче ти знаєш, чи ці двоє ладнають одне з одним! — стиха відказав чоловік.

Жінка різким рухом відкинула його осторогу й прошепотіла:

— Як-не-як, а опікун зі своєї родини! Не чужий. Усе ж таки до повноліття цій крихітці ще понад чотири рочки!

Молодик, що стояв попереду, обернувся, й, поморщивши лоба, спитав:

— Чи не можна трохи вгамуватися? Знайшли час для балачок! Розводьте теревені вдома!

Дзижчали кінокамери, над жалобною процесією кружляли два вертольоти, дівчинки вже давно не стало видно. А натовп усе ще стояв мов заворожений: нерухомий, мовчазний, пригнічений.

Аж коли з боку кладовищенського пагорба пролунали десять салютних залпів, повідомивши країні про те, що її король нарешті знайшов вічний спокій поруч зі своєю дружиною в монаршому склепі, скорботний натовп із полегкістю зітхнув.

— Якщо поквапимось, то ще встигнемо на автобус о шістнадцятій, — промовила жінка, коли люди почали розходитись. — І хоч би що ти мені казав, а в усьому цьому нещасті є й Божа благодать — те, що в малої зостався бодай він. І якби я була забобонна, то сказала б так: «На цій сім’ї лежить прокляття».

— А ось і наш автобус! — вигукнув чоловік і, згорнувши парасольку, пустився бігти. — Ще встигаємо!

І аж коли вони вкупі з іншими численними учасниками похорону пропхалися в кінець автобуса і ще навіть знайшли вільні місця, чоловік відповів дружині:

— Воно й добре, що ти не забобонна! Кажеш, прокляття?.. Хіба ми з тобою в казці? Клопіт і біду, люба моя, люди знаходять на свою голову здебільшого самі, без нічийого втручання.

* * *

— Малено… — промовив Норлін. (Він наполіг на тому, щоб до палацу принцеса поверталася в королівському лімузині разом з ним.) — Малено, як мені тебе втішити?

Юна принцеса сиділа з невидющим поглядом, так ніби й не чула дядька.

— Найкраще тобі зарадять, моя маленька Малено, буденні клопоти, — знов озвався Норлін. Він трохи відсунувся від дівчини, бо плащ у неї був геть мокрий. — Сьогодні й завтра ще побудеш у палаці й разом зі мною попідписуєш подяки за висловлені нам співчуття. — Він нахилився вперед: — Ти чуєш мене, Малено? А потім знову поїдеш до школи, знову до своїх подруг. Це тебе розважить. А за два місяці в тебе вже й день народження — чотирнадцять років!

Малена поволі, дуже поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.

Частина перша

1

Сонце сховалося за хмару, й дівчата на терасі відчули перший подих вечірньої прохолоди. Навіть тут, на півночі Німеччини, вже настало справжнє літо, й ніжна зелень, яка буває наприкінці весни, помалу прибирала соковитих тонів літа в розпалі.

Уперше цього року домашні уроки вони робили в садку. Нарешті Тіна рвучко згорнула олівці докупи й заявила:

— Домашні завдання з мистецтва треба заборонити! — Підібгавши кутики рота, вона задивилася на великий аркуш паперу, від нижнього краю якого вгору тяглося дерево; воно було зображене невпевненими штрихами й пунктирами і в багатьох місцях безладно підтерте гумкою. — Зрештою, мистецтво — предмет для розваги.

— Усі так думають, — зітхнула Ярвен. — Тим-то нам і загадують домашні завдання. Учителька мистецтва набиває собі ціну. Б’юсь об заклад, тільки через те ми тут і висиджуємо.

— Принаймні я вже починаю мерзнути, — сказала Тіна. — А це означає, що з родовідним деревом пора кінчати. Нехай бурчить завтра, скільки їй заманеться. У кімнаті я за це дерево вже не сяду.

Ярвен замислено подивилася на свій аркуш, потім згорнула його рурочкою, перехопила гумовим кільцем і промовила:

— Може, потім розпитаю ще в матері. Бо в мене на цьому дереві, по суті, нічого немає.

— Це через отого чужоземця, — кинула Тіна й одразу злякано похопилася. — Ні, я не те мала на увазі, ти ж бо знаєш! Я мала на увазі, це лише тому, що мати не хоче тобі казати, хто твій батько. Того ж тебе й нудить від усіх отих балачок про бабусь, прабабусь і про таке інше казна-що. Ти взагалі можеш здати лише половину свого родовідного дерева.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Гадаєш, материна половина дерева вийшла в мене аж так добре? Тут я, власне, теж не маю чим похвалитися.

У дверях тераси з’явилася голова Тіниної матері.

— Дівчата! — гукнула жінка. — Вам тут стає вже прохолодно!

— Та ні, мамо, — скривилася Тіна.

— Не переч мені! — незворушно сказала мати. — Вечеря на кухні. Поїсте з нами?

Ярвен похитала головою й невпевнено промовила:

— Гадаю, я краще піду додому. Бо мати завше тільки що — одразу тривожитись.

Тіна постукала пальцем собі по скроні й кинула:

— Ще ж тільки сьома година, голубонько! Зараз по телебаченню саме показуватимуть вечірню казку для дітей. У тебе мати така панікерка! Тобі пора вже її трохи повиховувати.

Тінина мати поклала руку на плече Ярвен і сказала:

— Ні, цього не треба робити. Просто пошли їй есемеску й напиши, що повечеряєш у нас. І вона знатиме, де ти.

Ярвен кивнула головою й розкрила свій мобільний телефон. Вона розуміла, звичайно, що мама буде невдоволена. Доньки не посилають матерям есемески для того, щоб просто повідомити, де вони й що затримуються. Доньки телефонують і питають, чи можна затриматись.

«Я ще в Тіни, — почала набирати Ярвен, сподіваючись, що мама не забула взагалі ввімкнути свій мобільний телефон — адже та завжди така неуважна! — Повернуся завидна. Цілую, Ярвен».


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: